Самісінький початок ХІХ століття, два віки від наших днів. „Описание г. Черкасс и его повета, состоящих в Киевской губернии“ повідомляє, що у своїх невеличких обширах містечко об’єднує 535 дворів, чотири церкви, синагогу, два шинки, 17 кузень, вісім крамниць, два вітряки, пише Акцент.

 

У ньому мешкають близько 3,5 тисячі осіб: шевців, кравців, мідників, ковалів та інших з добропорядного люду. Купці та частина міщан двічі на тиждень торгують на базарах своїм крамом та завезеним з Кременчука, Городища, Золотоноші, Переяслава.

 

Отакими вони були, Черкаси зразка 1805 року. В принципі вірно, що від теперішнього Казбету десь до Чорновола і від Фрунзе до Ільїна, плюс стара Митниця. Але коли зважити на кількість населення, яке зараз могло б вільно розміститися на третині секторів нашого стадіону, то вочевидь — заселені не надто густо.

 

І навіть у своїй центральній частині Черкаси не претендували на ознаки території „компактного проживання“, адже вона теж була вкрита пустками, порита глинищами, а трохи далі, за вулицею Леніна, починався вигін. До всього, від Гоголя по Героїв Сталінграда до самісінького Подолу глибоким урвищем звивався Чорний Яр: місцина, де у козацькі часи вовки вили у буквальному розумінні.

Тож, на 1815 рік (а його події, як ви розумієте, і є прямими призвідцями цієї оповідки), Черкаси у панорамному сприйнятті мали такий вигляд: „Горішньою частиною місто розташоване на плато, що тягнеться над Дніпром, і з якого відкривається живописний вид на ріку. Вулиці неправильні, забудовані місцями неоковирними єврейськими помешканнями, місцями чистенькими будинками чиновників, але більше малоросійськими хатами під стріхами. В деяких частинах містечка є дерев’яні паркани, та переважають прості сільські тини, за якими зелень городів та жовті голови соняхів. Найвидатніша споруда міста — „присутственні місця“ (така собі тогочасна „мерія“ на території теперішнього скверу Богдана Хмельницького, — прим. авт.), збудована за відомим зразком“

 

Якось до двору Катерини ІІ прибув іноземець. Дивина невелика, але той чоловік на ім’я Вільям Гесте мав незвичне прохання: за скромні 350 рублів річного жалування та харч просив дозволу архітектурно впорядкувати дикі російські міста. Очевидно, шотландець переконав імператрицю у такій потребі, але чим конкретно він займався до кінця її царювання 1796 року, та й у часи наступника на троні Павла І — історія про те мовчить. Лише при Олександрі І Гесте, який до того часу „обрусів“ і став Василем Івановичем, взявся реалізовувати свій перший великий проект: повну реконструкцію Царського Села під С.-Петербургом. Зроблене у літній резиденції сподобалося величності, тож архітекторові, щоб мало не було, доручили розгляд і виправлення міських планів в усій імперії. І той встигав вправлятися, адже у власну концепцію містозабудови заклав опробовану віками „давньоримську“ модель планування, що вважалася класичною. Безумовно, Гесте був талановитим архітектором. Але сказати, щоб він горів у творчому пошуку нових рішень — так нічого подібного. Свої проекти на 1810 рік вже фактичний керівник цеху містобудування Росії „штампував“ як вправний ремісник давно знайомі вироби. Лінії уздовж і впоперек наданих землемірами карт — і „до виконання“.

Звісно, це дуже спрощена модель його концепції, але загалом точно відтворює процес. Вільно, Смоленськ, Катеринослав, Саратов, Вятка, Пенза, Томськ, Красноярськ, Омськ, Шліссельбург, Уфа та ще понад 350 (!) міст та містечок народилися або ж переродилися під лінійку Гесте. Вже й справді, усе геніальне просте. Хоча й не усе просте геніальне.

Коли ж Василь Іванович „мав час і натхнення“, вже як інженер він брався за мости. У Пітері таких збереглося чимало, довершених та без перебільшення легендарних. Зелений, Червоний, Синій, Поцелуєв, Обвідний, Олександрівський...

 

На початку 1814 року було вирішено скласти плани забудови повітових міст Київської губернії — Василькова, Радомишля, Сквири, Таращі, Чигирина та Черкас. Наше місто було поділене на стандартну сітку кварталів, за якою навіть наявність яру не була врахованою і цей конфуз довелося виправляти ще й у радянські часи. Кожен квартал розбивався на 14 ділянок. По довшій його стороні розташовувалися 5 будинків, по коротшій 3. Забудова здійснювалася уздовж вулиць, будинки розміщувалися на так званій „червоній лінії“ фасадами на вулиці і ніде — углиб кварталу. Там передбачалися сади й городи: з такою особливістю нашої „архітектури“ Гесте навіть не думав сперечатися. Рекомендована ним ширина вулиць становила 30 метрів, головної — 42. Такою вона й залишається для основних магістралей та окремо бульвару Шевченка.

А першими, ухваленими до появи на плані 1815 року, стали теперішні:

— уздовж Дніпра — Фрунзе, Хрещатик, Шевченка, Гоголя, Благовісна, Ільїна;

— упоперек — Університетська, Пушкіна, Котовського, Кірова, Б.Вишневецького, Смілянська, Леніна, Піонерська, Хмельницького, Пастерівська, Р.Люксембург, Паризької Комуни (перепрошую за цей „топонімічний комунізм“, але наші депутати ніяк не розродяться офіційним перейменуванням вулиць). На той час сам центр ще не був чітко визначений, але ним вважався перетин Хрещатика та Б.Вишневецького.

 

Базовий документ „архітектурної організації“ Черкас на перспективу називався непросто: „Геометрический специальный план Киевской губернии города Черкасс с назначенною по предписанию Его Превосходительства Господина Действительного Статского Советника Киевского Гражданского Губернатора и Кавалера Павла Сидоровича Черепанова двухверстного для винного откупа дистанциею. 1815 года Июня месяца“. Унизу титулу — „віза“: „При сем от войта находились Городничий Дыдров, поветовый стряпчий (підпис нерозбірливий), Бургомистр Трофим Рыкунов. А наместо его неграмотного подписал по прошению коллежский секретарь Петр Захаров“

 

Ми частенько нарікаємо, що в Черкасах не надто шанують людей, яким місто має завдячувати своїм становленням та розвитком. До честі архітекторів, вони своїх не забувають: у середмісті є чимало меморіальних дошок в пам’ять про зодчих, які були причетними до містотворення в усіх площинах процесу та в усі часи. У травні 2001 року будівлю міськради прикрасив горельєф й на честь Вільяма Гесте. Скажемо більше: він — єдиний на всьому велетенському географічному просторі із Петербургом включно спомин про архітектора. Втілили задум Василя Дмитренка художники й скульптори Микола Теліженко, Анатолій Алексєєв та Микола Чуруканов. А те, що шотландець ніколи особисто не відвідував Черкаси, не так вже й важливо. Жюль Верн теж не виходив зі свого кабінету далі кав’ярні за рогом, але це не завадило його героям здійснити найреальніші мандрівки усіма світами.