Черкаський журналіст Борис Юхно зробив неприємне відкриття, коли вирішив пройтися Парковим узвозом у Черкасах. Про побачений жах Борис розповів у газеті «Акцент», інформує Про Все.

 

Заманулося якось дістатися набережної не Замковим узвозом як зазвичай, а сусіднім Парковим. Є така малесенька вуличка праворуч ресторану „Чайка“, мало не від стіни якого вона і починається. Збігає донизу ще відтоді, коли у сквері Хмельницького монументально поставала буцегарня, то й спуск називався Тюремним. А десь у 1920-х його милозвучно перейменували, бо нагорі заклали Пролетарський парк. Відтоді яка не яка, а вулиця, що з’єднує горішню частину міста з Подолом. Принаймні, це зафіксовано на карті.

 

Місцина травмонебезпечна, тож допоки долаю сходи, дивлюся лише під ноги. Але далі, за вузькою бетонованою проймою, відкриється вид на трохи дикуватий у своїй первозданності, але придатний навіть для заїзду автотранспорту, шлях. Та вже за мить бачу, що з Парковим щось трапилося. Тобто не „щось“, а цілковита фініта: його тепер немає. Їй Богу немає! Перед очима — гущавина дерев і порослі, під ногами вирви, що сплелися у глибокий самостік дощової води. Про те, щоб пробратися далі у легкому взутті, нема чого й думати: скло, лайно, голки, ще й смердить падаллю. Так ось ти який тепер, узвіз із милозвучною назвою!

 

Місце, від якого до „родзинки“ — Долини троянд — палицею кинути. Цікаво, чи бували тут Одарич, Радуцький, Бондаренко, депутат якийсь „територіальний“?

 

— Вам пройти? Там правіше стежка, ходімте. Мені теж вниз, — несподіваний голос за спиною повертає до тями. Смілива жінка. Питаю, що ж то за халепа трапилася тут за кілька літ. Поки йшли, аборигенка, бо вдягнена по-домашньому, коротенько переповіла нехитру (а насправді схоже, що дуже хитру) історію зникнення (чи знищення) вулиці.

 

З її слів виходить, що почалося все відколи її сусід закопав там якусь трубу. Землю потім як слід не втрамбували, грунт почало вимивати. Більше сусідові до тієї дороги діла не було, він нею ні їздить, ані ходить. Звісно, з часом заїзд самоліквідувався, поперла рослинність.

 

У цій частині розповіді ми наблизилися до загородженої рабицею чималої ділянки поруч зі стежкою. Теперішньою „природою“ означене володіння так вдало замасковане, що ні знизу, ні згори його не помітиш, а спеціально не шукатимуть. Можливо, тому й не шукатимуть, бо кому треба — ті знають, чиє воно. І це — історичне ядро Черкас, територія, де кожен квадратний метр під невсипущим наглядом усіляких уповноважених інспекцій, а місцевому копати глибше як на штик лопати суворо заборонено. Та вочевидь — хтось точно копатиме. Але не лопатою.

 

Ще пані сказала, що через „самоліквідацію вулиці“ має купу проблем. Те, що ні пожежна, ні швидка сюди не заїдуть — само собою. Але тепер вона не може викликати навіть асенізаторів. Купує спеціальні бактерії, які переробляють усе те діло на воду, але це не вихід. Рада б викорчувати дерева й повернути вулиці попередній вигляд, та знищення зелених насаджень заборонене. Загалом-то без спецтехніки їй це вже б і не вдалося.

 

Все, Гагаріна. Ліворуч — паркан скандального будівництва готелю під Замковою горою, праворуч вище — кимось відгороджені сотки. Вузька стежина — все, що лишилося. Провідниця розпачливо розводить руками й ділиться висновками, на які, мабуть, має право: „Парковий не з недогляду нищать. Його свідомо виводять з категорії місць загального користування. Позаростає ще більше, люди про нього зовсім забудуть. А там один паркан зімкнеться з іншим, а дорога, якою ми пройшли, вкриється бруківкою вже у чиємусь маєточку над Дніпром. Ось побачите…“