Zmi.ck.ua продовжує екскурс в історичні Черкаси. На цей раз ми поговоримо про довгобуди, яких за декілька десятиліть в місті  вже чимало.

Одні об’єкти зводилися ще у радянські часи і виявилися незатребуваними за незалежності, завершенню будівництва інших завадили кризи, а згоріле крило корпусу університету у центрі й довгобудом не назвеш, адже відтоді як сталася пожежа, давно минуло чверть століття (!), а приміщення так і не взялися відновлювати. З огляду на таку його “специфіку” та те, що він, напевне, є найбільшим “візуальним подразником”, звідси і почнемо.

Таким колись був проект нового обкому (початок 80-х років). Нині це приміщення ДФС

Корпус ЧНУ: з 1990 року

Про старий корпус університету неможливо говорити, аби наголосити на його непретензійній унікальності, ніяк тут не пошанованій. Річ у тім, що автором проекту тодішнього педінституту є видатний вітчизняний архітектор Олекса Повстенко, який у першій половині 1930-х спеціалізувався на освітніх і культурних закладах республіки. У роки війни Олексій Іванович був директором Софійського комплексу у Києві, і саме він врятував святу Софію від  дій радянських мінерів: якось йому вдалося вмовити командування не висаджувати в повітря потенційний спостережний пункт, хоча наказ знищувати такі при відступі зазвичай був безальтернативним. Пізніше цю бувальщину згадав Олесь Гончар у “Записках на окремих аркушах”. Звільнений з концтабору американцями, 1949 року Олекса Повстенко переїхав до США. Там він оримав посаду у архітектурній канцелярії Капітолію: розробляв проекти й дизайни інтер’єрів внутрішнього двору, гостьових приміщень, бібліотеки...

Та зрештою то тема окрема. Щодо нашої пам’ятки, то після пожежі у квітні 1990-го довго ніхто навіть не брався за калькуляцію майбутніх витрат на відновлення, всі пам’ятаємо ті часи у фінансовому контексті. Зрештою, 2007-го “озвучили цифру”: 16 мільйонів гривень (за курсу 5,08). Верховний освітянський тандем Дмитро Табачник – Станіслав Ніколаєнко спромігся на виділення 1,5 мільйона гривень, ще 2 мільйони вклало в об’єкт тодішнє керівництво універу. За ці кошти вдалося капітально відремонтувати 2 та 3-й поверхи правого крила, відбудувати центральну частину, підвал та харчоблок.

Тепер зі створенням в навчальному закладі єдиної в області військової кафедри, та й загалом за найнагальнішої необхідності позбутися оцієї черкаської стидоби у самісінькому центрі, керівництво ЧНУ сподівається, що Міносвіти зауважить на  ситуації. Щоправда, сподівається вже понад рік.

Адмінприміщення річпорту: з 1990 року

У 1980-ті пасажирські і вантажні перевезення Дніпром досягли таких обсягів, що адміністрації двох черкаських портів – вантажного та пасажирського – змушені були перенести усю свою “паперову складову” в окреме приміщення. Та, за іронією, коли корпус на Припортовій площі майже збудували, український річфлот був “прихватизований” вищими державними посадовцями. “Ракети” і “Метеори” продали туркам, баржі з буксирами порізали на метал, відтак місцева флотська канцелярія виявилася нікому не потрібною.

Проектний інститут: з 1992 року

Схожа доля спіткала довгобуд за бетонним парканом на перетині бульвару Шевченка з вулицею Хмельницького. Нині вона ховається у гущавині молодого лісу, але за чверть століття ми так до неї призвичаїлись, що й не уявляємо там чогось іншого. Як свого часу розповів заступник начальника управління містобудування і архітектури Черкаської ОДА Віктор Болотов, корпус інституту “Укрлегпромпроект” авторства Анатолія Колосова почали будувати у часи, коли наш оптимізм у розбудовчих планах економіки не знав меж. Однак невдовзі вітчизняна легка промисловість як галузь фактично зникла, як і потреба щось для неї проектувати. До слова, подібна ситуація трапилася також із корпусом ЗТА на розі Одеської і Сумгаїтської вулиць. Галузь інша, фінал один.

“Афганська” церква: з 2005 року

Щоправда, з датою початку будівництва є непевність, із цим об’єктом з самого початку все було надто незрозуміло для обивателя. Утім, як з’ясувалося вже згодом, – і для більшості причетних теж. Принаймні, заговорили про потребу його спорудження вже невдовзі після того, як 1989-го відкрили пам’ятник загиблим у Афганістані черкащанам.

А предметний діалог із владою почався у часи головування Анатолія Волошина і далі справа перейшла у площину “чотирирічних циклів”: у червні 2009 року були виконані земляні роботи та презентовано проект Свято-Стрітенського храму, – аби мало не було у 21 метр заввиш, 7 липня 2010-го у фундамент заклали символічну капсулу. Далі – тривала пауза, упродовж якої на вже “зроблене” неможливо було дивитися без жалю: периметр перетворився на смітник, ненакрита завезена цегла посипалась від перепадів температур та вологи... Само собою, – відкриття 15 лютого 2010-го не відбулося. Початок нового “циклу” датований груднем 2013 року. Тоді головний обласний архітектор Василь Дмитренко усно презентував те, що, власне, й народжується вже у наші дні: площу, пам’ятник, меморіальну частину музею, та, власне, саму духовну святиню. Але оскільки діло було ще до російської агресії на Сході, то усього він передбачити не міг. Проект відкоригували, а з церквою “МП” тепер взагалі пікантна ситуація...

Один із проектів меморіального комплексу на Площі Слави (2016 – 2017 роки).

Готель “Турист”: з 2006 року

Невідомо, чи мав би новий готель у колишньому Ювілейному парку називатися так само як його попередник, урочисто відкритий у листопаді 1970-го і чи буде то взагалі готель, але будують його вже понад десятиліття. А старий “Турист”, одна з візитівок ще соціалістичних Черкас, у першій половині 1990-х слугував цілком комфортним і прибутковим з причини наявності у ньому металевих конструкцій прихистком для безхатьків. Зрештою, безневинно вони й розтягли готель до самісінького каркасу.

Те, що залишилося, 2002-го почали продавати.Як розповідав тодішній начальник управління власністю міста Юрій Будченко, згідно експертної оцінки залишки туркомплексу оцінювалися усього в... 225,8 тисяч гривень. Та й за такі смішні гроші купувати ніхто не хотів, аж допоки ціна не впала до 158 тисяч. Зрештою, у жовтні того ж року реалізували фізособі з Києва (майже 7 тисяч квадратів площі плюс 531 підвалу). Потім об’єкт кілька разів міняв власника, а 2005-го його придбала компанія “Агропром” з метою будівництва там... готелю. Але тепер елітного: загальна вартість робіт у тодішніх розцінках і за курсом склала майже 10 мільйонів доларів. Забудовником виступило ТОВ “Черкасміськбуд”. Залишки монолітно-каркасного попередника були остаточно демонтовані, на фінішну зачистку території витратили близько 2 мільйонів гривень, а у вересні 2006-го розпочалося будівництво нового готелю, яке мало завершитися вже за два роки.

Дзвіниця у Соборному парку: з 2007 року

Митрополиту Черкаському і Канівському Софронію дорікнути ні в чому – розповідаючи ще у вересні 2006 року про свій задум збудувати найвищу у світі православну дзвіницю, він відразу зауважив, що покладається лише на Бога, розраховує на себе, а сподівається на благодійників. Тож і планової дати завершення будівництва немає. Одначе поволі, але невпинно, “голуб” підіймається і дуже ймовірно, що з божою поміччю Софроній збудує його швидше, аніж дещо зі згаданого вище.

За планом “центр православ’я” бачився тоді таким: основа – 74х33 метри, висота – 126 метрів (дзвіниця Києво-Печерської лаври має 97 метрів), 6 поверхів-секцій: 1-й – концертна зала духовної музики, 2-й – єпархіальне управління, 3-й – гостьові номери, 4-й – музей і церковна бібліотека, 5-й – дзвони на висоті 80 метрів із найбільшим вагою 800 кілограмів, 6-й – оглядовий майданчик на висоті 100 метрів. Ще вище – технічне приміщення, а увінчуватиме будову купол з хрестом.

Народжені в муках

“Епохальні” місцеві будівництва тривалістю понад десятиліття мали місце й у недалекому минулому. Антирекорд тут за реконструкцією філармонії, яка тривала з 1987 по 2005 рік, а насправді незавершеною й дотепер. “У призах” й наша податкова адміністрація, у задумі 1978 року – нова владна цитадель, яка під своїм дахом мала прихистити обком і міськком партії та аналогічні структури комсомолу. На початку 1990-х завершували її вже як об’єкт невідомого призначення.

Рівно 10 років тривала епопея зі спорудженням ТРЦ “Фонтан-Сіті” на місці скверу за драмтеатром: чашу фонтану там демонтували у лютому 2007-го, а бетонний мур по периметру будівництва частково прибрали пару місяців тому. Щоправда, усім відомо, що за ним виросло замість ТРЦ. Так само дві п’ятирічки “чистого часу” знадобилося для реалізації проекту ТРЦ “Хрещатик-Сіті”. Його копали і зводили упродовж 2002 – 2012 років, хоча насправді попередні роботи розпочалися кількома раніше.

Демонтаж “пробника” пам’ятника Василеві Симоненку, 2006 рік (фото Романа Кирея)  

З темпами втілення завжди нещастило нашим об’єктам культури. І навіть попри те, що такими не завжди були масштабні роботи, як згадана філармонія, – на час втілення задумів це аж ніяк не вливало, у підсумку все ті ж “10+”. Так з 1990 по 2010 рік у Черкасах встановлювали пам’ятник Василеві Симоненку. Або ж протягом 1998 – 2012-го безвідповідальними язиками відповідальних посадовців у нас будували Галерею Нарбута і, зрештою, відкрили усього лише відділ при обласному художньому музеї. До речі, пам’ятник Нарбуту за драмтеатром, якому Дід віддав чимало літ творчого життя, так і не з’явився: ще 2007-го як окрему локацію його обіцяли відкрити у комплексі ТРЦ “Фонтан-Сіті”. Та що пам’ятник. Меморіальні площини пам’яті Раїси Кириченко та Анатолія Пашкевича на філармонійному фасаді встановлюють ще з 2005 року...

Борис Юхно,

спеціально для Zmi.ck.ua