Наталя народилася в Луганську, де закінчила музичне училище.

До Київської консерваторії не поступила через неточність в документах. Тоді вона уперше приїхала в Канів.

Наталя 20 років викладала у місцевій музичній школі гітару, а зараз дає приватні уроки.

Історію жінки розповів Богдан Логвиненко у себе на сторінці у Фейсбук.

- Я стояла посеред міста і мало не плакала. - Згадує вона. - Я питаю в них, де тут центр. А вони - ось тут, оце центр. Я питаю, а по чому ви визначаєте? А вони кажуть - ну, тут є універсам. І тут повз мене проводять корів. Через центр міста. В Каневі я вперше почула українську. Я завжди думала, що українська - як латинь, ми її вчили, звісно, але ніколи не чули. А тут я почула на переході, як маленька дівчинка до тата говорила українською. Я схопила за руку хлопця і кажу: ти чув? Чув? Це ж українська!

З того часу пройшло багато років. Сприйняття міста для неї змінилося кардинально.

- Я багато поїздила по Україні. Це найкраще місто! Краще Канева не існує. Ви б бачили, як тут затишно влітку і навесні. Приїжджайте до нас навесні! Ми часто з сестрою ходимо тут на дамбу дивитися захід сонця і плачемо. Це так красиво! Моя сестра переїхала як тільки почалася війна. Вона була в шоці. Її безкоштовно стригли в перукарні, бо знали, що вона біженка. А її це ображало. Вона мені казала: я не хочу, щоб до мене ставилися так. А їй, наприклад, робили манікюр, вона в мене красуня, і казали: не треба грошей, хай у вас на Донбасі все буде добре. Вона була шокована від того, які тут люди.