Її історія почалася за понад 300 кілометрів від Черкас. 19-річною дівчиною вона мріяла про щасливе життя. Та доля вирішила інакше – замість палкого кохання, підкинула страшне випробування – вірус імунодефіциту людини.

Пише Інфоміст

Вікторія родом із Дніпра. Ще 15 років тому вона навіть не могла подумати, що опиниться так далеко від рідної домівки. Привело сюди її кохання. Та спершу довелося пройти довгий шлях усвідомлення того, що навіть з ВІЛ – вона залишається такою ж звичайною людиною.

Життя у статусі "людина з ВІЛ"

Про свій ВІЛ-статус Вікторія дізналася випадково. У 19 років вона познайомилась із чоловіком, якому було вже 32.

–  Я страшенно закохалась. Це був неймовірний роман. Він гарно до мене залицявся, – розповідає жінка.

Пізніше вона дізналася, що вагітна. Пригадує, що була дуже щаслива, коли їй повідомили цю новину. Вікторія хотіла мати дитину та й чоловік, з яким вона зустрічалася, теж зрадів.

– Я стала на облік. А вже через деякий час потрібно було здати аналізи на паразитів та на ВІЛ.

Тоді ще подумала: "Що за маячня, навіщо їх треба здавати?" Навіть розізлилась, – каже Вікторія.

Проте всі необхідні аналізи жінка здала в той самий день, коли про це сказали лікарі.

Вікторія про них швидко забулася, адже не думала, що з ними можуть бути якісь проблеми.

На той момент вона працювала в маленькій крамничці, мобільні телефони тоді ще не були популярними й не кожен їх мав. Тому сумну звістку з лікарні їй повідомили за стаціонарним номером магазину. Вікторія добре пам’ятає той день.

– Товарознавець покликав мене до телефону, сказав: "Вік, тут тобі з поліклініки телефонують".

Я взяла слухавку, а мені кажуть: "У вас погані аналізи, терміново приїжджайте в лікарню", – розповідає жінка.

Ідучи до жіночої консультації, Вікторія засмутилась, що аналізи погані можуть бути через кота, якого тримали вдома. Про те, що в неї може бути ВІЛ, вона тоді не думала.

– Здавалося, що точно це глисти в мене від кота. Зла була така. Думала, що його доведеться викинути, – пригадує жінка.

У поліклініці Вікторія відразу відчула дивну атмосферу. Коли назвала своє прізвище та взяла карточку, то всі почали перешіптуватися. Вона не могла зрозуміти, що відбувається.

– Я зайшла до своєї гінеколога. Вона подивилася на мене й почала щось писати, виписувати. Потім каже: "Тут аналізи прийшли, у вас виявили ВІЛ". Потім я взагалі не чула, що вона говорить. Я просто губи її бачила й все, – розповідає жінка.

Лікарка виписала направлення на аборт, запевнивши Вікторію, що лікар буде хороший, і їй немає про що переживати.

– Я вийшла й почала кричати, ридати. У мене була страшна істерика. Мені було тільки 19 років. Не могла зрозуміти, що це зі мною відбувається і як далі жити. На той момент для мене це було рівносильно смерті, – пригадує Вікторія.

Щоб підтвердити страшний діагноз, жінку направили також до центру СНІДу, куди вона наступного дня поїхала разом зі своєю сестрою. Лише там вона дізналась про те, що ВІЛ отримала від чоловіка, з яким тоді жила та від якого мала б народити дитину.

– У центрі мене попросили назвати прізвище чоловіка, з яким я живу. Коли сказала хто це, то виявилось, що він уже 10 років був у базі. Мені нічого не розповідав. Коли я йому сказала про це, то він дуже просив, щоб я не робила аборту. Він плакав, казав, що не знав. Але я розуміла, що це маячня, тому що не знати він не міг. Ми з ним розійшлися. Я знаю, що він повернувся до вживання наркотиків і пізніше помер. Тепер я про це спокійно говорю, але тоді для мене це був треш, – каже вона.

Аборт, який зробила Вікторія, та взагалі звістка про ВІЛ-статус дуже засмутила жінку. У неї розпочалася депресія, яка тривала протягом довгих 10 років.

– Я взагалі не ходила в медичні заклади. Уважала, що це було не зі мною. Тоді можна було анонімно здавати аналізи, і я п’ять разів приходила до центру СНІДу. Ходила в масці й дивилась у підлогу, щоб мене ніхто не побачив та не впізнав. Мені присвоювали номер і потім по ньому дізнавалась свої результати. П’ять разів ридала, бо мені кожен раз говорили, що в мене ВІЛ. Увесь час я думала, що це маячня якась, що це не зі мною. Що такого взагалі не може бути, – згадує Вікторія.

Оскільки під час ВІЛу симптоми можуть не проявлятися протягом 10 років, жінка жила, не згадуючи про захворювання. Доки у 2014 році не почали з’являтися перші ознаки хвороби: оперізуючий герпес, кандидоз, грибок по тілу.

– Ходила по всіх шкірно-венних диспансерах. Мені виписували безліч різних препаратів. Я взагалі нікому не говорила, що в мене є ВІЛ. Давали якісь таблетки, креми, а воно все тільки погіршувалося. Мене почало температурити. Я дуже схудла, – пригадує жінка.

Коли Вікторія не могла нормально ходити через виснаження організму, сестра посадовила її в таксі та повезла до спеціального центру. Там жінці сказали, що в неї вже страшний стан імунної системи – 48 клітин імунітету за норми близько 500.

Зараз Вікторія говорить, що тоді їй пощастило, бо попри бездіяльність у лікуванні захворювання, в неї не виявили туберкульозу.

– Потім виписали ліки, й зараз я жива та допомагаю іншим людям. Після того, як я почала вживати препарати й мені стало трохи краще, я вирішила познайомитися з такою самою людиною, як я, – говорить жінка.

"Мамочка мені телефонує й постійно нагадує,  що потрібно пити таблетки"

 Своє кохання Вікторія знайшла далеко від дому. Вона зареєструвалась на сайті знайомств "Світ+", де "живуть" ВІЛ-позитивні люди. Там почала переписуватися з чоловіком, який був родом із Черкас.

– Ми почали їздити одне до одного на побачення: з Черкас до Дніпра, а потім навпаки. Так було півтора року. Потім він приїхав і забрав мене до себе, – розповідає Вікторія.

Вікторія та Дмитро мають цивільний шлюб, разом живуть вже чотири роки. Незабаром планують одружитися офіційно. Обоє дуже сильно хочуть мати дитину. Цей пункт внесли до планів на 2020, які пишуть 31 грудня та чіпляють на холодильник, аби візуалізувати мрії.

– На 2019 рік вже всі виконали: відпочити за кордоном, збільшити дохід родини, зробити ремонт, змінити авто, подорожувати, оновити гардероб. А на 2020 рік у планах уже розписатися, народити дитину. Ми з Дмитром це все обговорили й нарешті готові вписати в плани на майбутній рік, – каже Вікторія.

Нещодавно на день народження Дмитра Вікторія подарувала йому маленького кота, про якого постійно мріяла.

– Він нас кожного ранку будить. Ми сміємось через те, що скакає нами, як кенгуру. Такий прикольний. Назвали Снуппі. Я так Дмитра називала дуже довго. І мені це так мило. Тепер приліпилося до кота, –  розповідає Вікторія. В

она також додає, що зараз має дуже активне життя. Постійно займається спортом із чоловіком, а також любить їздити на велосипеді. Ранок Вікторії починається не з купи таблеток, як звикли стереотипно думати.

– Зараз достатньо приймати один препарат на добу. Прив’язка до часу, звісно, напружує. Коли я тільки почала, то в мене були нервові зриви. Наприклад, якщо треба поїхати кудись, а таблетки забуваю вдома. Я викликала таксі, нервувалась, їхала додому й плакала. Після п’яти років я вже звикла, це як почистити зуби, – розповідає жінка.

Вона також додає, що контролювати процес допомагає будильник, а також вони з Дмитром постійно нагадують одне одному, хоч і приймають таблетки в різний час.

– Мамочка теж мені з Дніпра телефонує й постійно нагадує, що потрібно пити таблетки. У нас як традиція – вона робить це в один і той самий час. Так звикла. Це життя, тому що робити? – розповідає Віка.

Після переїзду до Черкас, жінка деякий час працювала за своїм фахом – в економічній площині. Але потім її запросили спробувати себе в соціальній сфері.

– І я стала соціальним працівником, консультую людей, які тільки дізналися про свій статус. Кажу як рівний рівному, ділюся своєю історією, розповідаю про захворювання, про терапію та що буває, коли її не приймають. Загалом зараз допомагаю вагітним жінкам. Тому що це для мене біль. У мене не було такої людини свого часу, яка б мені розказала про те, що можна народжувати здорову дитину, якщо в тебе ВІЛ. Тепер допомагаю людям, і  я цим живу, – каже жінка.

Колега Тетяна говорить, що Вікторія дуже світла людина, з якою приємно спілкуватися, яка постійно заглиблюється в кожну ситуацію того, кому теж довелось пережити щось подібне. – Завжди на позитиві. У роботі одна з найкращих. Кожну історію свого клієнта пропускає через себе й переживає її разом із ними, – розповідає Тетяна.

Сьогодні Вікторія точно знає, що дискримінація їй не загрожує, адже тепер легко сприймає свій статус і може всім розказати, що таке ВІЛ і чому його не треба боятися.

– Я захищаю права жінок із вірусом імунодефіциту людини. Іду з ними в пологові будинки й домовляюся, коли їх не хочуть приймати. Тому мені вже не страшно. Для чого мені турбуватися про себе, якщо я вже можу потурбуватися про когось? А от раніше, звісно, якби мені хтось щось сказав, то я б ридала, – говорить Вікторія.

Вона також додає, що проблем, які турбують людей із ВІЛ – багато. Дуже часто дискримінують, думають, що вірус можна передати в побуті, а також без згоди розголошують про захворювання, особливо в маленьких населених пунктах.

– Обов’язко треба знати свій статус, яким би він не був. Нічого страшного в цьому нема. На сьогодні – це не смертельне захворювання, а хронічне. Треба тестуватися. Це безкоштовно й триває близько 15-30 хвилин. Зробив, а потім живеш спокійно, не залежно від того, яким буде твій результат, – зазначила Вікторія.