1 липня о 14.30 у Черкаському драмтеатрі сталася пожежа. Спроби ліквідувати її самотужки зусиллями працівників успіху не мали і о 14.48 повідомлення про надзвичайну ситуацію надійшло до чергової частини управління ДСНС, пише Акцент.

 

О 14.50 до місця пожежі вирушило 11 спецавтомобілів і 58 вогнеборців. Після з’ясування рівня небезпеки о 15.10 виїхали додаткові сили рятувальників. На той момент площа пожежі досягла 300 кв. метрів у глядацькій залі та 200 на покрівлі.

 

Усього на місці працювало 17 одиниць пожежної техніки, 206 рятувальників, 62 офіцери та курсанти Інституту пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля. О 16.28 пожежу вдалося локалізувати в межах зали, о 17.24 вона була остаточно ліквідована. З ознаками перегріву госпіталізовано четверо рятувальників, загрози їхньому життю немає.

 

Все спочатку

 

Рівно за два місяці колектив театру мав відзначати 50-річчя свого творчого дому. Його урочисто відкрили 1 вересня 1965-го по шести роках завзятого будівництва, вже в процесі якого проект зазнав суттєвих змін. У фотоанонсі, оприлюдненому „Черкаською правдою“ 29 листопада 1959 року, бачимо, яким би мав бути черкаський храм Мельпомени: портик, колони, дах класичної ще з античних часів форми.

 

Все це перекреслила постанова ЦК КПРС та Ради Міністрів „Про усунення надмірностей у проектуванні та будівництві“, якою, зокрема, суворо приписувалося позбавляти соціально-культурні об’єкти будь-якої „недоречної пишноти“.

 

Відтак, у розпалі спорудження як незаперечна перевага підносилася „простота та виразність форм“ нашого театру, де автори „відмовилися від помпезності, створивши сучасну, єдину в конструктивному і естетичному відношенні споруду“.

 

Посекційно театральний комплекс втілився з абсолютно різним рівнем успішності. Його плюсами були максимально рухома сцена, автоматичне керування якою дозволяло переміщувати багатотонні декорації, передові тоді освітлювальні гармати, що візуально виокремлювали найдрібніші деталі реквізиту та система стереозвуку.

 

Об’єктивно це й були усі переваги. В цілому ж приміщення театру виявилося незручним та малокомфортним, аскетично-пролетарським. Актори потерпали від холоду на сцені, глядачі — від тісного фойє, в якому „нема чого робити, а це ж театр“ (непублічний висновок Наталі Ужвій, присутньої на відкритті), тіснява в залі (на площі, яка початково розраховувалася на 650 місць, задля більшого „окультурення мас“ встановили 800 крісел) та скромний буфет у форматі виїздної торгівлі.

 

Практично первозданним театральне приміщення існувало до червня 2006-го, а тоді розпочався ремонт. 75-річчя черкаського театру вже як колективу у квітні 2007-го відзначали не те що в оновленій, а таки новій глядацькій залі „вартістю“ 5 мільйонів гривень, або 1 мільйон доларів за тодішнім курсом (ця цифра лише частково характеризує кошторисну перспективу майбутньої реконструкції). Справжньою окрасою театру стала люстра діаметром 4,5 м з австрійського кришталю, для виготовлення якої тернопільським майстрам знадобилося 17 тисяч чистих як сльоза „камінців“.

 

Наступний етап оновлення драматичного мав розпочатися восени 2013-го. Загальний кошторис робіт склав 19 млн грн (2,3 млн долл.), з них 7,2 млн грн — з держбюджету. Упродовж 2,5 років поетапно планувалося перекрити дах, оновити фасади, замінити вітражі, відремонтувати сцену, фойє та решту приміщень першого поверху окрім глядацької зали.

 

Епопея довкола „ремонту імені Тулуба“ тривала аж до максимально прискореного зникнення очільника з обширів краю. Новопризначений голова Черкаської ОДА Юрій Ткаченко „у якості виконроба“ відвідав театр швидко й можна сказати навіть рішуче. Запевнив: тільки-но ситуація дозволить, фінансування реконструкції поновиться (за великим рахунком — розпочнеться). Однак, вже тоді більшість по обидва боки сцени усвідомлювала, що „ситуація дозволить“ не скоро.

 

Точка невороття чи шанс для переродження?

 

Ми вже призвичаїлися сприймати лихо як „знак до змін“. Коли за спиною Тараса здійнявся стовп брудного жовтого диму й очевидність великої трагедії більше не залишала місця припущенням „а може обійдеться?“, майнула якась неадекватна думка: чи не на краще те, що сталося? 50 — певний символічний рубіж, після якого або-або.

 

Принаймні, тепер на наш академічний звернуть увагу не лише в контексті „прибудови до багатоповерхівки“ в колишньому Театральному сквері. Очевидно, якби театр був конем, давно знайшлося б чимало чиновників, охочих його пристрелити. Але роками мусять терпіти. Очільники — театралів, театрали — очільників...

 

Реакцією на найрезонанснішу місцеву подію мінімум останнього десятиліття стали заяви перших осіб області і міста. Голова Черкаської ОДА Юрій Ткаченко, який прибув на пожежу, що називається в її розпалі і знаходився там допоки вогнеборці остаточно не взяли ситуацію під контроль, першочерговим завданням тепер бачить пошук та акумуляцію усіх можливих фінансових ресурсів на відновлення приміщення.

 

Можна припустити, що йдеться вже не про 1,5-2 десятки мільйонів гривень, яких так і не знайшлося на запланований ремонт (і так виходить, що воно й на краще), а про кількасот мільйонів: 100-300, десь так. Усе залежатиме від того, на якій доктрині відбудови зупиняться — „так, як було“ чи „так, як мало би бути“ до примітивізації проекту в 1960 році, за яким театр став схожим на велику профспілкову їдальню.

 

Міський голова Сергій Одарич, якого на пожежі не було, бо за його словами при форс-мажорах некомпетентне начальство тільки шкодить роботі професіоналів (і знову ж воно на краще, адже на відміну від самого Сергія Олеговича, сотні містян-очевидців біди чомусь вважали, що червоний півень залетів під дах театру з-за муру, за яким будується житлова мега-коробка, тож поява мера на пожежі могла б призвести мінімум до однієї жертви, а коли б вони прийшли з Радуцьким, то й до двох), по дійсно гарячих слідах заяв зробив більше.

 

По-перше, він почав ні зі „що робити?“, а з „хто винен?“. Якщо вже зовсім точно — з „хто не винен?“. Дедуктивні викладки мера в соцмережах звелися до того, що після погодження усіх ключових питань будівництва з дирекцією драмтеатру, „Набережному кварталу“ від цієї пожежі „користі“ не більше, ніж самому театру. Одначе, дивний якийсь стартовий месидж, адже допоки ще тліло, зі сторони він прозвучав, як „не знаю, що там сталося, але забудовник точно не винуватий!“ З чого б то...

 

Так воно чи ні, але містяни десь пронюхали, що елітбудівців зобов’язали укомплектувати свого красивого монстра паркінгом, то власне... Навряд-чи „народна версія“ заслуговує на увагу, але вже призвичаєні до олігархічно-чиновницького свавілля люди мають на неї право принаймні поки не почують чогось виразнішого, а головне — не побачать переконливих дій на відбудову.

 

По-друге, зараз Сергій Олегович воліє не говорити про гроші взагалі. Лише після найгрунтовнішого комплексного аналізу стану споруди, після експертизи бетонних конструкцій, що зазнали впливу високих температур, можна буде озвучувати якісь цифри.

 

Збудувати новий театр у старих, можливо вже й крихких стінах (плюс розхитаних будівництвом) — самі розумієте. Мер схиляється до конкурсу проектів, а вже після цього — до обчислення кошторису. На його думку новий театр має позбутися усіх вад старого: ускладнених заїздів для театральних вантажівок, холодної сцени, відсутності нормальної площадки для камерних вистав, інших недопрацювань улюблених мером в якості мішені радянських будівельників (які, зокрема, вже 40 років топлять Південно-Західний).

 

І що тут скажеш. Логічно, послідовно, правильно. Тільки для Амстердама, чи може, Варшави. Але у нас такий підхід гарантуватиме наявність „об’єкту укриття“ (саме накриттям театру пропонує обмежитися цьогоріч Сергій Одарич) у середмісті на довгі роки, а то й десятиліття. Приклад поруч — згоріле крило корпусу ЧНУ, яке нагадує про квітневу заграву 1990-го вже чверть століття.

 

Частково оптимістична трагедія

 

Непевна втіха, але якби існував рейтинг будівель, які по цілому світу горіли і горять найчастіше, то його б очолювали театри. Така їх специфіка — переважно старі приміщення у кілометрових мережах електрокомунікацій, а спалахнути там є чому на кожному кроці. Не раз траплялося й таке, що актори, ці не надто дисципліновані творчі особистості, з необережності, забудькуватості чи з причини лише відносної тверезості самі підпалювали свої другі, але часто головні домівки. Ще в театри влучали блискавки, їх палили конкуренти, психопати або ж невизнані генії.

 

Тож у нас трапилася подія хоч і надзвичайна, та аж ніяк не незвичайна. Головне — як взагалі, та як довго зокрема, з нею жити. На щастя, пожежним вдалося локалізувати стихію, тому вціліли не лише більшість приміщень, але й реквізит та костюми.

 

Помірний позитив також у наявності в місті кількох цілком придатних для вистав сцен. У якості базової колектив обрав найближчу — у БК ім. Івана Кулика колишньої тютюнової фабрики. Заробіткам акторів теж нібито нічого не загрожує, адже як повідомив начальник обласного управління культури Олексій Власов, їхні зарплати закладені в бюджеті. А нам, глядачам, в цю скрутну для театра годину, залишається не так вже й багато: підтримати наших улюбленців аншлагами.