29 січня 2017 року Україну приголомшила новина. Під час штурму Авдіївки зі сторони сепаратистів із застосуванням важкої артилерії загинули українські військові – капітан Андрій Кизило, солдат Дмитро Оверченко, молодший сержант Володимир Бальченко, сержант Володимир Крижанський, Олег Борець, Віталій Шамрай і Ярослав Павлюк. Це було вперше після відносного й тривалого спокою на фронті, коли Україна втратила так багато своїх воїнів.

Заступнику комбата 1-го батальйону 72-ї окремої механізованої бригади Андрію Кизилу з позивним "Орел" було всього 23 роки. У нього залишилися 8-місячний син Артем і дружина Оксана. Посмертно йому було присвоєно звання майора, звання Героя України, названа на його честь вулиця в столиці та перейменована вулиця в Умані, де він народився. Він навічно внесений до списків 1-ї навчальної роти ліцеїстів Київського військового ліцею імені Івана Богуна, який закінчив у 2010-му. Щоранку на ранковій перевірці називають його ім'я і згадують хвилиною мовчання.

Дружина Андрія Оксана Кизило розповіла OBOZREVATEL, як склалося життя її і сина за ці роки, як чоловік охороняє їх після смерті, які у неї претензії до президентів Порошенка й Зеленського, в якому разі вона готова виїхати з країни, куди вона діває гроші, які досі надсилають люди на її рахунок, чому не любить бувати на зустрічах, які організовують з сім'ями загиблих, чому хтось їй заздрить.

Зустріли разом Різдво

Оксана бачила чоловіка за 10 днів до загибелі. Йому, несподівано для неї, дали тривалу відпустку – аж 20 днів. Для сім'ї військовослужбовця, який перебував у зоні бойових дій, – це величезний термін. Вони одружилися в липні 2014 року, коли Андрій після закінчення Академії сухопутних військ у Львові був направлений у зону АТО разом із 72-ю бригадою, куди був зарахований після Академії. На весілля його відпустили ненадовго. Бачилися мало.

"Коли він сказав, що на Різдво буде вдома, я дуже здивувалася. Адже буквально в грудні він приїжджав у відпустку. 2016 рік взагалі був для нас щасливим. Андрій проходив навчання на Яворівському полігоні (30 км від Львова), і все літо( до серпня) він був зі мною. У червні народився наш Артем", – згадує Оксана.

На полігоні Андрій отримав поранення в руку, порвав сухожилля на пальці. Потрібна була операція. А в жовтні Кизило повинен був їхати з бригадою в Авдіївку, але через те, що рука в гіпсі, його направили керівником групи в Боснію та Герцеговину. В Авдіївці він зустрів Новий рік. А 2 січня прибув до Львова, куди приїхали з Білої Церкви (місце основної дислокації 72-ї бригади. – Авт.) і дружина з сином.

Це було перше і єдине їхнє сімейне Різдво, коли вся маленька сім'я зібралася разом.

"Ми тоді багато подорожували – Львів, Київ, Умань, Біла Церква. Він встиг побачитися навіть з тими, кого давно не бачив – родичами, друзями, товаришами по службі й по навчанню. Я ще сміялася: "Андрюхо, ти прокатаєш усі гроші, які ми складаємо на квартиру". Їздили ми на "Форді", який подарували волонтери", – згадує Ксенія.

Різдво було щасливе й водночас тривожне. "Андрій багато говорив про війну. Ми дивилися фільми – про Другу світову, Сталіна, Гітлера. Але особливо запам'яталася американська стрічка, де дівчина щаслива з чоловіком, йому потрібно на війну. Вона плаче, не пускає. Він все-таки йде. А потім вона отримує повідомлення: "Ваш чоловік загинув" Я просто не могла знайти собі місця, плакала, кажу: "Андрію, ну навіщо ти мені це показуєш?" А він так серйозно: "Мала, потрібно бути готовим до всього. Це війна", – ледь стримує сльози Оксана.

У них вийшло майже так само. "Коли йому потрібно було повертатися в Авдіївку, я тримала його, не могла відпустити, благала: "Ну не їдь, не їдь, коханий. Скажи, що ти поранений, потрібна операція. Не знаю, що зі мною трапилося", – плаче жінка.

Хоча сам Андрій запевняв її, що це не поранення, а нещасний випадок. "Він взагалі про небезпеки говорив з гумором, спеціально для мене були приготовлені "казки". Мене досі не покидає відчуття, що й у відпустку він тоді приїжджав, знаючи, що попереду готується операція, в якій він може загинути", – говорить вона.

Офіційно батальйон Кизила відбивав атаки сепаратистів під час запеклих боїв. Під шквальним вогнем, у 20-градусний мороз бійці 72-ї ОМБр взяли позицію "Алмаз", вибивши звідти бойовиків.

Дізналася останньою

У подружжя була звичка – обов'язково телефонувати вранці й увечері, або в крайньому разі писати SMS: "Все гаразд". "Ми з ним напередодні ввечері розмовляли. Він був якийсь дуже серйозний. Запитав про Тьому. Попрощалися, сказав, що вранці буде зайнятий, напише SMSку. Зазвичай він надсилав її о 7:30. А я вночі погано спала. Прокинулася о 6:00 ранку від стуку у вікно. Це було дивно – поруч немає дерев, тобто не гілка. Значить, птах? Але спати я вже не могла", – згадує Оксана.

День минув звичайно: дитина, прогулянки, кухня, прання. "Тільки SMSки так і не було. І дотелефонуватися не могла: "Ваш абонент поза зоною". Цікаво, що весь день у мене не було ніякої тривоги. Хоча я телефонувала всім, хто міг би знати, що з Андрієм. Мені телефонували. Але ніхто нічого не сказав. Ніхто не зміг взяти на себе відповідальність. Дізналася вже ввечері, що вранці Андрія не стало. Прийшли додому з частини й повідомили", – оповідає вона.

Андрій і ще троє його товаришів по службі були вбиті о 8:00 ранку осколками від міни, що залетіла в окоп.

"Коли почалася атака, Андрій піднявся і сказав:" Ну все, я пішов". За ним пішли інші. Хлопці відбили напад. Зайняли окопи ворога й навіть взяли трьох полонених. Але сепаратисти знову атакували. У окоп, де перебував Андрій із хлопцями, прилетіла міна. Він завжди ходив у касці й бронежилеті й вимагав цього ж від інших. Але тут ні каска, ні "броніки" не допомогли..." – розповідає прессекретарка 72-ї бригади Олена Мокренчук.

Похорон і скандал із волонтерами у Facebook

Якісь миті з дня похорону в Оксани взагалі не відклалися в пам'яті. Того дня її постійно кололи заспокійливим.

"Я пам'ятаю, що було якесь непорозуміння з одягом – хтось говорив, що потрібно ховати в камуфляжі. Мені здавалося, що офіцер повинен бути в парадній формі. Пам'ятаю, як мене привели в морг – знайома закривала рукою очі, щоб я не дивилася по сторонам, де лежали вбиті. Їх було багато. Відкрила вже біля труни Андрія. А він ніби живий", – плаче вона.

З Андрієм Кизилом і ще з шістьма воїнами прощалися на Майдані 1 лютого. Прийшли тисячі людей – ні до, ні після такого не було. Вона про це дізналася вже пізніше, з фотографій і статей. А тоді ніби нікого й не помічала. Трималася дуже гідно – не голосила, не падала на труну. "Я ж дружина офіцера, Андрій би цього не зрозумів", – каже вона.

Вона слабо пам'ятає дорогу до Умані, де Андрія ховали. Зараз вона вважає, що нашпиговувати її снодійним не потрібно було. "Людина повинна сама пережити своє горе. Мені іноді кажуть, ти не можеш відпустити Андрія, і це не дає йому спокою там. А для мене він живий, поки війна на сході, він ніби там. Не телефонує, значить, не може. Не бачу – але ж і тоді я його бачила нечасто", – згадує Оксана.

Тоді ж у Facebook спалахнув скандал. Військові та їхні друзі розміщували пости про допомогу родині Кизила з карткою його дружини. Дописи набирали десятки тисяч вподобань і коментарів, тисячі поширень. Але в коментарях знаходилися люди, бездоказово звинувачували авторів постів. Але, як виявилося, жінка нічого не просила.

"Бачить Бог, я нікого ні про що не просила. Це самі люди публікували. Не знаю, де взяли номер моєї картки. Я сама дізналася про це пізніше. І коли я прочитала весь цей негатив, мені було дуже неприємно. Мені надіслали багато грошей . Але з них не взяла ні копійки – передавала іншим загиблим, пересилала волонтерам, пораненим, до церкви. Іноді у мене відмовлялися брати гроші в церкві, і тоді я сама купувала необхідне і передавала туди", – стверджує Оксана.

Гроші, пенсія та квартира

Держава виплатила їй 300 тис. грн, батькам Андрія – стільки ж. Крім того, їй надали однокімнатне помешкання у Львові. "Про квартиру відразу мене запитували з Міноборони. Був вибір – Київ, Умань або Львів. Але Київ і Умань для мене чужі. А Львів рідний. Адже я львів'янка", – пояснює Оксана.

Крім того, щомісяця Оксана й Артем отримують 3 тис. грн державної допомоги – пенсію за втрату годувальника. А ще двічі вона відпочивала в Іспанії. "Одну з поїздок організовував і допомагав з квитками настоятель Гарнізонного храму Св. Апостолів Петра і Павла, отець Степан Сус. Зараз його призначили єпископом курії верховного архієпископа УГКЦ. Степан Сус був першим священником, який сповідував Андрія. А на місці в Іспанії відпочинок оплачували українці, які там працюють. Вдруге все організовувала українська діаспора. А цього року їздили від Міноборони до Туреччини", – каже вона.

Іноді щось передають волонтери. І дотепер на її рахунок щомісяця надходить допомога. Але дехто дуже болісно реагує на "блага", отримані за смерть чоловіка. "Що я тільки не пережила. Купила машину з отриманих від держави грошей – о, дивіться, вона їздить за наш кошт. А для мене це не розкіш, а реально засіб пересування – відвезти Артема в садок, з'їздити до батьків, до Умані. Поїхали відпочити – о, дивіться, вона із закордонів не виїжджає за наші гроші. А за які ваші? Це люди самі заробляють і самі вирішили допомогти сім'ям загиблих. Але я вже вирішила й не їздити, щоб не чути цього всього", – засмучена Оксана.

Ситуації трапляються взагалі абсурдні – волонтери привезли дитині візочок відомої фірми, і навіть це кісткою в горлі стало заздрісникам. Хоча він був уже вживаний, просто хтось віддав свій.

"Нас часто запрошують на зустрічі. Але я намагаюся вже й не ходити. Це все дуже боляче. Мені кажуть: "Ви втратили чоловіка, як я вас розумію ". Але як ти можеш зрозуміти, якщо ти сам далекий від війни. Пригадуєш про неї тільки в пам'ятні дати. Та й в кожній родині загиблого своє горе. У кожного свої емоції. Мені іноді говорили: "Ну тепер будеш жити, як усі, подивишся, як це". А у мене одна відповідь: "Дай Бог, що б ви не пережили все те, що пережила я", – розповідає жінка.

"Що тобі поганого зробив Путін?"

Андрій Кизило – нащадок військових, народився в сім'ї військовослужбовця. Але зустрічається Оксана з батьками чоловіка вкрай рідко – на кладовищі, в день пам'яті Андрія.

"Мене якось одразу не дуже сприйняли в родині. Можливо тому, що я із Західної України. А одна з родичок, у якій коріння в Росії, коли Андрій потрапив на Схід, йому говорила: "Ну що тобі поганого зробив Путін? За що ти його не любиш?" – з сумом говорить Оксана.

За її словами, попри все, вона й Артем завжди будуть навідуватися до Умані, на могилу до Андрія, до родичів. "І Артем з ними буде спілкуватися. Адже це батьки Андрія. Я вірю, що колись ми зблизимося. Ми дуже любимо дідуся Миколу та бабусю Катю, тітку, дядька. Для нас з Артемом вони завжди будуть рідними, дорогими. І не дозволю , щоб син не знав рідних свого батька, це також його родина", – стверджує Оксана.

"Для них піар, а для нас – життя"

За два місяці після загибелі Андрія Кизила президент Петро Порошенко вручив Оксані зірку Героя України. Як повідомляла пресслужба глави держави, він зустрівся з жінкою на церемонії випуску слухачів оперативно-стратегічного та оперативно-тактичного рівнів підготовки Національного університету оборони України ім. Івана Черняховського.

"Зараз, коли говориш "Андрій Кизило", можливо, не всі ідентифікують, ким є Андрій. А якщо скажеш, що він воював під позивним "Орел", все чітко згадують Авдіївку, ті бої. Тому що він був справжнім військовим орлом", – заявив Порошенко під час свого виступу.

Оксані ж важко дався той день. "Минуло всього два місяці після загибелі... Рани, біль... Все свіже, оголене. У нас горе. А тут – свято, всі веселі. Отримали дипломи. Жарти. Сміх. На хвилину замовкли, поки ми з Артемом отримували зірку. І знову – жарти, сміх", – згадує вона.

Жінка каже, що нічого не має проти тих хлопців. "У них радість. У нас біль і горе. Мабуть, ті, хто організовував цей захід, помилилися. Не взяли до уваги, або не хотіли зауважити ці моменти. Це було більше на піар схоже. На несправжнє. А у нас життя справжнє", – ділиться Оксана.

Про те, що зараз діється в країні вона говорить із болем. "Я, чесно, просто не розумію. Зайдеш в соцмережі – звідкілясь знову взялися люди, яким Росія не ворог, хтось хоче зійти зі шляху євроінтеграції, в парламенті бардак суцільний. У зоні АТО покидають території. Я не розумію, що це? Але якщо місце, де загинув Андрій, з якоїсь причини, виявиться не територією України, я готова покинути цю країну, незважаючи на те, що за неї віддав життя мій чоловік", – зривається дружина загиблого.

"У нас теж могло бути так, якби не війна"

Артем, якому цьогоріч виповниться 4 роки, зараз ходить в дитячий садок. Росте дуже розвиненою дитиною, з хорошою пам'яттю, все схоплює відразу. "Спершу віддала його в приватний садок. Там два вихователі на 8 дітей, і вони з них пилинки здмухували. Діти прям відчули себе пупами землі. Тьома став робити те, чому я його не вчила. І тоді віддала його в звичайний садочок. 20 дітей, один вихователь і няня. Нехай звикає жити, як усі, виживати, доводити", – переконана Оксана.

Сама вона після декрету вийшла на роботу – в Академію сухопутних військ, де колись навчався її чоловік.

"Я закінчила ВНЗ за спеціальністю "Фінанси й аудит". Працюю у відділі танкових військ. Запросив сюди знайомий, теж АТОвець, служив із Андрієм. Я думала, що тут серед своїх, де нічого пояснювати не потрібно, я буду легко почуватися. Але ні. То побачу когось на плацу – начебто Андрій, його хода. Аж серце йокне. А у військових у багатьох характерна хода. Або ввечері хлопці перед відходом телефонують дружинам – що купити, куди зайти. А я згадую – у нас теж так було. І могло б бути, якби не війна", – плаче Оксана.

Але не минулося в цій історії й без містики. У важкі хвилини Андрій з'являється і рятує дружину від неприємностей або небезпеки.

"Я якось збиралася в поїздку. А перед машиною був голуб. Він весь час мене переслідував. А потім я потрапила в аварію, але постраждала не дуже сильно. А якось збиралася їхати з хлопцями в Авдіївку, на місце загибелі Андрія, щоб покласти квіти до його пам'ятника. А він до мене уві сні прийшов – це напів'ява, півсон були – приходить і так суворо дивиться. Я не поїхала, а потім дізналася, що там загинув один знайомий. І таких випадків багато. Я раніше, коли розповідали, не вірила у всю цю містику, прикмети. А тут зі мною таке. Тож Андрій завжди поруч із нами. І нас оберігає", – говорить Оксана.

З останнього інтерв'ю Андрія

Журналістка Євгенія Цвєтанська записала невелике інтерв'ю з Андрієм Кизилом напередодні 2017 року, за місяць до обстрілів у Авдіївці. "У мене до вас дуже важлива розмова. Мені потрібно, щоб ви нарешті перестали бігати, спокійно сіли й вислухали мене. Як ви вважаєте, як можна підняти імідж і престиж українського офіцера? Щоб у воєнний час саме вони були елітою суспільства, як було колись. Ось у кого Катя Осадча бере інтерв'ю? У еліти. Як зробити так, щоб Катя Осадча брала інтерв'ю у військових і це було елітно, і всі чекали цих випусків", – говорить у ньому Андрій.