Ми продовжуємо знаходити та публікувати найцікавіші легенди та перекази, що пов’язані з Черкащиною. Цього разу пропонуємо нашим читачам добірку  легенд, пов’язаних із населеними пунктами нашого рідного краю, інформує “Дзвін“.

 

Сміла

 

Колись Сміла була в руках у польських панів і козаки невпинно вели з ними війну за місто. Важкі були битви. Багато разів брали козаки Смілянський замок, і щоразу поляки відбирали його назад. Козаки  вже почали занепадати духом. Так ось до них у табір прийшла незнайома жінка-козачка. Молода, красива й відважна. Вона виступила із закликом продовжувати боротьбу з поневолювачами краю.

 

–  Хіба ви лицарі, якщо не можете витурити якихось зайд, котрі вдерлися на землю, политу кров’ю і потом, засіяну кістками наших славних предків. Нехай ганьба впаде на голову малодушних! Смерть загарбникам.

 

І полум’яна українка кинулася на приступ фортеці. Козаки всі як один – за нею. Після короткої кривавої сутички замок був узятий, а польський гарнізон – знищений. З тих пір і почали називати містечко Сміла на честь сміливої козачки, ім’я якої так і залишилося невідомим.

 

Канів

 

Майже поряд із счасник Каневом, на горах, розташовувалося місто Родень. Загартоване у численних боях із Степом, місто хоробро билось, захищаючи рідну землю і вщент розбило військо Батия. Ось що про ці події каже легенда: …Застогнала земля від тьми коней татарських, заскиглила немазаними гарбами, пилюгою встала до неба. І той страшний стовп поволі посувався до фортеці-міста. Першими на приступ замку пішли спішені воїни. Лізли та залягали, хапалися за тугі луки, вправними руками із сагайдаків витягували довгі стріли… А за ними котилася друга хвиля, яка піднімалася ще вище і знову залягала… Раптом дикий лемент і крики смерті зчинилися серед напасників. Згори набираючи швидкість, летіли страшні важкі дубові колоди. Не одну сотню голів зітнули русичі чужинцям, аж поки короткий дикий рев пронісся над татарським станом. То заволав один із поранених… Гамір зчинився довкола. Бій у ворожому таборі тривав, важкий, нерівний, смертельний… У злій січі був порубаний увесь загін сміливців.

 

Хан, якому негайно доповіли про вилазку сміливців, знав, що тут загинули останні захисники фортеці. Знав, що основні сили можуть йти далі. Він тричі вигукнув гортанне – „Кан”, що означало по татарському – кров, і наказав своїм охоронцям знімати шатра і сідлати коней. А на ранок знову посунула хмарою на гору татарська сила. Орда вже святкувала перемогу, коли з вузьких вікон-бійниць засвистіли стріли. То місцеві жителі взялися до зброї. Підземними ходами вони зібралися у церкві і зайняли оборону. Тоді татари обложили церкву великими колодами, хмизом та соломою і підпалили її.

 

Довго палало те страшне багаття. Загинули, але не здалися ті, хто тут переховувався: жінки, діти, старі, залишки руського війська. Не витримавши страшного випробовування впала донизу покрівля собору. І здригнулись зайди, діставши таку відсіч, побачивши таку любов до рідної землі.

 

З тих часів придніпровське місто, де русичі хоробро захищались від ворогів татари назвали „Каневі”, що означало „місце крові”.

 

Чигирин

 

Було це за часів татарської навали на наші землі. Лежав тяжко поранений  козак серед степу широкого, під горою кам’яною. Лежав, помирав. Матір-неньку пригадував. А ворон кряче, кряче…

 

Аж раптом помираючий побачив жінку, думав примарилося. Але то не диво, то старенька козачка схилилась. Дала напитися відвару із трав степових. Випив козак – і не стало ран глибоких. Випив ще кухоль – і плечі розправив.

 

– Сідай, козаче, на коня і поспішай невільників виручати, – наказала. А перед тим, як напасти на ворога, посій чигир-траву… в степу. Пастимуться на ній коні ворожі – і будуть падати разом з вершниками.

 

Подякував козак і поскакав у степ. Випередив він військо татарське, посіяв у нього на шляху чигир-траву. І стали коні падати з вершниками. І став козак визволяти з неволі своїх побратимів. Відтоді і проростає в степу під Кам’яною горою чигир-трава. І має вона дивні властивості: військо вороже втрачає силу. А якщо з того зілля-трави робився напій козакам, то вип’є козак його – і ран як не було. Стає він знову сильним і б’є ворогів.

 

Ось від тієї чудодійної чигир-трави і козацьку столицю стали зватися Чигирином.

 

Соколівка (село, Жашківський район )

 

Привів з півдня в наш край  людей відважний козачий сотник Сокіл. Родина його також була серед прибулих і складалася з дружини, пристарілих батьків та двох малолітніх синів.

Сокіл тихо, але виразно, щоб чула вся громада, промовив: «Тут ми зупиняємось надовго. Підберемо зручне місце і збудуємо наше село». Перед їх очима, з висоти горба відкрилася панорама місцевості незайманої природи. Внизу розкинулись ще покриті снігом великі долини. Зліва, не так далеко, стояв дубовий ліс. Це була та обітована земля, щоб сховатись надовго в цій глухомані від панського свавілля. Україна в той час стогнала під панським яром Польщі.

 

Один з польських панів у нашому краї найняв до себе на службу сотника Сокола зі своїм загоном. За гострий розум, яскравий військовий талант, чесність, відвертість та незалежність господар цінував його, хоч дві останні риси характеру йому не подобались.

Сокіл не терпів неправди, жорстокості до підлеглих і часто дорікав пану за це. Поміщик змушений був терпіти, зважаючи на його більш вагомі заслуги.

 

Не один раз його сотня виїжджала в дикий степ і поверталась відтіль з відбитими у татар табунами коней. Не один раз козаки відбивали напади як татар, так і наскоки своїх же неспокійних сусідів, котрі не гребували поживитись чужим добром. Сотник Сокіл справно ніс службу і в будь-який час був готовий захистити панську родину.

 

У різних панських землях назрівали селянські бунти. Пан вирішив силою та жорстокістю провести селян до покори. Сотнику був даний наказ негайно приступити до каральної акції (непокірних відшмагати, ватажків скарати на смерть). Сокіл відмовився виконувати наказ і його взяли під варту. Козаки, дізнавшись, що чекає сотника, пішли на маєток пана, але той утік. Сотник Сокіл очолив козаків та селян на боротьбу.

Відважний отаман загинув у тривалій та нерівній боротьбі, а село,яке вввін заснував назвали на його честь.

 

Вербовець (село, Катеринопільський район )

 

Давно це було, за кріпаччини. Тоді прості люди належали панам і ті могли робити з мужиками, що хотіли. Отож на Волині жив пан. А в одного кріпака була на виданні дуже красива дочка Марія. Покохала вона хлопця-кріпака Василя. Та щоб одружитися, треба було брати дозвіл у пана. Пішли Василь з Марією до нього за тим дозволом. Пан як побачив таку красиву дівчину, не дозволив їй одружитися з коханим, а наказав забрати до себе у двір. Стало зрозуміло, чому пан не погодився віддати Марію за Василя.

 

Вирішили молоді втікати від кріпацької неволі.

 

Йшли вони, йшли – і побачили красиву долину, серед якої текла невеличка річечка, а обабіч неї верби та верболози. Отут вони й оселилися першими. Минав час. Приходили сюди й інші втікачі, будували тут свої домівки.

Село ж за те, що потопало у вербах назвали Вербовцем, а річечку – Вербівкою.

 

А от у назві міста Черкаси немає нічого легендарного.

 

Довгий час слово черкаси прочитували як давньоруське черньаси — «чорні аси», «чорні клобуки». Найновіші дослідження дають підстави говорити, що йдеться тут усе ж про черкесів (їх ще звали черкизи, черкаси, а також касоги, адиги), які брали участь у походах Київських і Чернігівських князів проти спільних ворогів — половців і печенігів. Є трохи інша думка: назва походить, безсумнівно, від черкесів, проте зовсім не обов’язково самі черкеси тут мали б з’явитися; це могли бути руські люди. Схоже на назву міста слово чаркас — є в осетинській мові, означає воно «орел».