(Фото: in.ck.ua)

Черкаси - багаті на таємниці, які містяни довіку не перестануть переповідати одне одному, а науковці – знаходити їм докази. Серед легенд можна почути розповіді про поліцейський будинок на "кістках", колодязь Тараса Шевченка та страждання загиблого в’язня.

Такими історіями люди діляться на міському форумі, повідомляє  vikka.ua.

Чи не найбільша легенда Черкас – це, власне, історія з їх заснуванням. Цього року місто офіційно святкує 732 роки, хоча черкаський історик Сергій Шамара наголошує, що ця дата неточна.

"У першій половині 80-х років обласні компартійні чиновники дуже хотіли відзначити круглу річницю заснування міста. По суті, їхні "наукові викладки" були підтасовані таким чином, щоб відзначити 700-річчя в найближчі 3-5 років. Очевидно, місцевим "елітам" дуже хотілося не відставати від грандіозного ювілею Києва (1500 років). Сьогодні ж серед науковців є достатньо обґрунтовані версії, що Черкаси – дещо молодше місто, ніж нам сьогодні офіційно представляють. За однією з них, наше місто було засноване в періоді 1360-70 рр. Хоча є серед істориків також думка, що Черкасам ще більше, ніж 700-800 років", – розповідає науковець.

То про що шепочуться на вулицях цього славного міста?

"Карлуха" на останках в’язнів

Легенда про поліцейську будівлю на вулиці Остафія Дашковича. Старожили називали цю будівлю "Карлуха". Колись там був Соснівський райвідділ міліції. Сьогодні ж на ньому висить скромна табличка, де вказано, що в цій будівлі розміщувалися правоохоронні органи.

Подейкують, що там була будівля царської "охранки", потім НКВД, а під час окупації – гестапо. Легенда говорить, що там знаходилися підвали, в яких були закатовані сотні в'язнів, починаючи з революціонерів і закінчуючи підпільниками-комуністами. Нібито, ночами з цих підвалів періодично лунали крики тих, кого там убили десятки років назад, тому одного разу, десь в 60-х, ці підвали просто замурували. У 70-х роках, під час ремонту, на території виявили два черепа. 

Сергій Шамара підтверджує те, що поділ Черкас за двома поліцейськими дільницями в часи Російської імперії майже збігається з сучасним поділом міста на Соснівський і Придніпровський райони.

"Щодо катівень НКВС, то вони могли бути в різних кутках міста, адже ця структура в найбільш сприятливі для себе часи могла мати дуже багато конспіративних квартир і місць для цього", – каже історик.

Чудотворний колодязь імені Тараса Шевченка

Існує легенда, що у Черкасах, недалеко від Дніпра, проживала бабуся Олена Якимівна Слюсариха. Якось, готуючись до Різдва, вона дуже втомилась, прилягла на лаві і міцно заснула. І приснився їй сон: начебто приходить до неї Тарас Шевченко і каже: "Я приніс тобі відро води", потім зник. А у відрі була чиста і прозора вода.

Ранком усі Слюсарі в сімейному колі обговорили сон і вирішили: Шевченко показує на те місце, де повинна бути вода. Андрій та Василь – сини Олени, відразу взялися копати колодязь на тому місці, де стояло відро з водою. Минуло три дні, і пішла вода кришталево чиста. Андрій оголосив, що цей колодязь – колодязь Тараса. І так пішло поміж людей. Хтось помітив, що тут вода цілюща, і в це люди швидко повірили не тільки в Черкасах. На другий день після Стрітення колодязь освятили.

Чи справді вода в колодязі була цілющою – про це ніхто не міг остаточно стверджувати. Але люди вірили в лікувальні властивості води з Тарасової криниці.

Минув не один десяток років. Те місце, де стояла хата Слюсарів, біля якої був "колодязь Тараса", залито водою Кременчуцького водосховища, але й тепер старожили пам’ятають про колодязь Шевченка в Черкасах з цілющою свяченою водою біля Дніпра.

"Скоріше за все, такі оповідки з’являлись у наступних поколінь після Шевченка під впливом дійсно достовірних свідчень про його перебування в Черкасах. Цікавим є той факт, що в одного з тих, хто приймав Тараса Шевченка в 1859 році в нашому місті, було прізвище Слюсар (місцевий коваль)", – коментує легенду місцевий історик.

Моторошна святиня

Одна із користувачок форуму пригадує свою історію.

Колись біля Цукрового заводу знаходився жіночий монастир. "Я прожила там з 1980 по 1988 в одній з келій черниць, як мені говорили. Мамі дали від ЖЕКу житло у приватному секторі: велика одноповерхова будівля, поділена на кілька квартир з різними входами. Ось в одній такій ми і жили. Там були високі (3,5 метри) стелі, красива обробка, ліпнина. Мені там було добре і затишно, але чомусь завжди коли я залишалася одна вдома, я співала пісні, щоб не боятися", – пише жінка.

Коли зносили цю будівлю і рили котлован, то знайшли ціле кладовище. Мовляв, там було стільки кісток, що можна було анатомію скелета людини вивчити. Корінна черкащанка зазначає, що їй досі сниться той моторошний будинок.

"Ця легенда пов’язана з перебуванням у дореволюційних Черкасах достатньо чисельної громади російських старообрядців. У місті тоді функціонувало декілька храмів старовірів й зокрема на описаному місці, радше за все, знаходився жіночий старообрядський монастрир із кладовищем", – розповідає Сергій Шамара.

Легенда про Митницю

За часів Хрущова було прийнято рішення про затоплення частини Черкас з метою створення водосховища. Однак через недоробки проекту вода стала застоюватися, тому надалі стали намивати пісок і зводити на ньому новий район (Митницю).

"Одного разу, один мій знайомий, повернувшись із заробітків, вирішив вкласти гроші, прикупивши квартиру. Якраз був непоганий варіант на Митниці, але чоловік, почувши про це, замахав руками і категорично відмовився. Він пояснив це тим, що, по-перше, – погане місце, оскільки були затоплені будинки, по-друге, раніше там було Гуржієве болото (що мало не найкращу славу), а по-третє… Чорний Яр. І що цікаво: поспілкувавшись зі старими міліціонерами, я з’ясував цікаву деталь. Згідно з наукою кримінології, зазвичай, "неблагополучними" в кримінальному плані стають райони, які виділяються масово для побудови житла для "пролетаріату", або заселені етнічними групами, або, де дешеве житло розкуповується бідними верствами населення", – переповідає черкащанин. 

Історик Шамара переконує, що в Черкасах варто розрізняти вузьке й широке розуміння топоніму "митниця".

"Під вузьким розумінням митницю як місце збирання мита в дореволюційних Черкасах, власне через що і була вулиця Митницька, котру нещодавно відновили. В широкому – це справді намитий спальний мікрорайон, який, по-перше, "проковтнув" локалізацію первинної митниці, по-друге, протягся фактично по всій черкаській набережній. Стосовно національних районів у Черкасах, варто сказати, що такі справді були, а та ж вулиця Гуржіївська означала, що тут мешкали переважно грузини", – каже науковець.

"Блуд у трьох соснах"

Одного разу пізно увечері поверталися додому з роботи три працівники обласної лікарні. А жили вони в гуртожитку медиків, що на Луначарці. Йшли звичний шляхом, стежкою, яка починається поруч із будівлею моргу обласної лікарні і виходить на крутий поворот об'їзної дороги.

Зазвичай їхня дорога займає 15 хвилин. Але цього разу вони повернулися додому о четвертій годині ранку.

"Вони йшли, жартували, розмовляли. Минає 15 хвилин – не видно кінця лісу, ще 15 хвилин – знову не видно краю. Тут вже почали лякатися, адже заблукати там ніде: куди не підеш, рано чи пізно вийдеш або на Луначарку, або на дорогу. Найдивніше те, що вони нікуди не звертали з однієї єдиної стежки", – розповідають форумчани.

Медики так і не змогли пояснити, що з ними сталося. Вирішили виправдати все на втому після роботи. Але, тим не менше, всі медики, які чули цю історію, в темний час доби по цій стежці додому не ходять і досі.

Дух закоханого в’язня

Місця позбавлення волі часто "обростають" легендами та міфами. Не стала винятком і колонія в Хуторах, що у передмісті Черкас.

"Давним-давно в колонії сидів один молодий в’язень. На волі в нього залишилася кохана, яка обіцяла чекати. Бажаючи собі дострокового звільнення, хлопець не почав тікати, а вирішив невтомною працею заробити собі бажану свободу. І влаштувався він ковалем. Працював він, працював, наближався термін звільнення, але раптом йому прийшов лист від коханої. У ньому йшлося про те, що дівчина знайшла собі іншого. Засмучений зрадою, хлопець повісився в кузні", – розповідає один із користувачів форуму.

Подейкують, що відтоді в пустій кузні щоночі лунають удари, ніби там працює коваль.

Легенди залишаються легендами, тому редакція сайту не несе відповідальності за правдивість подій. Стовідсотково те, що у кожній оповідці є хоча б невеличка частина правди, яка робить історію нашого краю ще "соковитішою".