Чи знаєте ви, що драматичний театр спочатку хотіли звести у сквері Богдана Хмельницького, між Пастерівською і Рози Люксембург міг повстати величний Палац науки й техніки, а на намитих біля Панського островах мали з’явитися „Черкаси-2“?

 

Про архітектурні проекти, які в той чи інший час збиралися реалізовувати в Черкасах та які так і не судилося втілити в життя на сторінках газети “Акцент” розповів черкаський журналіст Борис Юхно.

 

Кожне місто має низку нереалізованих архітектурних проектів. Так було завжди. Тепер ще більше, адже призначення відведеної ділянки під забудову може змінитися не після тривалих нарад фахівців у високих кабінетах, а десь у ресторані чи сауні. А вирішуватимуть що будувати не авторитетні зодчі, а особи, які на запитання що таке ватман, кульман чи вімперг скажуть, що напевне, то єврейські прізвища. Щоб коротенько переповісти, що збиралися будувати у Черкасах, але так і не побудували, пригадаймо об’єкти, поява яких у різні часи анонсувалася на шпальтах місцевої періодики.

 

Як театр став рестораном

 

1960-ті — час злету науки й стрімкого культурного будівництва. Всі хочуть вивчитися на інженерів, фізики сперечаються з ліриками, а посеред ночі в чергах на виставки студенти декламують Рождественського та Євтушенка.

 

Нині це видається дивним, але „окультурення“ нового обласного центру Черкаси мало розпочатися з нічим непримітного у наші дні скверу імені Богдана Хмельницького на Замковій горі. Це терер він спокійний та статечний, як і більшість його відвідувачів. А коли був молодим — ще Пролетарським садом, а по війні парком Ленінського комсомолу, славився на все місто як найяскравіше міське „вогнище культури“. З танцмайданчиком, відкритою естрадою, буфетом і навіть більярдною. Тож відповідні традиції існували. І, мабуть, спираючись на них, 1956 року у парку вирішили споруджувати обласний муздрамтеатр на 850 місць (а там, де він відкрився значно пізніше, початково планували будувати міський Палац культури).

 

Театр у комплексі мав би починатися з камерної площі в оздобі ліхтарів та фонтанів, а закінчуватися каскадними сходами до набережної. Вже за рік плани круто змінили: театр — на бульвар, а сюди — картинну галерею. Минув ще один, і „Черкаська правда“ повідомила, що з образотворчим мистецтвом тут теж виникають недоречності, адже соцреалізм бажано показувати поближче до середмістя, тож на горі буде… цирк. Кінець кінцем, збудували ресторан „Чайка“, до якого запрошував путівник „Пам’ятні місця Черкас“ 1971 року видання. Можливо, найстаріший тепер з безперервно діючих з початковою назвою.

 

Полишаючи ті часи й території, слід нагадати, що головний обласний універмаг, яким 1979-го став „Будинок торгівлі“, за 15 літ до цього бачився архітекторам на місці бібліотеки ім. Тараса Шевченка.

 

Від великого до малого

 

Здавалося б, тільки-но звикли черкащани до чудового кінотеатру „Дніпро“, як на тобі — „сміливий проект молодого архітектора Миколи Кириленка його реконструкції і розширення“. За цим, на середину 1969-го вже затвердженим архітектурним документом, діючий кінотеатр на 600 місць ставав лише часткою велетенського кінокомплексу, в якому, окрім нього, були передбачені мега-зала на 1000 глядачів з екраном 24х12 метрів, а також мала — для перегляду кінохроніки та документалістики на 200 місць. Також у новій секції мали збудувати окрему концертну залу, два кафе та оранжерею. Прикметно, що архітектурні форми цієї грандіозної конструкції разюче контрастували із вже втіленими. Умовно, вже існуючий „Дніпро“, — це арки, колони, ліпнина. Проектний — з’єднані між собою куби й прямокутники просто таки колосальних розмірів, оздоблені металом та фотовітражами з кадрами прокатних фільмів. Цікаво, що найдовшою суцільною стіною новий кінозал виходив на до цього „неокультурену“ вулицю Гоголя.

 

Останнім з масштабних тогочасних архітектурних проектів, не втілених у життя, став Палац науки й техніки, який на початку 1970-х мали звести на бульварі Шевченка між Пастерівською і Рози Люксембург. „Габарити“ ті самі, на межі будівельних можливостей: 20, 16 та 10 поверхів, на яких розташувалися конференц-зали, лекційні аудиторії, телецентр, технічна бібліотека, готель для учасників представницьких форумів, „профільний“ кінотеатр, планетарій, Музей науки. Повноправним господарем ПНТ, спроектованого у київському „Діпроцивільпромбуді“ у вигляді трьох шестигранних інженерних олівців, що нижньою частиною ховаються у трохи ширшій „коробці“, мало стати товариство „Знання“. Що там вже не склалося цього разу — невідомо, та згодом ідея таки частково реалізувалася в іншому місці та значно скромніших масштабах: 1974-го відкрився Черкаський міжгалузевий територіальний центр науково-технічної інформації Держплану УРСР, згодом — ЦНТІ, а нині ЦНІІ. Однак, оригінальних „олівців“ цим не замінити.

 

Загублені острови

 

У другій половині 1970-х Черкаси стали одним із обласних центрів країни з найвищими темпами зростання кількості населення. Саме тоді вперше окреслилася перспектива будівництва найбільшого з міських мікрорайонів з робочою назвою „Черкаси-2“ на двох намивних островах біля Панського. Власне, у випадку реалізації проекту, про який ні-ні, та й згадають як перспективу далекого майбутнього, це було б ціле місто-супутник з орієнтовною чисельністю мешканців 100-120 тисяч. Усе було настільки серйозно, що „Черкаси-2“ вже фігурували у Генплані розвитку міста 1984 року. А дістатися туди з праміста можна було б новим мостом довжиною 1847 метрів та 25 завшир. Хоч пішохідною частиною, хоч лініями громадського транспорту.

 

Починався він з вулиці Котовського, виходив на перший, менший острів, а далі ще через три мостопереходи можна було потрапити, власне, у нові Черкаси, територія яких обме-жувалася вже дамбою.

 

Фантазії Міленіуму

 

Упродовж двох з лишком десятиліть містобудівні плани вкрай рідко розходилися з їх втіленням. Практично все, передбачене соціальною інфраструктурою великого міста в той чи інший спосіб реалізувалося, потім настали часи нових форм господарювання, з ними — крах планової економіки загалом та будівництва зокрема. У „вільному козацькому місті“ почалося нове життя.

Адаптація архітектури до нього тривала доволі довго і лише зі стартом ХХІ століття, коли в місті головного будматеріалу, тобто національних грошей, вже ніхто не сумнівався, розпочалася епоха ренесансу ідей.

 

І найперші з них справді вражали несподіваністю. Чомусь дуже закортіло освоювати підземелля, хоча в місцевій традиції до цього вони були задіяні лише в якості простих бомбосховищ при заводах чи комфортних бункерів при обкомі та міськкомі партії.

 

2003-го взялися будувати об’єкт, відомий нині як „Хрещатик-Сіті“, але його масштаби значно поступалися іншому, що планували звести (тобто викопати) від Будинку торгівлі під Смілянською аж до Гоголя. Влітку 2004-го ТОВ „Українська екологія“ провела геологорозвідувальні роботи, а у вересні тодішній міський голова Анатолій Волошин презентував концепцію майбутнього „Метрограду“. Мега-комплекс мав поглинути всі базарчики біля ЦДЮТ, зробити безпечним рух пішоходів, а з цим взагалі започаткувати кардинальне оновлення центру міста. Фахівці „Черкасцивільпроекту“ вже навіть взялися за робочий проект, та на загал повідомили, що хоч черкаський комплекс є найскладнішим серед аналогів, результат буде вражаючим: підземне місто повністю звільнить наземну частину від характерної провінційності, притаманної місцям неподалік ринків. Але „Метроград“ — це не весь сумнівний креатив зазначеного періоду. Ще один величезний торгівельний комплекс з бізнес-центром включно та підземним паркінгом малося звести на більшій частині скверу „Юність“. До речі, загроза реалізації цього задуму не зникла.

 

Принаймні, на рівні неофіційної інформації авторові таке відомо. А всі погані чутки про перспективу забудови зон відпочинку у нас рано чи пізно підтверджуються.

 

На аренах мрій

 

А зараз про окреслені, але незбудовані спортивні арени. Отже.

 

2003 рік: спорткомплекс на Митниці в районі перетину вулиць Гагаріна та Хмельницького. Найцікавіше, що він мав би там бути ще за Генпланом 1986 року, але незроблене вчасно найчастіше не робиться ніколи. В реаліях все закінчилося „жорстким спарингом“ двох організацій, які претендували на ділянку — „Вулкана“ та „Інтербуда“. А в результаті з супермаркетом переміг „Бізнес Гранд“.

 

2007 рік: найбільший в Україні спорткомплекс на 32 га (2/3 площі парку „Ювілейний“) по вулиці Смілянській в районі нового автовокзалу. Ініціатор будівництва — ТОВ „Черкаси-Баскет“ в особі Михайла Бродського за усілякого сприяння новообраного міського голови Сергія Одарича. Це й справді мало би бути грандіозне спортмісто. До переліку його об’єктів входили великий критий стадіон на 8 тисяч глядачів (наш „Центральний“ вміщує 10300), плавальний басейн, кілька окремих спортзалів, кемпінговий готель для спортсменів, адмінкорпус та навіть іподром, що органічно б поєднався з зоопарком. Натхненникам ідеї бачилося, що ії вдасться втілити до 2010 року.

 

2008 рік: мала льодова арена на 800 глядачів на 3,5 га десь у центральній частині міста. Ініціатор — нардеп Павло Костенко. Утім, до кінця не зрозуміло, „що воно було“ — констатація якихось домовленостей чи оптимістичне марення.

 

2011 рік: на Митниці в районі вулиці Жужоми (або в парку Хіміків, як ще один варіант) збираються будувати справжній Палац спорту з хокейним пріоритетом на 3 тисячі глядачів. Загальна вартість проекту — 125 млн грн, 40 з яких тут сподівалися отримати за держпрограмою „Хокей України“. Дійшли так далеко, що в Черкаси навіть приїздили фінни з будівельної компанії, що спеціалізується на таких комплексах. Цікаво, що паралельно з „загальнодержавною“ ареною тоді ж взялися за проект місцевої на Центральному стадіоні. Це мала б бути всесезонна ковзанка під дахом на 440 глядачів зі стандартним хокейним майданчиком.

 

Масштаби й напрямки різні, підсумок один: не склалося. І Черкаси, за винятком фітнес-центрів, змушені послуговуватися спортивною інфраструктурою ненависного тоталітарного минулого.