Будинок Тетяни Ісаївни — з білої цегли під шифером — на пров. Підгірному. Огорожі немає, стежка до хати заросла травою. Двері зачинені.

 

З двору, що нижче по вулиці, виходить жінка років 60:

 

— Ми їй не раз казали, що треба йти у стардом (будинок для літніх. — "ГПУ"). А вона не хоче. Там і доглянули б, і перестелили, і нагодували. А тут мерзне узимку. Родичі не появляються. Після нападу на бабу прийшли на 15 минут і втекли.

 

— На тітку не раз нападали, — говорить Галина, інша сусідка. Прізвища не називає. На вигляд їй близько 60 років. — Якось були залізли наркомани. Били палицею по голові, питали, де гроші, винесли посуду алюмінієву, — стукає у вікно з боку городу.

 

Через кватирку на сухій горіховій гілці Тетяна Ісаївна передає в'язку ключів, щоб відкрити прибудову. Під стіною складені порубані дрова, на мотузку висять старі випрані футболки. Чути, як хазяйка шаркає взуттям і стогне, коли відчиняє двері хати.

 

Тетяна Войтюк поховала чоловіка Миколу 1998-го. Дітей у подружжя не було. 11 років майже не ходить. Має 12 племінників. Хату оформила на 68-річну Ніну Полегенько зі Звенигородки. Та з чоловіком і дітьми обіцяла доглядати.

 

У вітальні стоїть ліжко, підлогу давно не мили. У кутку — порожні відра для води. На столі запилюжені листівки до Дня перемоги і пластмасові квіти. Під вікном — інвалідний візок, дві пари ковіньок.

 

Жінка живе в кухні — 1,5х2 м. Повітря тут важке. Ліжко підсунуте до груби. Над ним сушаться штани і шкарпетки. Посеред кімнати — помийне відро й судно.

 

На столі під вікном електроплитка, черствий хліб.

 

— Сьогодні доїла кашу. Раз на тиждень родичі приносять, — плаче Тетяна Ісаївна. — Нашо мені така мука на старість? Я порізана, шия опухла, ковтати не можу, — розв'язує хустку.

 

На шиї — великі синці, порізи. На халаті — кров.

 

У кімнаті, де загинула Надія Новакович, на стоптаному килимі розкидані копійки й ґудзики. На телевізорі стоїть пляшка горілки. На вішаку — жіноче старе пальто. Постіль брудна.

 

— Надю племінниця по газеті найшла. Сказала, що приїдуть хороші чоловік і жінка зі Стебного, без дітей. Я думаю: хай будуть, помагатимуть, — каже Тетяна Войтюк. — Надя могла дров унести, по воду ходила. Два рази мене купала. Витерла спину живокостом. Їсти варила. Але вставала в 11 часов. ­Мабуть, випивали. Казала, що робила в Києві і з нею не розщиталися. Позичила в мене 200 рублів. Відер троє у мене картошки з'їли. Той чоловік рано йшов на роботу.

 

Господиня просить причинити двері, їй холодно.

 

— Увечері вони сиділи в комнаті, — згадує події 20 березня. — Тоді йде до мене той мужчина. Схватив за шию, почав душити руками, тоді — хусткою. Колов ножем. Далі не помню нічого. Очнулася я в суботу опівдні. Встати не можу, Надя не озивається. Аж у неділю я встала помаленьку. Відкрила двері в її кімнату. А там якісь вещі на ліжку. Штовхнула палицею — щось тяжоле. Одну ногу її видно. Глянула — а я вся у крові. Почала у вікно стукати, щоб сусіди почули. Кричу: рятуй, бо я поколота і труп у хаті.

 

Викликаємо "швидку". За декілька хвилин у двір заїжджає машина. Фельдшер Марія Іванова оглядає Тетяну Ісаївну.

 

— Рани сухі, закриті, — каже. Міряє тиск, робить кардіограму. — Серце здорове у бабушки. Трохи підлічити й буде все ­добре. Але є підозра на струс мозку.

 

Тетяна Ісаївна просить запнути червону хустку. Постраждалу забирають до хірургічного відділення райлікарні.

 

1600 гривень пенсії отримує Тетяна Войтюк. За ці гроші просить селян купувати продукти, дрова та ліки. Наймає людей носити воду.

 

Родичі відмовилися від допомоги соціальних служб

 

— До Тетяни Войтюк ходили наші соцпрацівники. Так сталося, що жінку обікрали. Вона заявляла, що то ми. Міліція злодіїв знайшла, то були не наші люди. Але племінниця Тетяни Ісаївни відмовилася, щоб соцпрацівник навідував жінку. Сказала, найме доглядальників, — розповідає 53-річна Оксана Лісова, начальник управління соціального захисту населення Звенигородської райдержадміністрації.

 

— Тетяна Ісаївна потребує особливого піклування. Соцпрацівник буває двічі на тиждень по 2 години. Але доглядати лежачу людину не може. Від будинку-інтернату вона відмовилася. Там було б легше — п'ять разів годують, купають, одягають. Також приходять лікарі. Але рішення має прийняти самостійно. Відправити насильно ми не можемо.

 

Або родичі, на яких оформила хату, мають її доглядати. Ми згодні провідувати Тетяну Ісаївну, як інших підопічних. Ходити за продуктами, ліками, платити за комунальні послуги, оформляти субсидію.

 

Жінці треба було укласти договір довічного утримання, де прописати необхідні моменти.