Стихійні бунти в містах Союзу траплялися мало не щороку, інколи з людськими жертвами, найбільше - упродовж 1960-х. І якщо хтось подумає - то десь там, далеко, а тут такого не було, - помилиться.

Про це інформують у спільноті "Це Черкаси".

Навіть у спокійних Черкасах повставали як проти недолугої заводської адміністрації, так і проти правового „беспредєлу“. Сюди дійдемо хронологічним порядком, а поки-що про бунти, які передували нашим.

ЗХВ-1968
З 8 на 9 липня 1968 року „раптом“ застрайкували працівники прядильного цеху черкаського „Хімволокна“. Адміністрації і жахливі умови праці у шкідливих цехах, і образи майстрами робітниць, і необгрунтовані штрафи, і зношеність спец-одягу, який мав би захищати від впливу агресивного середовища.

Страйкували 132 особи, серед них один член партії та 54 комсомольці. Протест очолив цеховий партгрупорг Микола Чеберяк.

Мало не добу стояв цех. Зупинилося 80 прядильних машин, унаслідок чого держава не дорахувалася майже 20 тисяч рублів. Звісно, подія не лишилася поза увагою КДБ. „Голосом протесту“ став прядильник Микола Зозуля. Коли на термінових зборах директор Грицьков звинуватив його, що всі досягнення підприємства той „облив помиями“, Зозуля ледь не запустив дірявою калошею в президію. „А вам хоч раз довелося пройтися в цьому дранті по цементній підлозі, майже босоніж, у кислоті, що роз’їдає шкіру?“, - кричав він.

Ці слова були останніми, сказаними працівником Зозулею. Його було звільнено ще до того, як правдоборець встиг повернутися на робоче місце. Та найгірше, що невдовзі колишній прядильник просто зник і його слідів не вдалося віднайти й понині.

Скінчилося усе тим, що в Черкаси терміново прибув міністр хімічної промисловості. І хоча йому надали зфальшовані лабораторні висновки про наявність шкідливих речовин у виробничому середовищі, умови праці на ЗХВ дещо поліпшилися. Принаймні, у цехах провели ремонти, штрафів стало менше, а в спілкуванні з працівниками начальство вже добирало слова. Лише за одну ніч і усього 135 осіб спромоглися знести товстий шар примарливого благополуччя у головній промисловій галузі міста. З цією історією у Москві та Києві розбиралися довше, ніж у Черкасах. Як результат, Рада Міністрів виділила додаткові кошти на спорудження житла, лікарню, нові тролейбусні маршрути в промзону.

Пригода з хлопчиком
Хрестоматійним прикладом народного гніву, що як грім серед ясного неба звалився на голову місцевої влади загалом та правоохоронців зокрема, стала історія біля „Пушки“ в районі залізничного вокзалу. 29 серпня 1975 року, рухаючись на мотоциклі з коляскою, міліціонер кермом зачепив хлопчину, що перебігав дорогу. На місці ж всадовив більше наляканого, ніж потерпілого, та його роззявкувату матір в мотоцикл і повіз у травмпункт. Там пацану замазали зеленкою коліно, перев’язали ліктя та повідомили, що до весілля й сліду не лишиться. На цьому жертва полишає сцену.

І все б минулося, якби пильному даішникові, який на лихо опинився поруч, не знадобилося позначити місце ДТП крейдою. У цей час кафе „Зустріч“ тріщало від відвідувачів: там гучно відпочивала компанія „хіміків“. Вийшли на перекур, і хтось з них кинув цікавим до крейдяної позначки „невинну“ фразу: „Мент збив дитя, вкинув у коляску і здимів невідомо куди“. В людному місці відразу знайшлися оргядисті репетухи, яких хлібом не годуй — дай кривавих подробиць. За мить пацан вже був „збитим насмерть“. Рух Комсомольською перекрив розбурханий натовп. Поруч — два гуртожитки тих самих „хіміків“ та з десяток привокзальних пельменних, пивних і рюмочних. В котромусь із тролейбусів полетіло скло... Коли на місце події прибули представники міськкому і обкому, кількатисячний натовп вже дозрів до гасел від „бий ментів“ до „геть радянську владу“.

І тут трапилося непередбачуване: пожежа в цеху м’ясокомбінату. На місце виїхали два екіпажі, але вчасно не сповіщені про ситуацію в районі, вони помчали саме Комсомольською. Очманілі від усього зразу, мітингарі сприйняли сирени на свій рахунок. Машини блокували, наряди побили. До того часу дісталося й курсантам новоствореного пожежного училища: їхню шеренгу просто зім’яли, чимало юнаків позбулися форми, 12 опинилося у травмпункті. Але що робити далі, ніхто з бунтарів не розумів. Остаточно витверезила натовп чутка, що в дворах вже стоять бортові вантажівки, а в них - озброєні солдати.

Масовий психоз скінчився так само миттєво, як і почався. Вже за півгодини там було порожньо: попастися і відповісти за все й усіх ніхто не бажав. Однак, ватажків заколоту це не врятувало — в натовпі весь час працювало кількадесят кадебістів, які „клацали подію на пам’ять“. Ідентифікувати зачинщиків видалося не складно, адже як „хіміки“, всі вони проходили за картотекою. Загалом до відповідальності притягли близько 50 осіб, а конкретно за „геть“ четверо отримали чималі терміни.

Загалом - якась божевільна історія. Але вона красномовно свідчить, якими далеко непростими й удавано-щирими насправді були взаємини громадян та влади у взірцевому соціалістичному суспільстві.