10.03.15 14:54

Черкаський “кіборг”: “Я молився і вірив, що Господь попіклується про мене”


Черкаський “кіборг”: “Я молився і вірив, що Господь попіклується про мене”
 
Жорстокі військові дії відбуваються нині на сході нашої країни, де наші мужні хлопці захищають право та свободу кожного українця жити у вільній країні на власній землі, пише ГромЧе.
 
Переді мною – на перший погляд, звичайна родина: привітні чоловік та жінка, поряд грається мобілкою їхня донечка. Але ж я знаю, що господар – нещодавно повернувся додому з війни… І слава Богу, що повернувся…
 
Це якось на вкладається в голові, коли ми обідаємо у затишній оселі, п’ємо чай та розмовляємо – про події останніх кількох місяців, що назавжди змінили життя цього молодого чоловіка, на обличчі якого відтепер назавжди залишаться суворі глибокі зморшки.
 
Зараз він знаходиться на реабілітації. З певних міркувань чоловік попросив не називати його ім’я, тому я вирішила звати його просто – Героєм. Бо так воно і є.
 
– Розкажіть, будь ласка, як Ви потрапили до легендарної Житомирської 95-ї аеромобільної бригади?
 
– Раніше завжди вважав себе цивільним. Хоча колись я пройшов армію та мав спеціальність снайпера. Бо влучно стріляв. Та коли дивився новини і бачив, що коїться, – це просто обурювало. Крім того, я хвилювався, що воювати йдуть молоді пацани, які морально до цього не готові. Я розумів, що сильніший за багатьох із них. І буде краще, якщо на себе візьмуть відповідальність ті, хто більш підготовлений. Коли всередині рішення дозріло, я зразу пішов до військкомату. Це було у серпні. І незабаром потрапив до 95-ї бригади, у 90-й батальйон, що в Житомирі.
 
Спочатку нас відправили на підготовку, де ми 2 місяці були на полігоні. Потім близько місяця – Костянтинівка. Потім у грудні – 3 доби у Пісках та 12 діб у Донецькому аеропорту.
 
У Пісках трапилася трагедія – смерть двох хлопців з нашої бригади, Івана Лєснікова та Дмитра Ільницького… Поряд з ними розірвався снаряд, і їх посікло осколками.
 
– Мабуть, це був для вас усіх дуже тяжкий час…
 
– Так, особисто для мене це був шок. Ми були постійно разом три місяці… Крім того, це просто жах, коли чуєш крики розірваної людини. Вона мучиться та помирає на твоїх очах, а ти нічого не можеш вдіяти…
 
Порівняно з тим усі наші поневіряння, життя у підвалі, якісь побутові умови – все це не має значення.
 
А потім був Донецький аеропорт. Заїжджали туди так: розмістилисяу БТРи у повному спорядженні, що не змогли б навіть вийти, якби в нас поцілив снаряд. Кожен розумів: це було би все… Сиділи так 4 години. Бо не могли виїхати, тому що був суцільний обстріл. А їхати до аеропорту треба було хвилин 15. Сам заїзд був дуже важкий. Саме в цей час здавали термінал, і там були справжні бойові дії, стріляли з обох сторін. Коли бій закінчився і все затихло, ми заїхали. А потім був перший обстріл на вежі…
 
Герой показує мені на мобільному відео з місця подій:
 
– Бачте, «пожарки» як такої немає, її розбомбили, і там ще знаходилися сепаратисти, які не сиділи на місці… А ось коли мивжевиходили, йдемо по «взльоткє» аеропорту … Всі боєприпаси несли на собі. Я по бровці йшов, але ж там могли бути й міни, і все що завгодно. Дуже було небезпечно. Ми тоді пройшли 700 метрів по відкритій місцевості і, на щастя, ніхто в нас не поцілив.
 
Тож, коли нарешті дійшли до вежі, сфотографувалися. Сумки скинули, сіли на вході трішкивідпочити. Мокрі, брудні… (показує фото).
 
Сама будівля монолітна, і стоїть, як вкопана, незважаючи на обстріли. Тримається, незважаючи на те, що усередині все вигоріло.
 
Коли перший наш обстріл був, ми сиділи ось тут, ховались ближче до переходу, за колонами. Танк стріляв угору, десь у 4-5 поверх. Уся будівля тремтіла…
 
– Я знаю, що Ви – людина віруюча. Чи відчували над собою захист Божий?
 
– Відчував Божий захист постійно. Коли ми тільки почали заїзд, всі хлопці молилися та хрестилися, бо заїжджали туди, де стріляють і де смерть, і це все – ось, на твоїх очах…
 
Потім дехто в мене цікавився: «А як же заповідь Божа «не вбий»?». Я відповідав так, як це розумію: що ця заповідь не стосується ситуацій, коли треба захищати свою країну…
 
Я нікому нічого не доводив, а просто жив: у мене була Біблія з собою, я її читав, молився. Коли говорив хлопцям: «Бачите, ось там і там нас Бог зберіг…» – усі погоджувалися.
 
Перед ротацією хлопці сказали: «Спасибі, що ти з нами був…». Бо спочатку думали, що я взагалі з ними не поїду. Бо віруючий же… Та ще й непитущий, а таких деякі вважають «слабаками» (сміється).
 
До речі, у нашому батальйоні було десь 20 % непитущих. Коли ми тільки заїхали, всі вирішили, що вживати алкоголь взагалі не будуть. Бо це небезпечно, можна стати легкою мішенню… Тож ніхто з нас не пив, всі були на адреналіні та на нервах. Їли теж мало… Ми всі схудли. Їжі було багато, але апетиту не було. Вода у пляшках замерзала, ми її на пічці розтоплювали.
 
– Якщо відверто – було страшно?
 
– Зовсім не боятися там – неможливо. Але я боровся зі страхом, намагався, щоб його не було у мене в серці. Я розумів, що коли людина боїться – її легко вбити. Я помітив, що перед тим, як з людиною щось погане трапляється, вона нервова, немає їй спокою… Один хлопець, що загинув, тиждень перед тим був у депресії, на ньому обличчя не було… Наче щось передчував.
 
Тож я вирішив – покладатися на Бога та гнати усілякий неспокій. Я молився і вірив, що Господь піклується про мене… І тільки у стані цього внутрішнього спокою можна було і спокійно відпочивати, і спокійно воювати.
 
На самому початку нашого перебування була особлива ситуація. В один день нас сильно обстрілювали. До сепаратистів було 300 метрів, і вони засіли в будівлі з антеною, яку ми називали «обсерваторія». Це була двоповерхова будівля з двома вікнами та двома дверима. Вгорі, там, де антена, був металевий товстий щит і бійниця.
 
Так от, сепаратисти засіли в цю «обсерваторію», і як почали по нас лупарити з усіх боків – з вікон, дверей, з бійниці.. Б’ють і б’ють, а ми не можемо відстрілятися.
 
Єдине місце, де ми могли би вистрелити з РПГ, – це перехід. Мені головний наш каже: «Треба вистрелити». А я тільки-но помолився, і відповідаю: «Якщо треба, так треба, зробимо…»
 
Тож ми пішли вдвох із товаришем, який був з кулеметом ПК. Він каже: «Я буду на себе відволікати увагу, а ти вискочиш та стрілиш…» Так і зробили: він висунув кулемет з однієї сторони та почав стріляти, вони – по ньому. А я з другої сторони вийшов на прохід…
 
Ситуація, звісно, складна: вийти на відкриту місцевість… Та я вийшов, та у ту будівлю як бахнув…
 
Цей випадок всіх хлопців настільки надихнув! Це був якийсь переламний момент. Усі раптом це зрозуміли: «Якщо треба, то ми все зробимо».
 
Після цього ми давали кіптяви всім (сміється). Бо ми вже «обстрілялися»,стали впевненішими… Після того ми вже переміщувалися скрізь – і міни ставили, і відстрілювались по усій будівлі. Серед нас не було професійних військових, всі – добровольці. Самий «бойовий» серед нас чоловік служив ще колись 20 років тому. А тепер – чудеса творив, і міни ставив, і все робив…
 
Над нами був великий захист Божий. Тільки починали сепаратисти підходити до нас (а серед них були справжні професіонали), – і відразу ж відступали, бо ми давали відсіч, розганяли то тих, то тих.
 
Але ж – були і серед нас втрати… За час мого перебування – троє загиблих, два в Пісках, і один, Андрійко Терещенко, у терміналі…
 
Усі дні, поки ми там були, я щодня казав хлопцям: ми будемо живі, все буде добре. Ну, така в мене була в цьому впевненість…
 
– А була можливість десь поспілкуватися з місцевими мешканцями?
 
– Так, у Костянтинівці я вирішив поспілкуватисяз людьми й дізнатися,що вони думають. І кого не зустрічав – продавці, лікарі, таксисти – люди підходять, беруть за руку та говорять: «Ви, хлопці, головне – не їдьте нікуди, залишайтеся тут…». Й іншим нашим бійцям також це говорили.
 
Взагалі, там багато нормальних людей. Я так зрозумів, вони просто були зайняті своїми справами, а потім раз – і виявилося, що вони вже при ДНР…
 
Я запитав одного з них: «Ну як у вас це вийшло – якесь ДНР? Я ось тепер тут, а краще би дома проводив час із родиною…».
 
А людина каже: «Коли захоплювали Костянтинівку, просто заїхали «зелені чоловічки» зі зброєю, стали в центрі, кинули клич, набрали наркоманів, алкашів, дали їм зброю, і почався безпрєдєл. Тільки почули, що хтось не те щось сказав, чи зловили у комендантську годину – у підвал. Тисяча гривень, щоб вийти… Ви тільки не їдьте, бо й нам доведеться їхати, а нікуди…».
 
Коли сепаратисти виходили з Костянтинівки, то забрали у людей більше сорока машин. Упродовж двох годин грабували все, що попадалося. Якщо хтось чинив спротив, убивали. Всі боялися.
 
Коли ми прийшли у Піски, то підгодовували людей, ділилися бензином. Якось взяли з товаришем два сухпайки, пішли до людей. А живуть там тільки мужики. Ми до одного зайшли, познайомились. Я кажу: «Чого ви тут живете? Тут же постійно стріляють, вибухи… І це ж не раз в день – а постійно…».
 
А він каже: «А куди мені їхати? Тут хата… Я за все життя на свою зарплату збудував тільки сарайчик». «А як ви ховаєтеся?» «Раніше – у погребі сидів. А зараз – заходжу у сарайчик. Попаде – то попаде, а як ні – то пощастило…».
 
Ми йому обидва сухпаї віддали, бо ж голодна людина сидить, без світла, нічого немає….
 
Я ще спитав: Як же вони жили до цієї війни?
 
А метрів за сто від будинку цього чоловіка – огороджені шикарні будівлі, проте вже й вони напівзруйновані…
 
Чоловік відповідає: «Ну, як жили… Приїхали хлопці, сказали – ось цю землю ми забираємо, тут будуть наші будинки. І ніхто не мав права навіть пікнуть».
 
Тож, «жили» – ті, хто «донецькі»… А, наприклад, цей чоловік за все життя на свою зарплатню побудував тільки сарай…
 
Я впевнений, що скоро все це закінчиться. Звісно, стояти там треба буде і далі, але хай вже не буде бойових дій… У нас був такий надпис на стіні: що війна – це… погано. Коли нас в перший раз заблокували у вежі (по проходу почали стріляти з кулемета, і туди не вискочиш, а по вежі почали стріляти з танка), вежа почала тремтіти, все сипалося, і ми не знали, що робити.
 
Потім коли був другий обстріл танками (це вже два танки в’їхало, ще веселіше було…), ми вже не боялися. А під час третього обстрілу з танка дехто навіть дрімав… (У нас було місце, де ми відпочивали, залазили туди, вкривалися, щоб не засипало пилюкою…).
 
Після третього обстрілу мене так засипало штукатуркою, що я був повністю білий. Страху вже не було: розумієш, що будівля не впаде, вежа витримує ці обстріли.
 
– Мабуть, всі ці події зробили всіх вас дуже рідними…
 
– На мене сильне враження справило братерство. Лягаєш спати – і довіряєш, що хлопці на місті, не сплять, що якщо хтось на посту – то, сто процентів, він захистить тебе. А ти можеш відпочити, бо втома таки вимотує.
 
Людину зразу бачиш такою, яка вона є насправді.
 
Було таке, що триває обстріл. Показуватися в цьому разі не треба, тільки виставити рушницю із-за рогу та показати, що ти тут є, що ти «огризаєшся»… А деякі хлопці не могли цього зробити. Тому що – це дійсно страшно, коли стріляють.
 
Якщо не «огризаєшся» – вони підходять. До нас підходили просто на перший поверх, коли ми самі були на другому… Тоді доводилося кидати гранату, щоб їх відігнати.
 
Але я вважаю, що навіть якщо деякі хлопці спочатку не проявили себе, «забуксували» – якщо вони наступного разу погодяться поїхати, то це вже будуть зовсім інші люди…
 




Наші новини
в соцмережах
Loading...
Loading...

Останні новини

10 грудня 2016
20:20
По вулиці Смілянській сталася ДТП (ФОТО)
19:30
У Черкаському університеті відкрили військову кафедру
18:19
Хитрі шахраї виманили у черкащанки гроші з картки (ВІДЕО)
17:49
Новий автотранспорт нададуть черкаському театру вже наступного року
16:26
Черкащанку хочуть позбавити батьківських прав через згвалтування її восьмирічної доньки (ВІДЕО)
15:42
Черкащанин потрапив у ТОП-10 молодих моделей світу
14:33
Черкаські поліцейські розповіли подробиці ДТП за участі інкасаторської машини (ФОТО)
13:24
У Черкасах авто опинилося під деревом
12:15
Президент України нагородив черкащанок званням
11:31
Стало відомо, як у Черкасах із розмахом відкриватимуть головну ялинку
10:27
Головний кремлівський пропагандист назвав екс-мера Черкас зрадником
09:46
Черкащанка стала героїнею у кліпі зірки шоу-бізнесу (ВІДЕО)
09 грудня 2016
20:30
Face of the day - Настя Альохіна
19:11
Справу стосовно службових осіб Черкаського драмтеатру передано до суду
18:07
Черкащани пізнають самурайські старовинні техніки володіння мечем (ФОТО)
17:19
Працівники пожежно-рятувальних частин з Черкащини складали іспити (ФОТО)
16:51
У Черкасах виділять гроші для "ЧЕЛУАШ" та проведуть інвентаризацію доріг
16:34
Меморіальна дошка у Черкасах може впасти будь-якої миті
16:08
У Черкасах незабаром відкриють ковзанку (ВІДЕО)
15:46
Міні-моделі архітектурних пам’яток прикрашатимуть вулиці Черкас
15:20
Міський голова відзначив кращих депутатів Черкаської міськради
14:57
На Черкащині завод замінять новобудівлею
14:33
“Невже не можна придбати штучну ялинку?” – черкащанка про новорічне дерево