«Буремні» 90-ті для всіх проходили по-різному: хтось піддався паніці і депресії та втратив нажите роками. Хтось же зміг швидко зорієнтуватися та вийти на нові ринки.

Що ж до підприємства ПрАТ «КООПЗОВНІШТОРГ», то його керівник Анатолій Погребняк зумів зберегти ділові зв’язки, налагоджені ще за радянських часів та швидко організувати на Черкащині прибутковий бізнес зі збору, переробки та експорту сільськогосподарських культур. А основними продуктами для експорту стали зовсім не пшениця, ячмінь та соняшник, які зазвичай везуть із нашої «аграрної» області, а гарбузове насіння та ядро горіха.

Противники європейського вибору України часто говорять про низьку конкурентоспроможність наших товарів на ринку Європи. Проте, експортований із Черкащини горіх має таку високу якість, що ось уже 20 років потрапляє до королівського столу.



Їжа для космонавтів
Зберігання чи продаж валюти у Радянському Союзі, кримінально переслідували. Проте були на Черкащині люди, які працювали із валютними потоками цілком легально. Працівники спілки «Союзкоопзовнішторг», а зокрема її «черкаського представництва» експортували плодоовочеву продукцію та лікарські рослини у країни Європи, Північної Африки та Японії. Лише дві області (Черкаська та Хмельницька) мали прямі зв’язки зі всесоюзною спілкою, оскільки забезпечували найбільші обсяги поставок. (Питома вага поставок лише з Черкаської області складала майже 5% усіх Союзних фондів).

Із Черкащини на експорт за кордон постачали гарбузове насіння, ядро горіха, каштан, плодово-ягідну продукцію, а також лікарські рослини, серед яких — татарське зілля та «рослина-паразит» омела. П’ять черкаських заводів займалися переробкою цієї продукції, а один з них — Уманський експериментальний консервний завод виробляв їжу для перших радянських космонавтів.

—Така співпраця давала можливість легально заробляти валюту та купувати дефіцитні імпортні товари. Проте, з розпадом Радянського Союзу, відповідно, зник і «Союзкоопзовнішторг». Зі створенням всеукраїнської спілки особливо не поспішали, тож я проявив ініціативу та створив приватне акціонерне товариство «КООПЗОВНІШТОРГ». Це дало робочі місця двом сотням людей та дозволило зберегти і розвинути мережу ділових контактів, — зауважує Анатолій Андрійович.
Спочатку заготівельники намагалися зберегти увесь асортимент «радянського зразку», а увійшовши до Української зернової асоціації деякий час експортували соняшник, пшеницю, ячмінь та навіть мінеральні добрива. Проте зрештою вирішили зупинитися на найбільш перспективних та рентабельних культурах. Таким виявився горіх, який часто називають волоським або грецьким, а насправді, вирощують в Україні.

І слово «вирощують» вжито тут зовсім не у фігуральному сенсі, адже саме на Черкащині, у Чигиринському районі, уже 8 років поспіль підприємство «Лінард» займається підготовкою саджанців горіхів для промислових садів. Саме черкащани були ініціаторами створення у 2008-му році Української горіхової асоціації та піонерами із заготівлі, переробки та експорту українського горіха на європейський ринок.
—У 1997 році ніхто не вірив, що можна проводити заготівлю горіха у великих об’ємах. Ми починали по-суті з дріб’язку — 18 тонн, проте досить швидко довели заготівлю до 600-700 тонн в рік, а останнім часом заготовляємо до 1 тисячі тонн. Враховуючи те, що ціле ядро горіха на світовому ринку коштує 3-3,5 долара за кілограм — це може бути досить прибутковим бізнесом, якщо налагодити роботу зі створення промислових горіхових садів, зменшити податковий тиск на підприємців та прибрати корупційну складову.

Ходімо в горіховий сад
Нині Україна не може «похвалитися» серйозними горіховими плантаціями. Наші 2,5 тисячі гектарів значно поступаються молдовським 14 тисячам. Що ж до досягнень серйозніших гравців «горіхового бізнесу», тут нам ще «доганяти й переганяти Америку».
—Україна входить до десятки країн-експортерів ядра горіха. Очолюють цей список Америка, Канада та Китай. За ними слідують Японія, Франція та Туреччина. Дуже динамічно нині розвивається Молдова, яка поволі витісняє нас із ринку. І це дуже прикро, адже без відповідної державної політики Україна може дуже швидко втратити свою частку на світовому ринку, а отже — втратити серйозні прибутки, — констатує Анатолій Погребняк.
Що ж заважає «горіховому бізнесу» розвиватися? Анатолій Погребняк майже не згадує про якісь проблеми з іноземними партнерами. Основні негаразди українських експортерів — це значне податкове навантаження та «чорний» ринок, який робить продукцію чесних підприємців менш конкурентоспроможною.

— Працювати з іноземцями — суцільне задоволення. Вони дотримуються законів та «тримають» слово. Ось уже двадцять років ми працюємо з італійською компанією «Агрікол-семі», великою французькою компанією-переробником «Ярден» та їхніми земляками — «Рабат ендкомпані», що має представництва у Сірії та Лівані, співпрацювали з австрійцями та голландцями. У складні часи, коли не вистачали ресурсів, домовлялись з іноземними партнерами про передоплату та зі свого боку намагалися виконувати усі зобов’язання. Проблема в іншому — у недосконалості законодавчої бази та «сірих» схемах експорту, за якими до Туреччини, Сирії та Росії щороку вивозять близько половини насіння горіхів.
Найуспішнішими роками для свого підприємства Анатолій Погребняк вважає період з 1995-го по 2009 роки. У цей час підприємство щороку вкладало близько мільйона коштів у розвиток матеріально-технічної бази, придбавши 4 ізотермічних приміщення та повністю обладнавши їх. Нині переробка, сортування та калібрування горіхів здійснюється на двох виробничих потужностях. І хоч кількість робітників на підприємстві значно скоротилася, проте обсяги продукції для експорту намагаються не скорочувати, а навпаки — нарощувати.

—Нині у мене працює всього 15 людей, але повірте — роботи їм вистачає. Частину завдань, звісно, виконують машини — ось ця, що розкладає половинки по кольору, наприклад, коштує півмільйона євро. Проте сортування горіхів — справа тонка — на більшості етапів — це ручна робота, адже машини не дають необхідної якості.
Загалом же на підприємстві п’ять сортувальних машин, за допомогою яких робітники очищають горіхи від домішок і добавок (згідно європейських стандартів на 10 кілограмів горіхів має бути не більше 4-8 маленьких шматочків шкаралупи, звісно, недопустимими є гнилизна та «перегородки» між «метеликами»). Потім настає час сортування за розміром. За цим показником нараховується 20 найменувань, серед яких — «метелики», «половинки», «четвертушки», «восьмушки» та «крихта». Окрім цього горіхи сортують за кольором. «Горіхова палітра» нараховує 10 відтінків — від солом’яного до кавового. Очищені, відкалібровані та упаковані горіхи проходять сертифікацію в санітарній та карантинній службі, а також отримують «сертифікат походження» в Українській торгово-промисловій палаті. Зразки продукції «мандрують» до Європи, а після погодження із закордонними партнерами туди ж виїжджає основна партія товару.

—Найскрупульознішими у процесі перевірки якості готової продукції є наші партнери з Німеччини та Австрії, проте навіть від них якісь зауваження — це велика рідкість, адже ми цінуємо власну репутацію.
Підтвердженням цього є пропозиція королеви Нідерландів атестувати продукцію ПрАТ «КООПЗОВНІШТОРГ» на відзнаку «Знак якості», адже черкаськими горіхами смакують навіть при королівському дворі.
—Наші горіхи використовують для кондитерської продукції екстракласу та дорогих сирів. Зазвичай на 1 кілограм йде від 720 до 800 половинок, — розповідає Анатолій Погребняк.

Горіхи, вирощені на Черкащині — екологічно чисті, а «ручне» очищення, сортування і калібрування дозволяють їм конкурувати з аналогічною продукцією Європи та Америки. Проте відсутність державних дотацій ускладнює роботу місцевим бізнесменам, адже їхні європейські колеги постійно відчувають фінансову підтримку урядів своїх країн.

—В Європі дотують не лише вирощування зернових, а й вирощування та переробку гарбузового насіння та промислове вирощування горіха. У нас же селянські господарства обкладають додатковими податками. Приймаючи горіхи у населення, заготівник має сплатити додатково податок від 17 до 20%. Або ж селянин має надати довідку «3 ДФ» — проте, що він звільняється від сплати податку на доходи. Зрозуміло, паперова тяганина та зайві витрати нікого не приваблюють. Це спонукає все більше селян здавати горіхи перекупникам, які вивозять товар закордон, минаючи митницю. А повз бюджет, відповідно, пропливають тисячі доларів.

Наші перспективи
Переймаючи досвід європейських колег, черкаські бізнесмени не втрачають надії працювати і чесно, і успішно. Черкащани навіть заснували Всеукраїнську горіхову асоціацію.
—У нас величезний невичерпаний потенціал. Біологічна урожайність горіха в Україні (лише з тих площ, які нині маємо) — 70-80 тисяч тонн. А офіційно через митницю проходить усього 15-20 тисяч тонн. Зі ста саджанців на гектарі можна мати 4-5 тисяч доларів щороку і це при тому, що горіх не потребує такого ретельного та дорогого догляду, як інші сільськогосподарські культури. У моїй практиці лише одне дерево горіха давало до 300 кілограмів насіння, тож раз інвестувавши в саджанці, ми щороку можемо отримувати прибуток.
Нині частина черкаського горіха продається й на внутрішньому ринку — кондитерським та хлібопекарням Рівного та Львова. Купують горіхи також представники приватного бізнесу — власники невеликих кафе та ресторанів.

Проте ПрАТ «КООПЗОВНІШТОРГ», як піонер європейського ринку серед українських експортерів горіхів, не збирається здавати позиції.
—Я вже 30 років у цьому бізнесі, проте зараз, зі вступом до ЄС, відкриваються нові горизонти, а значить — все тільки починається, — резюмує Анатолій Погребняк.

Ірина Семенова