16.10.16 12:29

Черкаський АТОвець став героєм унікального фотопроекту


Черкаський АТОвець став героєм унікального фотопроекту

 

Черкащанин Ігор Довбиш взяв участь в унікальному волонтерському фотопроекті "Якби не війна".

Про це повідомляють на офіційній сторінці волонтерів у Facebook.

Його історія – ще одне підтвердження того, що на захист України стали успішні розумні люди. Люди, які вміють досягати своїх цілей, які мають цілком сформовану громадянську позицію. Люди, які беззаперечно гідні поваги.

Про себе Ігор Довбиш, боєць 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади, розповідає: до війни займався підприємництвом, дизайном, будівництвом: проектували та робили ресторани і автосалони. Була налагоджена робота 3 постійних бригад. А потім почалось…

«Все, що відбувалось в країні – це ж все по телевізору показували, цю війну. Все, що бачив – всередині відбувалося незрозуміло що. І я пішов у військкомат, бо хлопців кликали, а мене – ні, — розповідає  Ігор. — Довелось звернутись до них, бо видно, коли я переїжджав у місто, моя особова справа загубилась. Знайшли мою справу і відразу виписали мені повістку. Вже через 2 дні після мого походу до військкомату була сформована група і нас відправили в «учебку». Десь 20-25 днів ми були в Мукачевому, там трохи нас підучили, трохи ми постріляли… Я так розумію, що особливо часу на це не було. Рідним я сказав, що мені дали повістку і я їду на 45 діб на полігон. Казав, що все нормально, але така ситуація – призивають на 45 днів і повернусь. Це єдине, що їм не сказав – що сам пішов у військкомат. Сім’я для мене – святе: мої діти, дружина. Для мене дружина – щось більше, ніж просто дружина, це справжній друг».

Зрозуміло, що вдома була трагедія, але вони з розумінням поставились. Тим більше, два сина: старшому 17 років, молодшому – 9.

«Вони мені дзвонили, а я весь час на полігоні був, – сміється боєць. – Для них весь час на полігоні. Потім, зрозуміло, дізнались, місяці через 2, коли я вже був в АТО. Як дізнались? Навіть не знаю, хтось зі знайомих сказав, бо були ж зі мною хлопці з міста, черкаські наші. Дружина сприйняла без істерик, спокійно – не хотіла, мабуть, мене тривожити. І легше воюється, коли знаєш, що вдома порядок. Щоб не було зайвих ніяких думок, думаєш лише про роботу».

З Мукачевого їх сформували, завантажили на ешелон і поїхали. Дві доби їхали на Схід. Катали по Україні. Потім вже вивантажили і своїм ходом, на машинах поїхали в Станицю. Заїхали 30 чи 31 серпня 2014 року.

І з того моменту почалась його війна. Потрапив у розвідвзвод мехбату. Перший заїзд – це було Нікішине, Дебальцеве. В Нікішиному були аж до ротації.

«Коли ми були на передовій, спілкувались із місцевими, вони, знаєте… дуже по-різному ставились до нас. — Все залежить від ситуацій. Було таке, що коли колона заходила в населений пункт і в нас були солодкі палочки (волонтери нам в дорогу дали), от ми заходили в села якісь і діти маленькі були там… хлопці пригощали їх солодощами, а деякі матері тих дітей, забирали і примушували повернути нам. А видно ж, що живуть дуже бідно. А ті мами: «Віддай назад!» – і все, таке ставлення холодне. А, наприклад, мій другий заїзд, під Дебальцеве ми були в Новоорлівці. Був прорив, мою групу кинули туди і я там застряг. То там залишилось трохи місцевого населення… багато загинуло хлопців, рятуючи їх, цивільних, місцевих… Рятували ж і тих, хто до нас нормально ставився і всіх решту! – Ігор на мить притихає, замислюється. – Тоді в мене в підрозділі 6-ро «200-х» і двоє лише цілих, решта – «300-ті». Сам маю контузії і 2 поранення».

Перше поранення в Малоорлівці – групу накрило СПГ, на виході вже. Тоді поранені були всі – хто легкі поранення отримав, витягував «важких». Евакуацію тоді неможливо було провести, бо Дебальцеве вже закрите було.

«Ми тоді відпочити прийшли… до того дві доби на завданні були, нічого не їли, нічого гарячого не пили, бо до того бої були, а тут тиша така… Мій сапер-деергешник, сам з-під Києва, поставив 2 цеглинки в гаражі, прикрили так, щоб диму не було видно. Він старший за нас віком (ми його «Дідом» називали) каже: «Зараз зроблю вам гаряченького чайку-кави!». Я знайшов сервіз якийсь, думали поп’ємо чай, як люди, бо ж з собою нічого не було, лише б/к і все. Знайшли водичку, засипали каву. Він каже: «Зараз каву поп’ємо і я вам ще борщику зроблю!» Я був в кількох метрах від нього, трохи прикритий. Якраз мені друг зателефонував і я говорив з ним… І тут нас накрило ГРАДами. Я не чув навіть прильоту, лише вже розриви. У мене просто вилетів телефон, а гаража вже не було… Того гаража, що був в кількох метрах від мене, де був наш «Дід»… Відразу перекличку провів, чи всі живі. Дід відгукнувся, я заліз до нього. Він був живим, ми витягнули його, розумієте… Ноги його на спину, витягнув… – Ігор занурюється в спогади того лютневого дня. – Перепакували його, викликали евакуацію, в беху кинули його і відправили… а він не вижив. Це була велика, легендарна людина, ДРГ, сапер. Ми з ним частенько проводили полювання на всіляких… а немає вже «Діда»…

Багато стали «200-ми» стікаючи кров’ю. Не тому, що не вміли, не були навчені. Вже на той час вони пройшли Нікішине, навчені були робити перев’язки, першу допомогу надавати, в цьому плані все робили автоматично. В Нікішиному було таке, що по 12 людей за 1 день відвозили, то досвіду набрались дуже-дуже великого. А все одно стікали кров’ю хлопці, бо знеболювального не було, багато чого не було, медики не справлялись – тиск піднімають, а нирки відмовляють… Багато хлопців загинуло…

Але Ігор тоді вижив і ще раз повернувся на передову, знову таки в званні старшини розвідвзводу.

«Останній заїзд – Станиця. Де починали, туди й повернулися, – розповідає він. – Цей заїзд був спокійнішим, я б сказав, тоді така війна розвідки була – їхніх груп і наших. В мене друг близький, братом його називаю, снайпер, от з ним ми облазили вдвох половину Луганська… часто згадую. Часто. У нашому взводі було 8-ро наших черкаських, але до того ми не були знайомі, познайомились по дорозі в Мукачевому в 2014 році, на самому початку. Це зараз вже ми спілкуємось постійно – це рідні люди. Та й там, на війні, друзі – важливо. Вони з’явились там, вони справжні. Зараз нас вже не 8-ро, наші черкаські загинули, нажаль, а ті хто залишились, то близькі і рідні люди. Ми не просто зустрічаємось, ми якісь свої проекти разом робимо, створили громадську організацію, по роботі, по бізнесу – все разом».

Тому можна сказати, що коло спілкування змінилося кардинально. Ті люди, які були до війни, вони хороші, багатьох із них вважав друзями, рідними. Та щось перемінилось, не в них – в ньому. Не тому, що може вони якось по-іншому думають, чи дивляться на якісь речі.

«Я навіть не цікавився їхньою думкою про те, що відбувається. Просто при зустрічі: «Привіт! – Бувай!» і все. Навіть тією справою, якою займався до війни… я не займаюся. Зараз навіть уявити собі не можу, що я би займався тією справою. Навіть думки такої немає. Зараз ми з хлопцями свою фірму відкриваємо, щоб заробляти і допомагати. Бо ми їздимо на схід в свою бригаду, допомагаємо нашим пацанам. Практично для цього ми і почали заробляти, щоб їм допомогти» – говорить Ігор. — Наш менталітет такий, знаєте, патріотизм, героїзм такий… люди гинули, голими руками робили такі речі – а в мене, взагалі, всі красені! Хлопці все відпрацьовували так… навіть видно було, що і через страх, адреналін робили. Я бачив, як піхота такі дива творила, що зараз просто словами не передати це! – не приховує гордість за бойових побратимів Ігор.

І в той же час розуміє, що не всі такі.

– А зараз дивишся, багато хлопців повернулися звідти, знайшли себе десь. Мені от дали другу групу інвалідності, в голові ще осколки залишились, списали мене, не беруть… І коли щось недобре відбувається, я завжди кажу, що винен не солдат, а командир. Якщо п’ють – командир винен. Якби командир захотів, ніхто не пив би і не привозив би, і не приносив би. Такі командири мають бути, які будуть контролювати. Ті ж офіцери… бачив таких, просто не можу нормальних слів знайти, щоб сказати… маю на увазі негативні речі. А є і Герої! Є!

На запитання хто для нього Герой, наводить приклад: «в піхоті, в моєму батальойні… це ж моя піхота! Вони коли бачили нас, це взагалі: якщо ми десь з’являємося, значить все буде добре. Якщо з’являються розвідники – все буде добре, як би страшно не було. Так само і ми все робили для того, щоб було все добре». Так от, хлопчина, десь 1,60 зростом, худенький такий, та ще й в окулярах

– «Любитель почитати» – посміхається Ігор. – У другому заїзді ми йому книги привозили, він читав собі спокійно… А якось був сильній бій, обстріл, було багато поранених, евакуювали на нашому цивільному «Газоні», ми його «Білосніжкою» звали. Ми почали вантажити на нього поранених і цей хлопчина теж поранений був, ноги прошиті осколками… і тут міна потрапляє в «Білосніжку» і багато людей гине… поранених порозкидало просто. Міна потрапила в кузов, а двигун все ще працював. І от він, цей хлопчина, з перебитими ногами, «метр в кепці», вагою в 60 кг, піднімав цих дядьків, котрі ще живими були… ми вели бій в той час і я в якусь мить це помітив…. Для мене це Герой! З якою Божою силою він їх закидував на кузов машини, стояти сам не міг… ось для мене такі люди – Герої! А я просто виконував свою роботу.

… Плани далі… не знаю, не знаю. В голові крутиться багато різних думок, не те що важко адаптуватися, але не знаю. Я зараз в такому підвішеному стані, займаюсь і тим, і тим… Плани в мене жити!» – говорить Ігор.

Щоночі прокручує кожен момент в голові, думає, де я міг зробити помилку. Сам себе примушує відімкнути мозок, а все саме відбувається. І якісь ситуації, де можна було б зробити інакше, чогось уникнути. Весь час відчуття провини…

Хоча були і хороші моменти, Новий рік, наприклад.

«Ми 31-го грудня повернулися з завдання, а наш механік приготував домашні страви, салатики, і ми святкували. Це не передати, ніби й нічого такого, але це… веселощі такі без алкоголю, по кілька крапель шампанського, бо мали бути готові вийти будь-якої хвилини — пригадує боєць. — Якби не ці поранення, не комісували мене, я б підписав контракт… а так, жити, сім’я, діти. У мене старший син вступав у Львівську академію сухопутних військ, не вступив. Зараз навчається в технікумі і готується наступного року до вступу. Він просто фанатично хоче, я не намагаюсь його ані відмовляти, ані примушувати, він сам… думаю, я його трохи підштовхнув своїми вчинками. А мої особисті плани – просто жити!»

Теги: АТО, війна, фотопроект



Наші новини
в соцмережах
Loading...
Loading...

Останні новини

10 грудня 2016
18:19
Хитрі шахраї виманили у черкащанки гроші з картки (ВІДЕО)
17:49
Новий автотранспорт нададуть черкаському театру вже наступного року
16:26
Черкащанку хочуть позбавити батьківських прав через згвалтування її восьмирічної доньки (ВІДЕО)
15:42
Черкащанин потрапив у ТОП-10 молодих моделей світу
14:33
Черкаські поліцейські розповіли подробиці ДТП за участі інкасаторської машини (ФОТО)
13:24
У Черкасах авто опинилося під деревом
12:15
Президент України нагородив черкащанок званням
11:31
Стало відомо, як у Черкасах із розмахом відкриватимуть головну ялинку
10:27
Головний кремлівський пропагандист назвав екс-мера Черкас зрадником
09:46
Черкащанка стала героїнею у кліпі зірки шоу-бізнесу (ВІДЕО)
09 грудня 2016
20:30
Face of the day - Настя Альохіна
19:11
Справу стосовно службових осіб Черкаського драмтеатру передано до суду
18:07
Черкащани пізнають самурайські старовинні техніки володіння мечем (ФОТО)
17:19
Працівники пожежно-рятувальних частин з Черкащини складали іспити (ФОТО)
16:51
У Черкасах виділять гроші для "ЧЕЛУАШ" та проведуть інвентаризацію доріг
16:34
Меморіальна дошка у Черкасах може впасти будь-якої миті
16:08
У Черкасах незабаром відкриють ковзанку (ВІДЕО)
15:46
Міні-моделі архітектурних пам’яток прикрашатимуть вулиці Черкас
15:20
Міський голова відзначив кращих депутатів Черкаської міськради
14:57
На Черкащині завод замінять новобудівлею
14:33
“Невже не можна придбати штучну ялинку?” – черкащанка про новорічне дерево
14:12
Протягом доби до черкаського травмпункту звернулося майже півсотні осіб
13:50
Два футбольних клуби Черкащини отримали поразки на спільному матчі