71-річний Леонід Кравченко 52 роки працює фельдшером у селі Кропивна Золотоніського району. Чоловік має лише один запис у трудовій книжці. Ставить безпомилкові діагнози.

Про це інформують Вечірні Черкаси.

Виписував друзям «рецепти»

– Я народився неподалік у селі Кривоносівка, – згадує Леонід Кравченко. – З дитинства тягло на медицину. Пригадую, як малим грався з друзями на вулиці. Добре пам'ятаю, що вже тоді «виписував» їм рецепти та довідки по непрацездатність. Але медиком усе ж став випадково. Після 8-го класу здав іспити й вступив до Київського електромеханічного технікуму, що на Львівській площі. Був би й там залишився, але приїхав на кілька днів додому. Знайомий підговорив мене поступити в Черкаське медичне училище.

– До Черкас квиток коштує 90 копійок, а до Києва – три рублі, – сказав.

Я згадав про свою сліпу матір. Дуже вже хотілося її вилікувати. Екзамени в медучилищі були на два тижні пізніше. Я поїхав до Києва, забрав документи й поступив у Черкаси. Наука давалося мені легко. Коли зустрічаю однокурсниць, здається, вони й зараз попросять списати.

Чотири рази вступав до медінстуитуту

За 52 роки практики Кравченко врятував багато життів.

– Траплялося всякого, – згадує. – Хоч від нас до Золотоноші лише 10 кілометрів, але в 60-70 роки добиратися було складно. Все робилося на місці. Якось лікував Віру Реготун.  Жінку покусали бджоли з власної пасіки. У неї стрімко падав тиск, вона запухла й задихалася. Добре, що її чоловік застав мене вдома. Зробив кілька ін'єкцій внутрішньовенно. Врятував. Зараз жінці 80 років, а її чоловіку – 90. Досі тримають пасіку.

У 70-х роках у сільському ФАПі прийняв майже півсотні пологів. Зараз ці люди майже всі виїхали з села. Хоча інколи зустрічаю. Днями бачив Олега Короля. Чоловік живе й працює в Іспанії. Приїжджає вкрай рідко. А він для мене лишився маленьким хлопчиком, якому я поміг з'явитися на світ. Іншим разом урятував односельця від алкогольної інтоксикації. Випадок був важкий. Викликали лікаря із Золотоноші – Івана Хорошуна. Дуже кваліфікований був спеціаліст. Опановував медицину ще за царської Росії. Він приїхав, подивився й каже:

– Якби не ти, я би уже цього пацієнта не врятував.

Клименкові довелося лікувати хворі зуби, суглоби, зашивати рвані й різані рани.

– Зашивати навчився прямо тут, у селі. Опанував швидко.

Леонід Миколайович шкодує, що не вдалося здійснити свою давню мрію – стати лікарем.

– Чотири рази поступав до Київського медінституту. Дуже любив Київ і мріяв там учитися. Інших міст не визнавав. Але щоразу не проходив за конкурсом. Востаннє мені порадили перейти вчитися на санітарного лікаря. Але я хотів бути окулістом. Дуже жалів маму. Вона застудила очі, коли я мав 5 років. Раптово осліпла. Мені було боляче на неї дивитися. Зараз такі хвороби лікуються просто – досить прокапати атрофіном і за 10 днів зір відновиться. А тоді, – махає рукою.– Словом, санітарним лікарем я бути не захотів. Повернувся сюди. Маю 52 роки стажу.

«У Чорнобилі рахували корів і собак»

Кравченко згадує, що через свою професію довго не міг одружитися.

– З майбутньою дружиною зустрічався 8 років. Познайомився в Кропивній. Але ніяк не міг нагріти собі місце. Тільки піду до когось на квартиру, як тут уночі трапляється виклик. Треба бігти. Господарям не подобаються нічні візитери, вони дуються.  Боявся женитися, бо будь-якої миті могли забрати до армії. Але згодом вийшла постанова, що дітей інвалідів до війська не беруть. Моя мама мала першу групу.  Вже тоді я одружився. Нині прожили разом 44 роки. Маємо дорослих сина й доньку.

У 1986 році Леоніда Миколайовича мобілізували в Чорнобиль.

– Жили й ночували прямо на стадіоні в наметах, – згадує. – Займалися дурницями. Рахували собак і корів, яких покидали господарі. Згодом військові знищували їх. Зі мною багато було випадкових людей, які мали медичну освіту, але й дня не працювали за фахом. Гребли усіх під одну гребінку.  Був на ліквідації аварії три тижні. Зараз, слава Богу, хоч пенсії трохи добавили.

Кравченко має подяку від міністерства охорони СРСР, України, обласної та районних адміністрацій.

 

Фельдшер-«професор»

– Миколайович – лікар від Бога, – каже 77-річна Марія Скляр. Як він поставить діагноз – то вже можна не перевіряти. Якось знайома поїхала на прийом до професора. А перед цим заходила до Кравченка. Отой діагноз, що поставив Миколайович, згодом повторив і професор. Слово в слово. То ми нашого фельдшера в селі так і кличемо «професор». Він усе вміє, за все береться. Добре пам’ятаю, як наприкінці 60-х він щойно з’явився в селі. Якраз знепритомнів чоловік. Викликали лікаря з Золотоноші. Той подивився на непритомного й каже:

– Я не вмію вколоти у вену. А ви зможете?

– А чого ж не зможу! – говорить Миколайович.

І сам усе зробив. Одне погано – зараз у нашого лікаря ноги сильно болять. Важко ходити. Всі 52 роки йому обіцяли транспорт. А дали лише один раз – коня й підводу.  Досі мусить всюди ходити ногами.

Леонід Миколайович залишати роботу поки не збирається. Тим більше, що молодь не сильно рветься працювати в селі.