Укотре в своїй новітній історії Україна пішла в наступ на радянську символіку, що й через чверть століття після констатації державного суверенітету, все ще „прикрашає“ архітектуру наших міст.

 

Тепер позбутися усього, що нагадувало б про Союз на вулицях, — не просто забаганка Президента й „ідеологічно уповноважених“ урядовців, а й логічний крок однієї зі сторін, яка перебуває у фактичному стані війни з іншою. По-перше тому, що Росія є правонаступницею СРСР (відтак і зірка на фасаді української адмінбудівлі формально прирівнюється до її двоголового орла), по-друге, ДНР та ЛНР „узаконили“ радянську символіку як свою „державну“. Мати з ними спільне у життєвому просторі офіційному Києву видається неприпустимим.

 

Про те, з якими радянськими символами боротимуться у Черкасах, розбирався журналіст газети “Акцент” Борис Юхно, повідомляє Про Все.

 

Треба сказати, що Черкасам ще пощастило, бо боротися тут особливо ні з чим. Серпи й молоти на адмінбудівлях нашого міста — рідкість із самого початку, адже відколи воно стало обласним центром, мода на характерну „ліпнину“, притаманну довоєнним сталінським часам, вже минула. У 1960-х роках, та й пізніше, радянські символи з’являлися у середмісті здебільшого у вигляді каркасних металоконструкцій на дахах громадських новобудов, стовпах та на тросових розтяжках над бульваром. Усе „ідейне“ комплектувалося так званими „газоосвітними вогнями“, відтак кумачево сяяли Будинок рад, Головпоштамт, готель „Черкаси“, універмаг „Юність“. На кінець 1971- го в Черкасах світилося аж 15 кілометрів неонових вогнів у трубках, не кажучи вже про ламповий декор. І все — зірками, серпами-молотами та окличними гаслами „Слава…“ та „Хай живе…“ (КПРС, радянський народ, комунізм, СРСР, комсомол, 1 Травня, революція…)

 

На щастя для сьогодення, такі ідеологічні мережі давно самоліквідувалися, але й у часи своєї функціональності були ділом непевним: часто мерехтіли чи взагалі пропадали, спотворюючи слова і символи. Останні „гірлянди“ як непотріб демонтували вже в наші дні на перетині Шевченка й Смілянської. Прикметно, що дехто з посадовців встиг прозвітувати, що це — на виконання Указу Президента, хоча з огляду на елементарну безпеку, команди про наступ на червону символіку можна було б і не чекати.

 

Але маємо таки „вражені місця“ й на будівлях. Небагато, але досить для паніки посадовців у період бюджетного безгрошів’я, передбачуваного дефіциту альтернативних ідей та, зрештою, за браком майстрів-монументалістів.

 

Зла іронія долі в тому, що в Черкасах фактично єдиною „тоталітарно-хворою“ є найбільша й найстаріша владна цитадель, Будинок рад. На її фасаді між 3 та 4 поверхами та на крилі від Хрещатика — ціле намисто комуністичної символіки. Елементи невеликі, але їх понад 30, і це тепер таки велика халепа. Ще більша від того, що «Управлінню з експлуатації Будинку рад» давно й катастрофічно бракує коштів на ремонт півстолітніх систем енергозабезпечення, водовідведення та теплопостачання. А тепер ще й „це“. Щоправда, чіткої концепції боротьби з комуністичною спадщиною у саме такому її втіленні наразі взагалі немає. Можливо там, де радянська символіка гармонійно вплетена в архітектурні елементи, на неї просто закриють очі. Зрештою, навіть сьогодні далеко не всі громадяни підозрюють, що вона там є взагалі.

 

А тепер спробуймо розібратися, що таке радянська символіка та чи вся вона аж така „радянська“.

 

Серп і молот. Задовго до того, як в 1918- 1924 роках вони стали елементами малого герба СРСР, ці символи праці слугували емблемами найбільших соціальних груп у Європі. Радянського серпа більшовики підгледіли… у швейцарських та австрійських землях, де частенько полюбляли відсиджуватися пролетарські вожді. В геральдичній традиції тамтешніх містечок серп знаменував господарську незалежність. Емблемні молот та молотки теж почали гуляти Європою задовго до того, як по ній почав бродити привид комунізму.

 

Найстаріше стилізоване його зображення виявлено на надгробку часів Стародавнього Риму, датованого V ст. У середні віки молоти, молотки та молоточки стали знаками цеховиків, а потім їх як емблему вподобали масони-„вільні каменярі“. Звідси, власне, й пішло гуляти тлумачення герба СРСР як закодованого знаку жидомасонів. Бо й справді, в ньому усі їхні знаки: окрім молота ще серп, зірка та Земля як планета. Та й перебільшити роль євреїв у створенні радянської держави неможливо. Одначе, цю дискусійну тему полишимо в площині теорії, а на практиці засвідчимо, що молот, як символ, в руках революціонерів опинився не в пролетарському 1917-му, а в буржуазному 1905-му. Довгенько ці знаряддя в прямому розумінні символічно не перетиналися, але потім з концепцією єднання робітничого класу та селянства радянські художники їх схрестили. Так і з’явилася осудна нині емблема, що перейшла в категорію радянського держсимволу, а згодом у різних варіантах й на герби дружніх Союзу країн. Між іншим, орел на гербі ліберальної й спокійної Австрії тепер, як і колись в революційні часи цієї країни, тримає в лапах серпа і молота. І бюргери з цього приводу геть не переймаються.

 

Червона зірка. Фундаментальний знак радянської влади має в основі настільки древній, що годі й говорити: перше його зображення виявлене на території Шумеру і йому 5 тисяч років. У нові часи в Росії тиражувати символ почали не більшовики. В значенні „марсова зірка“ він з’явився на еполетах військових ще в часи Миколи І у січні 1827-го. Однак, саме при первісному комунізмі зірку надихнули новим змістом. Тепер вона символізувала й криваву боротьбу за щастя на п’яти континентах, й антирелігійну державницьку політику.

 

Річ у тім, що в перші роки пролетарської влади у ядрі більшовицької організації панували антихристиянські й сіоністські настрої, тому зірку зображували не одним, а двома променями догори, що засвідчено першим радянським орденом Червоного Прапора. Але такий символ викликав різкий суспільний осуд, з цим довелося рахуватися, тому зірку „повернули“ у звичне нам положення. Воювати з нею як символом безперспективно. Червоних зірок у Черкасах давно не водиться, а ті що на Будинку рад мають абсолютно безідейний цементний колір. То чи варто їх демонтувати — теж питання.

 

Піонерський значок. Ось тут, на розі Гоголя й Смілянської, відповідних робіт, напевне, не уникнути. Коли розібратися, голова на дитячому значку — це взагалі дикість. Задля справедливості слід сказати, що цілих 40 років нікому й на думку не спадало так його „прикрашати“. Елементами перших піонерських значків 1920-х були полум’я та девіз „Будь готов!“, перед війною їх почали випускати як зажими для галстуків і лише в 1962-му з’явився той варіант, який ми бачимо на Будинку дитячої та юнацької творчості. В цілому значок тут є лише невеликим елементом загальної „сонячної“ композиції, тож його нескладно буде замінити іншим. Головне — заздалегідь бачити, яким саме.

 

Насамкінець залишається повідомити, що Закон про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного режимів охоплює значно ширшу площину реалізації, аніж ліквідація наочних архітектурних зразків, що несуть в собі відповідне ідеологічне навантаження. Так, відтоді як він буде опублікований та набуде чинності, забороняється будь-яке публічне використання комуністичної символіки, а ще протягом 6 місяців мають бути перейменовані всі товари, що традиційно мають „радянські“ назви (Новий рік, очевидно, доведеться святкувати вже без „Советского“ шампанського). Тепер швидше доведеться обертатися й місцевим уповноваженим з перейменування вулиць. От вже дійсно, „дочекалися“.

 

Роками черкаські топонімісти й депутати переливали з пустого в порожнє, а тепер просто доведеться виконати відповідну вказівку, яка передбачає перейменування районів у містах, парків, скверів, бульварів, вулиць, провулків, узвозів, проїздів, проспектів, площ, набережних, мостів та інших об’єктів топоніміки, а також інших географічних об’єктів, назви яких увічнюють радянське минуле. Зважаючи на провулки, в нашому місті таких назв набереться більше сотні, і якщо бути законослухняними, депутатам тепер на якийсь час таки доведеться змінити одвічні земельні пріоритети у порядку денному сесій. Щодо назв населених пунктів області, то поки що навіть складно уявити масштаби прийдешніх новацій: коли за годину можна побувати у Першотравневому, Жовтневому, Ленінському, а потім ще й в Комінтерн заїхати, і все — не полишаючи меж одного району, стає зрозумілим, що невдовзі місцеву географію доведеться вчити наново.

 

Микола Упир, архітектор:

 

— Нічого неможливого в архітектурі не існує. Те, що робилося людьми, людьми може бути й перероблене. Даруйте за банальність, це лише питання коштів. Але прибирати радянську символіку має не дядя Вася з зубилом, а спеціалісти. Все повинно відбуватися професійно, органічно, комплексно і фахово. Як демонтаж, так і „монтаж альтернативи“. Без чіткого розуміння, що ми хочемо мати натомість і як це зробити, матимемо ситуацію, аналогічну з панно на „Дружбі народів“. Моє особисте ставлення до необхідності заміни відповідних елементів не суперечить нашій професійній доктрині: архітектура була, є і буде дзеркалом життя, це неминуче. На часі прощання зі старими символами — значить крапка. А сльози в подушку. Єдине, чого б не хотілося, так це „кампанєйщини“, подібної до боротьби з пияцтвом у горбачовські часи, коли пити ніхто не кинув, а виноградники знищили.

 

Валерій Скриннік, антиквар:

 

— На заборону радянської символіки колекціонери поки що жодним чином не відреагували. Та й якою може бути наша реакція? Очікуємо подальших тлумачень та хоч якоїсь конкретики. Ми ж не пропагуємо комуністичні ідеї, а як боротися з накопиченим у колекціях, я собі не уявляю. Монети, значки, прапори, ордени і навіть ужиткові речі часів соціалізму мають відповідне ідейне навантаження, але навряд чи це може бути підставою для заборони їх обігу. Колекції поза ідеологією, це аксіома демократичного світу. В часи СРСР можна було поплатитися за пристрасть до збирання культових предметів чи ворожої атрибутики часів Другої світової війни, але якщо такий підхід повернеться, то про які європейські цінності тоді йдеться? До того ж, правоохоронці сьогодні мають прірву іншого клопоту, значно більшого, ніж діяльність нашого «припорошеного пилом віків» й в цілому аполітичного товариства.