У Черкасах переселенець Олександр В’ячеславович Шифрін уже майже рік. Місто для переселення вибрав майже навмання. Має багато друзів по всій Україні, але не хотів нікого обтяжувати, пише “Прочерк”.

 

– Приїхав сюди, думаючи, що це – максимум на кілька місяців, мовляв, завжди влітку їздили на море, а тепер, замість моря, – до Черкас… Але згодом ми з сім’єю зрозуміли, що це надовго. Знімаємо квартиру на три родини: мою, братову і племінника, – розповідає Олександр Шифрін. 

 

Єврей за походженням, Шифрін завжди вважав себе в душі росіянином: його батько, хоч і родом із Луганська, але був військовим, і служив у різних місцях колишнього СРСР. Олександр народився поблизу Владивостока.

 

Каже, що все життя ревно переживав за Росію, і ніколи на «помаранчевих» не голосував.

 

- По-справжньому в мене в душі щось перевернулося, коли Росія відібрала в нас Крим. Я це сприйняв як особисту образу. Почав висловлювати свої думки знайомим. Мене в Луганську тоді мало хто розумів. А коли зрозуміли, було вже запізно…

 

Усе змінилося в останні роки президентства Януковича

 

– Я – підприємець, заробляв, займаючись у Луганську антикварним бізнесом. Мабуть, як кожен підприємець, був незадоволений тим, що коїлося тоді в Україні. Тому, коли розпочався Майдан, зустрів його із розумінням. Та по-справжньому в мене в душі щось перевернулося, коли Росія відібрала в нас Крим, – пригадує переселенець. 

 

Коли напруга навколо Криму зростала, Шифрін був одним із перших луганчан, хто прийшов у військкомат і висловив бажання захищати Вітчизну. Але у військовому відомстві він зустрів зовсім несподіваний прийом. 

– Мені сказали: «Йди геть, дурню!..» І я зрозумів, що й там було все куплено, – згадує Олександр В’ячеславович події торішньої весни. 

 

Коли в Луганську стали з’являтися проросійські «казаки», Шифрін попервах ходив сперечатися з ними, думав, що ці хлопці просто не розуміють того, що відбувається. Але прибульців ставало дедалі більше, й вони робилися дедалі агресивнішими. На площах Луганська з’явилися так звані «шахтарі» – хлопці у спортивних формах, котрих звідкись привозили автобусами. Всім неупередженим луганчанам було зрозуміло, що вони – ніякі не шахтарі, бо мали вигляд перевдягнутих військових. 

 

– Закінчилося тим, що по мені й моїх товаришах почали стріляти. При цьому ми всього лише покладали квіти до пам’ятника Шевченку. Міліція в цей час дивилася в інший бік… – розповідає луганчанин. 

 

Міфи про «бандерівців» росли як сніжний ком

Брехні вірили не всі, передусім ті, кому у житті не пощастило. Невпевнені в собі, слабкі духом люди були готові слухати всяку єресь і вірити їй. Інші – наближені до митниці, «копанок» та нелегального бізнесу – ймовірніше робили вигляд, що вірять, тому що боялися втратити свої незаконні доходи. Люди ж освічені й такі, які звикли заробляти чесною працею, вже тоді розуміли, що й до чого. 

 

– Я чекав до останнього, все сподівався, що це неподобство закінчиться. Але моїх добрих знайомих загарбники почали хапати й запроторювати в колишню будівлю СБУ. А потім на моїх очах захоплювали військову частину Держприкордонслужби. Все відбувалося прямо біля мого будинку. Люди в балаклавах стріляли по прикордонниках, кидали в них пляшки із запальною сумішшю… А по російському телебаченню в цей час передавали, ніби українська авіація бомбить невинних, – згадує Олександр В’ячеславович. 

Уже після переїзду до Черкас у братів Шифріних була нагода ще раз побувати в рідному місті. Брат Олександра, Андрій В’ячеславович, сподівався забрати деякі необхідні речі. 

 

– Поїздка була незабутньою. Ми поїхали через Щастя, по дорозі завезли передачу в батальйон «Айдар». У місті тривав постійний артобстріл, – розповідає Шифрін. – Я залишився в Щасті, а брат з’їздив у Луганськ. Одразу після повернення звідти з ним сталася прикрість – він пережив інфаркт міокарда. Привожу його у лікарню, а там – десятки поранених. Ми бачимо, що прибули «не вчасно». Але лікар-волонтер із Києва врятував мого брата: надав необхідну допомогу, вколов ліки, які коштують кілька тисяч гривень, а потім ще десять днів майже в польових умовах лікував… 

 

Я перетягнув сюди багатьох своїх знайомих і друзів із Луганська

 

У самого Олександра В’ячеславовича також проблеми зі здоров’ям: він живе з цукровим діабетом. Коли приїхав у Черкаси, інсулін геть закінчився, і Шифрін не знав, як бути далі. Але тільки-но прийшов у міськвиконком і сказав, що він – переселенець, без жодної бюрократії його поставили на облік і видали потрібний інсулін. 

 

– Я перетягнув до Черкас багатьох своїх знайомих і друзів із Луганська. Звісно, розпочинати в чужому місті з нуля дуже важко. Хто цього не пережив, не зрозуміє, що це таке – не мати навіть таких елементарних речей як тарілка, простирадло чи рушник. Постійного житла немає. Дехто вирішив, що це – гірше, ніж під кулями, і повернувся в Луганськ. Я їх розумію. Але для мене шляху назад немає: звикнувши до свободи, непросто повертатися туди, де треба слідкувати за кожним своїм словом і боятися навіть сусідів, – каже наш співрозмовник.

 

Помалу велика родина Шифріних почала налагоджувати побут на новому місці. Купили під Черкасами ділянку під майбутній будинок. Планують продати свої машини й розпочати будівництво. Сподіваються, що, можливо, держава згадає про переселенців і видаватиме хоч якісь пільгові кредити. Черкаські донбасці не прагнуть отримувати від держави дарунки, вони готові віддавати позичене, але ж потрібні хоч якісь кошти на перший час… 

 

Шифріни намагаються в Черкасах відновити торгівлю антикваріатом (у Луганську їхній магазин розграбували). Один із друзів Олександра В’ячеславовича, який виїхав із Луганська ще раніше, посприяв із роботою, і Шифрін допомагає йому в організації в Черкасах концертної діяльності українських зірок.

 

Усі чоловіки – і Олександр, і його брат Андрій – стали на облік у військкоматі. Намагаються займатися й громадською діяльністю: допомагають іншим переселенцям, передусім літнім людям, у збиранні необхідних документів і довідок. Планують для цього створити громадську організацію «Схід-Захід». 

 

– Як не було важко, а рідний Луганськ довелося в душі поховати, хоч і досі вболіваю за тамтешню футбольну команду «Зоря», – з сумом каже Олександр Шифрін. – Майбутнє своє пов’язую із Черкасами. Народ мені тут сподобався: добрий, привітний. Шкода, що багато людей зараз розчаровані тим, що відбувається в країні. Я часто з ними сперечаюся, намагаюся переконувати.