18.05.16 10:58

Знайти себе: 5 історій переселенців, які розпочали власну справу на Черкащині


Знайти себе: 5 історій переселенців, які розпочали власну справу на Черкащині

 

Не шукати вчорашнього дня… Десятки переселенців зі Сходу розпочали на Черкащині власну справу. Не зупинила їх ані війна, ані стрес від переїзду, ані відсутність техніки чи хорошої команди. Найактивніші “привезли” з малої Батьківщини свої проекти, дехто знайшов себе у новій справі. “ІнфоМІСТ” зібрав п’ять історій переселенців, які не втратили себе та знайшли сили піти на свій хліб.

Частина біженців отримали у Черкасах гранти на реалізацію власних бізнес-проектів від Міжнародної організації міграції. Черкаський бізнес-центр проводив тренінги-навчання для переселенців. Після цього учасники писали бізнес-план, а потім захищали проекти вже перед представниками МОМ. Саме вони обирали кому дати гроші, а кому – ні.

– Йдеться про суму у 900-2500 доларів залежно від проекту. Щоб отримати ці гроші, потрібно було написати бізнес-план. Відсотків 70 з тих, хто написав проекти, – отримали ці гроші, – розповідає керівник відокремленого підрозділу ГО “Спільнота біженців з Донецька та Сходу України” у місті Черкаси та Черкаській області Олександр Лавриненко.

“Ми сподівались, що за тиждень усе заспокоїться, ми приїдемо назад і будемо спокійно жити”

Роман Нафтель, відеограф

Приїхали погостювати – а лишились назавжди. Родина Романа та Тетяни Нафтель із Луганська приїхала до Черкас 6 червня 2014-го року на хрестини до знайомих.

– У Черкасах у нас взагалі не було ні рідних, ні друзів. Але так склалося, що наші колишні сусіди у Луганську, які орендували квартиру навпроти, були родом з Черкас. Моя дружина допомагала сусідці народжувати другу дитину у Луганську, бо чоловік тоді був у відрядженні. Так ми потоваришували і вони запросили нас на хрестини у Черкаси, – розповідає Роман.

Чоловік – корінний житель Луганська. Близько року з моменту повноліття він намагався працювати на різних підприємствах, згодом – зайнявся власним бізнесом.

– У 1999 році я відкрив перший у Луганську аудіосалон “Audio DeLuxe”. Займався технікою високого класу, достатньо дорогою, рідкісною, з хорошим звуком. У проміжні етапи “обнулення” у бізнесі навчився знімати відео, познайомився із програмами аудіомонтажу та супутніми процесами, – говорить чоловік.

Зараз його родина живе у Черкасах. До Луганська повертався із мамою дружини лише раз: забрали найнеобхідніше з речей та деяке обладнання для роботи.

– Ми сподівались, що за тиждень там усе заспокоїться, ми приїдемо назад і будемо спокійно жити. І от як бачите… – додає Роман.

Чоловік розповідає, що Черкаси зустріли його родину “дуже райдужно, як рідних”.

– Це було неочікувано, адже характер стосунків на Донбасі відрязняється від стосунків між людьми у Центральній Україні. Це складно пояснити… Нас добре зустріли у всіх сферах: у плані пошуку житла, у плані знайомств з новими людьми, у плані допомоги родині, – каже відеограф.

На новому місці Роман взявся за давно знайому йому справу. Разом із тестем – професійним фотографом, вони надають послуги фото-, відеозйомки та монтажу.

– У Черкасах ми почали пропонувати свої послуги молодятам перед весіллям, зробили візитки і з таких одиничних замовлень усе почалось, – каже чоловік та розповідає, що конкуренція іноді сприяє кращій роботі. – Конкуренція – це дуже добре. Бо завжди можна запропонувати меншу вартість послуги. Особливість людської натури у тому, що вона шукає “добре і не дорого”. Це речі насправді несумісні. Але цим інструментом можна правильно користуватися.

Роман Нафтель узяв участь у грантовому проекті від МОМ та отримав кошти для реалізації свого бізнес-плану. Їх він вкладає у розвиток нових напрямків роботи.

– Завдяки гранту зараз у мене з’явилася можливість робити аерозйомку, придбав квадрокоптер з камерою та стабілізатором. Ми робили уже перші маленькі спроби політати, цьому теж треба вчитись. Це добре, бо є перспектива, – каже чоловік.

У Черкасах відкриттям для відеографа стали деякі моменти весільного обряду. Каже, що на Сході таких традицій немає.

– Я знаю, як відбуваються весільні обряди на Донбасі, тому можу порівнювати із Черкасами. Наприклад, ніколи не знав, що підошву коровая зрізають і віддають музикантам, – здивовано розповідає Роман.

Однак говорить, що весільні зйомки – це сезонна робота, решту часу – ремонтує складну комп’ютерну техніку.

– Я взагалі за освітою радіомеханік. Ось кума прийшла, принесла праску, яку хотіли викинути. Я її зробив, – каже чоловік.

“Перша вишивка – це було щось страшне: криво, косо, чомусь не тим кольором…”

Тетяна Нафтель, дизайнер комп’ютерної вишивки

– Ніколи не виходьте заміж за чоловіка, який все може відремонтувати. Бо тоді у вас ніколи не буде нічого нового, – жартує дружина Романа Тетяна.

За освітою вона учитель іноземних мов, але за фахом – ніколи не працювала. – Якось відразу з’явився комп’ютер, фотошоп. Так дизайн мене “завербував”. У Луганську я працювала у рекламних агенствах графічним дизайнером. Родина – займалася фото- і відеозйомкою. Тому я теж пішла у цю сферу. У мене є фотографи-клієнти, які знімають у школах та садочках дітей для випускних альбомів. Вони надсилають мені фото, а я роблю макети. З ними ми співпрацюємо і досі через інтернет, – розповідає про минулу роботу Тетяна.

Після переїзду у Черкаси жінці захотілось спробувати себе у чомусь новому. Попередня робота була сезонною та й вже встигла їй набриднути. Тоді вона не розуміла, у яку сторону їй рухатись.

– Тут я познайомилась із дівчиною-коуч. Її звати Юлія Кнюпа. У нас було кілька сесій, на яких ми намагалися знайти те, чим би я змогла займатися. Вона допомогла мені визначитися, яким має бути мій новий бізнес. Хотілося, щоб він був таким жіночним, гарним, щоб нікому шкоди не приносив. Про що йдеться, я спочатку не розуміла, але я була впевнена, що я знайду собі справу по-душі, – з посмішкою розповідає про процес пошуку себе Тетяна.

Одного разу вона натрапила на магазин української вишивки. Після того жінка часто ходила туди, щоб помилуватися, але, запевняє, що і на думку не спадало, що вона буде чимось подібним займатися.

– А потім думаю. Стоп… Це ж комп’ютерна вишивальна техніка. Це усе малюється у програмах, а це я вмію. Вони усі схожі, але водночас кожна має певну специфіку. Принаймні для мене це було не з нуля. Погуглила, почитала, знайшла у Києві курси. З’їздила на заняття. Вони тривали два дні. Там навчали працювати в програмі, давали поради, контакти, де і що замовляти, – розповідає Тетяна.

Після курсів жінка заручилася підтримкою мами, яка уміє шити, купили хорошу, хоча й потриману, машинку і почали розбиратися.

– Перша вишивка – це було щось страшне: криво, косо, чомусь не тим кольором, яким хотіла і заряджала, не по центру, а з боку. Нитка рвалася через кожні 30 секунд. Я була засмучена. Нічого не виходило, а потім думаю: “Не святі горшки ліплять”. І так крок за кроком почали щось вишивати. Спочатку вишила собі на день народження сукню. Потім вишила сорочку. А потім другу сукню. Нині вона вже на вітрині одного з черкаських магазинів, – говорить дружина Романа.

Зараз Тетяна знімає квартиру-майстерню. Там працює вона з мамою та ще одна їхня подруга із Луганської області. На грантові кошти, які вона отримала після захисту свого бізнес-проекту, як і її чоловік, жінка придбала швейну техніку. Дизайнерка не рекламує свою студію свідомо.

– Ми намагаємося впоратися із тими замовленями, які “по сарафанному” радіо ми отримали. Це індивідуальні замовлення, рекламна вишивка, наненсення логотипів на фуболки, подушки тощо. Виникає чимало нових ідей. Думаю, що з часом доведеться розширювати бізнес, – каже Тетяна.

“Таке враження, наче я підскочила і зависла у повітрі, адже приземлитися не було куди”

Ольга Дацко, психолог, коуч

Випадково опинилася у рідних з дитинства Черкасах і Ольга Дацко, яка понад 30 років прожила у Луганську. Жінка – психолог за фахом.

– Ми – не перші переселенці… На початку 20 століття українських селян відправляли на Алтай, Сибір, щоб освоювали землі. Це – так звана Столипінська реформа. Моя бабуся, яка родом із Черкащини, ще маленькою виїхала в Сибір. Мама і я народилися уже там. Згодом вони вирішили повернутися у Черкаси. Тут я жила з 8 років, навчалася у школі. Після закінчення мені, як нормальному підлітку, хотілося, по-перше, вирватися від батьків, а по-друге, поїхати у велике місто. У Черкасах не було де й вчитись, окрім педінституту. Та я й не хотіла, тут нудно мені було. Усі тоді мріяли про щось велике, – пригадує Ольга.

Тоді вона поїхала у Харків. Там навчалася на психологічному факультеті університету, а після випуску потрапила працювати за розподілом у Луганськ на завод. Дослідження, пов’язані із системою праці, не втримали молоду дівчину довго на цій роботі. Ольга пішла працювати викладачем в Інститут удосконалення вчителів.

–  Я там пропрацювала три роки. Однак найцікавіше, що було в Луганську, – це робота в регіональному інституті менеджменту. Це бізнес-структура, у якій я могла експериментувати, розвиватися. Там навчалася медіації. Потім поїхала на стажування в Америку з проблематики менеджменту організацій, – розповідає коуч.

У Черкаси, за словами Ольги, вона потрапила випадково. У квітні 2014 року з групою вчителів поїхала до Польщі на запрошенням місцевого центру медіації. Планувала після цього повертатися у Луганськ, бо їхала лише з валізою найнеобхідніших речей.

– Коли я повернулася в Україну, то не могла купити квиток до Луганська. Тому приїхала у Черкаси, думала, що трішки тут у мами погостюю, а потім поїду додому. У цей період  мене якраз запросили колеги працювати в Одесу після трагедії 2 травня. Коли я вже була в Одесі, то у Луганську почалися бойові дії. І я розуміла, що влітку я туди точно не повернусь. Після гостювань у доньки, у серпні я стояла на роздоріжжі: “Де мені бути?” – каже Ольга Дацко.

Лишитися у черкаській однокімнатній квартирі з мамою Ольга вирішила через тодішню фінансову скруту, адже працювала переважно психологом на волонтерських засадах. Тому орендувати житло, наприклад, у Одесі, куди її запрошували колеги, не мала змоги.

– Коли я зрозуміла, що я тут – мене наздогнав стрес. Було неприємно, бо це було не моє рішення, а вимушене. Таке враження, наче я підскочила і зависла у повітрі, адже приземлитися не було куди. Перший рік пішов на сумування за тим, що полишила у Луганську. Йдеться не просто про майно, а про зошити і записи, бо я весь час училася, фото дітей у паперовому варіанті, матеріали на комп’ютері… Через ці речі мене часто “накривало”. Я не знала, що там у моїй хаті, чи живе хто, що там із квартирою, – розповідає психолог.

З півроку у жінки було лише кілька клієнтів, від яких просто не могла відмовитися через сталі зв’язки. А про те, щоб збільшувати кількість замовників, у той період не думала. Восени 2014 року Ольга потрапила на збори черкаської психологічної групи “Час і простір для себе”. Згодом – взяла участь у київській програмі. Так вона навчалася та одночасно лікувалася, проробляла свою проблематику.

– Так вже з часом мені вдалося за допомогою колег організувати у Черкасах кілька тренінгів з моєї тематики. Із них у мене з’явилися клієнти на коучинг, індивідуальну роботу. Ці люди розвиваючись, опановували нові сфери праці, і зараз уже запрошують мене працювати з їхнім персоналом, – ділиться Ольга.

Місто їй подобається, адже здається більш гарним, європейським, прогресивнішим, порівняно з Луганськом. А от люди у Черкасах їй здаються занадто розслабленими.

– Навіть сьогодні я домовлялася про тренінг, який буде післязавтра, а моя замовниця каже: “То ми працюємо післязавтра, чи перенесемо на тиждень”. Я й відповідаю: «Та ні, працюємо як домовлялися, бо через тиждень я вже буду у Києві». На Донбасі ж люди більш конкретніші як у навчанні, так і в роботі. Їм потрібно усе записати, а потім використати. Тобто якщо вони заплатили за щось гроші, то їм з цього треба взяти 100 %», – розповідає Ольга.

Останні роки психолог займалася конфліктною тематикою, переважно у соціальній сфері. Тому нині знання та навички, які жінка отримала ще під час роботи в Луганській організації медіації, актуалізувалися.

– Я практикую це переважно у проектах, які діють на Сході. Йдеться про такі комунікаційні речі, як діалоги. У Черкасах такі діалогові практики влаштовувала з місцевими переселенцями за своєю ініціативою. Я розуміла, що багато людей, які сюди приїхали, ніде не говорили про свій досвід: як вони покидали свої домівки, що вони лишили, що почували, як було тяжко. Вони це у собі закапсулювали, – каже Ольга.

Вона розповідає, що під час таких зустрічей люди переживали різні емоції: хтось мовчав, хтось плакав. Не стримувала сліз щоразу й одна молода жінка, яка була на кількох зборах. Тоді вона запитала у психолога: “Довго мені ще плакати доведеться”. Ольга відповіла: «Близько року цей стан періодично повторюватиметься».

– Чому я так сказала! Бо це була не група спеціальної психологічної допомоги, а швидше соціальна терапія. Просто коли ти проговорюєш, ти проживаєш ці емоції та отримуєш полегшення. Дівчини цієї я вже потім не бачила у Черкасах. Згодом вона написала мені у Фейсбуці: “Я рік плакала і згадувала ваші слова. Зараз усе добре, ніхто не плаче”. Виявилося, що вона із родиною вже далеко від України, – пригадує жінка.

У Черкасах Ольга спеціально не працює із конфліктами, адже тут ситуація ще більш-менш. Натомість є міста України, де, наприклад, населення – 20 тисяч, а кількість переселенців – 10 тисяч. Тому там її допомога необхідніша. У нашому місті жінка працює у сфері бізнес-психології та з індивідуальним клієнтами.

Про повернення назад, як і більшість співрозмовників, вважає, що нині не може бути мови. Лише у тому випадку, якщо там потрібна буде її допомога як фахівця для примирення між людьми, але не зараз, а з часом, коли все стабілізується.

– На Донбасі ситуація дуже змінилася ментально. Хто їздить туди, то розповідають, що будинки стоять, але сутність міста – інша. Там не та атмосфера, це лише тіні тих міст, що були. Бо ж усі активні проукраїнські люди виїхали. Лишилися ті, які не можуть виїхати, або ті, які на щось чекають, – каже Ольга.

“Усі найгостріші події війни ми пересиділи в підвалі, усе з дітьми бачили”

Наталя Король, тамада, ведуча, конферансьє

natalya4

Чекати, щоб виїхати на”мирну” територію, довелося і родині Наталії Король. Вона із чоловіком та двома доньками жили у власному будинку в Докучаєвську, що за 30 кілометрів від Донецька. Найгостріші періоди війни родина перечікувала у підвалі. Наталя народилася у Львові, з 1995 року жила в Донецьку, звідки батьки родом. Закінчила біологічний факультет Донецького національного університету.

– У 2002-му році я переїхала в Докучаєвськ. Місто я полюбила, тут вийшла заміж. Працювала у школі вчителем біології та хімії, потім – у відділі освіти методистом з позакласної роботи і звідти перейшла працювати у центральну школу завучем з виховної роботи. Це – офіційна робота, від якої я отримую задоволення. Тричі намагалася піти зі школи. Працювала менеджером, інженером-технологом, але на жаль чи на щастя, я щоразу повертаюся у школу. Не можу жити без дитячих очей, – говорить жінка. – Учителі – це найщасливіші люди на землі, бо вони вічно молоді. От і я хочу бути завжди молодою, хочу жити у ногу з часом, з молоддю. Я знаю, що діти слухають, як танцюють і отримую задоволення від того, що працюю з ними, – додає вчителька.

З 2004 року в Докучаєвську вона відкрила власну справу. Працювала організатором заходів. Спочатку – лише як ведуча, з 2008 року – як конферансьє. У 2011 році з подругою зайнялася оформленням заходів. – Потім ми з чоловіком переїхали у власний будинок, зробили там ремонт. Усе було чудово до 2014-го року, коли на нашу рідну землю почали сипатися міни та гради. 6 травня 2015-го року було рік, відтоді як ми приїхали у Черкаси. Усі головні події війни ми пересиділи в підвалі, усе з дітьми бачили, але виїхати не могли, бо не було куди,- пригадує Наталя.

natalya9

– У 2010 році я була вагітна другою дитиною. Моєму чоловіку ще тоді пропонували у Черкасах роботу. Але ми відмовились, бо вже мали будинок, робили ремонт і твердо стояли на ногах. Коли почалася війна він лишився без роботи. Друзі покликали його на роботу в Черкаси. Він приїхав, два місяці без нас пожив, придивився чи зможе працювати, щоб даремно не перетягувати родину, а вже у травні до нього приїхали і ми, – розповідає жінка.

За два місяці у пошуках роботи вона обійшла майже усі школи міста. Дехто стискав плечима, дехто запитував чи володіє вона державною мовою… Урешті-решт відгукнулися тільки у одній. Там був потрібен учитель біології.

– Я зробила один висновок – діти скрізь однакові: вогник в очах, вони усе хочуть робити. Звісно, трапляються учні, яким нічого не потрібно, але використовуючи індивідуальний підхід і у таких дітях можна відкрити щось нове, хороше, добре, – говорить вчителька.

Із жовтня жінка взялася за власну справу вже у Черкасах. Спочатку розміщувала оголошення в інтернеті, але замовників не було. Говорить прекрасно розуміла, що “циганська пошта” працює краще, ніж реклама.

– Коли я потрапила у нашу спільноту (ГО “Спільнота біженців з Донецька та Сходу України – ред.), то у мене з’явилися нові можливості проявити себе. На День Незалежності у Черкасах влаштували захід  «Сім’я року”, де брали участь 5 родин переселенців. Ми з чоловіком написали сценарій, вигадали конкурси, проводили репетиції з родинами. Дуже добре вийшло і напевно хтось помітив… Візитки були готові, я їх роздавала направо і наліво, щоб мати зворотній зв’язок. Після цього почали телефонувати, – розповідає Наталя.

Конкурувати із місцевими колегами жінці складно, адже у Черкасах вона ще не обжилася обладнанням та командою, яку мала у рідному Докучаєвську. – У мене немає ні своїх музикантів, ні свого фотографа, ні відеооператора. Я звикла там працювати в команді. У нас були ресторани, які нас замовляли на заходи. А тут – усе з нуля. Але я не втрачаю надії, бо я фахівець у цій сфері, можу тримати публіку, – посміхається ведуча.

Їхня родина вподобала місто, людей, які тут живуть. Зараз у Черкасах з’явилося чимало знайомих як серед переселенців, так і серед місцевих. Навіть є ті, на яких можна розраховувати, які протягнуть руку допомоги.

– Там ( у Докучаєвську, – ред.) було своє життя, тут – своє. Лише формат трішки змінився. А так ті ж самі почуття лишилися. Коли я їду туди, щоб провідати батьків, при нагоді заходжу у наш будинок, то почуваю себе там, як у гостях, починаю думати про дітей, про чоловіка. А все тому, що дім там – де діти, – каже Наталя.

На питання про повернення додому відповідає коротко: “Я ще два роки тому не знала, що я буду тут. Тому, що буде через два роки – не відомо”.

“Ми вчимося приймати справжні удари і навчаємося бити. Усе як і у житті”

Олексій Дроб’язко, майстер спорту міжнародного класу з карате

“Розривається” між рідною Авдіївкою та Золотоношею переселенець Олексій Дроб’язко. Вже два роки він живе на Черкащині. Говорить, що потрапив сюди “волею випадку”. Олексій потрапив у полон за свої проукраїнські погляди. Коли йому вдалося вийти на волю, він із дружиною, двома синами та кількома валізами речей об’їздили півкраїни. У результаті – потрапили в Золотоношу.

– Якщо чесно я розриваюсь між Авдієвкою та Золотоношею. Я розумію, що Авдіївка вже не та, але там минуло моє дитинство, період становлення. А з іншого боку – багато позитивних моментів я бачу в Золотоноші. І найголовніше – що для моїх дітей вона стала Батьківщиною, – розповідає майстер спорту міжнародного класу, багаторазовий призер Чемпіонату Європи, Чемпіонату України, тренер з 20-річним досвідом Олексій Дроб’язко.

Цього тижня у Золотоноші відкрили один з найкращих в Україні зал східних єдиноборств. Ідейним натхненником та куратором цього проекту став саме Олексій.

– Проект почався рік тому буквально з цікавості, а що там за стіною. Раніше приміщення, яке було трішки пристосоване для занять, складало половину нинішньої площі. Зрозуміло, що ані роздягалень, ані туалету не було. Виникла цікавість: чи можливо змінити умови, в яких ми перебуваємо та що ж там за стіною. Коли за стіну таки потрапив, то побачив, що там гори сміття, розбита цегла… Це було безхазяйне приміщення. Ідея виникла миттєво. Нам елементарно потрібно розширити площу та зробити мінімальний ремонт. Подумали, обговорили, намалювали план-схему від руки: як воно буде, до чого це призведе, скільки орієнтовно потрібно грошей та скільки часу триватиме ремонт, – розповів на відкритті чоловік.

Це зал європейського зразка, у якому зможуть займатися не лише діти, а й дорослі. Також під час його створення подбали і про те, щоб створити умови для заняття східними єдиноборствами для жінок. Нині там є душ, туалет, переодягальні, а з необхідного для дівчат – фен та дзеркало.

– Активне будівництво тривало близько півроку. Ми почали 3 січня і практично день у день  ми працювали до сьогодні. На моїй малій Батьківщині, в Авдіївці, у нас був подібний проект. Там були інші масштаби. Він успішний та, на щастя, досі процвітає, – говорить Олексій.

Для будівництва золотоніського залу спрямували два транші з обласного бюджету – близько 265 тисяч. Також було використано близько півмільйона спонсорських коштів. У планах – побудувати низку тренажерів для вулиці, бо влітку займатися у приміщенні складно.

– Кіокушин карате – толерантний вид спорту. Він правдивий, як і саме життя. Ми вчимося приймати справжні удари і навчаємося бити. Усе як і у житті. Ми не імітуємо. Заняття проводяться безкоштовно. Але я чесно скажу, вважаю, що вони мають бути платними. Бо є досвід, коли люди перестають цінувати те, що отримують. Якщо ж ти заплатив хоча б 20 гривень, то елементарний механізм економії вмикається і людина починає по-іншому себе поводити. Це стосується і дітей, і дорослих, – каже Олексій.

Нині заняття відвідують 35 початківців та 10 “серйозніших” спортсменів, які пропрацювали у школі понад рік та досягли певних результатів.

Також каратист із Авдіївки мріє створити у Золотоноші перший в Україні сад каміння. Такий він бачив у Японії, коли був на змаганнях.

– Нині вже є певні напрацювання стосовно цього проекту. Такого саду ще не має в Україні, тому він стане родзинкою, неординарним місцем на Черкащині, – додає тренер.





Наші новини
в соцмережах
Loading...
Loading...

Останні новини

04 грудня 2016
23:00
Переполох в ОДА та "урожай" аварій на дорогах: гучні події, що сталися на Черкащині
20:38
Черкаські школярі переймали досвід у баскетболістів (ФОТО)
19:10
"Авакову - відставка". Черкаські "автомайданівці" навідалися додому до міністра МВС (ФОТО)
18:21
Першість Світу отримали юні черкаські танцюристи
17:43
У Черкасах лавочками облаштовували комфортні зони відпочинку
16:22
Майже дві сотні автентичних піснеспівів зібрали на Черкащині
15:37
В Черкаській області студентам подарували десять тисяч презервативів
14:24
Шестеро лебедів на Черкащині потрапили у льодяну пастку
13:30
Черкаські студенти самі вирішили заклеїти собі роти (ФОТО)
12:49
У Черкасах досі немає протигрипозної вакцини для щеплень
12:11
Неподалік залічничного вокзалу стріляли із гранатомета
11:33
Черкаський вуличний музикант: "Підходили люди і казали, що зроблять зіркою"
10:17
Черкащанам розповіли, як потрапити у IT-сферу та побудувати там кар’єру (ВІДЕО)
09:36
У соціальних мережах черкащани показали власних перших сніговичків (ФОТО)
03 грудня 2016
19:11
За декілька років черкащанка знайшла новий дім для тисячі тварин
18:28
Під час пожежі в житловому будинку загинули двоє черкащан
17:28
Канівчан закликають оригінально зберегти ялинку
16:31
У Смілі підрядник гроші за реконструкцію колектору взяв, а роботи не виконав
15:30
На Черкащині автомобіль загорівся під час руху посеред дороги (ФОТО)
14:32
Сквер у центрі Черкас перетвориться у "Новорічне місто розваг"
13:34
Африканська чума на Черкащині не згасає: фахівці підтвердили факт наявності захворювання
12:29
В Черкаській області cталася смертельна ДТП: водій в'їхав у бігборд
11:30
На Черкащині вантажівка перекрила дорогу (ФОТО)