Колись давно про місця вічного спочинку у ті часи сущим було відомо усе: хто, коли та за яких обставин упокоївся, де його могила. І не мало значення, існує вона зараз чи вже зрівнялася із землею. А що ми, теперішні черкащани, знаємо про старі цвинтарі міста? Та власне – геть нічого.

Старожили ще пригадають кладовища на місці Першотравневого парку, в районі вулиць Паризької Комуни і Енгельса, поховання радянських солдат у сквері поруч із Палацом піонерів та німецьких у Комсомольському парку, але навряд-чи більше.

Утім, всі ці некрополі датовані ХІХ-ХХ століттями. А раніше? Адже за різними версіями місту понад сім віків чи близько того, що означає… Плюс-мінус, звісно, але із врахуванням демографічних процесів, воєн, епідемій, – зрештою, кількості мешканців на той чи інший період, – виходить, що в територіальних межах Черкас до 400 тисяч померлих. Даруйте вже за натуралізм, тобто скелетів чи їх фрагментів. І це мінімум, позаяк жителі доісторичних часів, але теж люди, – вже тлін. Тож і тут, як будь де на давно заселених територіях, місто мертвих значно чисельніше міста живих. Просто поверхи першого йдуть у глибину землі і віків…

У дореволюційні часи у 40-тисячних Черкасах налічувалося шість кладовищ, кожен куток мав своє. Відповідно й вулиці називалися: Пастерівська – Друга кладовищенська, Самійла Кішки (Рози Люксембург) – Третя кладовищенська, цвинтар на території Соборного парку в народі називався Соборним або Успенським, той, квартал якого нині мало не у середмісті і звично називається «пушкінським», мав назву Троїцький. Окрім них, своє кладовище мала єврейська громада: воно знаходилося, – та й зараз знаходиться вже у жахливому стані, – перед парком Сосновий Бір, донедавна Ювілейним.

Вантажівки із останками

Наявність неподалік одна від іншої двох Кладовищенських свідчить про певну специфіку району, з якого наприкінці 1950-х розпочалося будівництво «нових Черкас». Тоді знадобилося швидко зв’язати житлову частину міста з новобудовами «великої хімії» і робітничим «посьолком». Дійшли висновку, що могильний кордон тут вкрай недоречний – сум навіває, а може й ударні показники псує. Тому бути на його місці жилрайону: з кінотеатром, магазинами, будинками. Все як годиться.

В різні часи мені довелося чути жахливі оповідки містян відповідного віку про дні і місяці того «великого переселення» останків сотень земляків, похованих у кварталах, де давно ринок, колишній кінотеатр «Мир», сектор житлової забудови. Деяким навіть віри не ймеш, одначе… На перепоховання влада відвела теплих півроку 1958-го. А потім пішли бульдозери, слідом – артілі гробокопателів. Кузови вантажівок наповнювалися усім підряд, тотально. Трухляві дошки домовин і кістки на машинах мали такий самий буденний вигляд, як і будівельне сміття. А у неробочий час в траншеях промишляли виховані в дусі атеїзму мародери. Золоті коронки, нагороди, зрідка годинники у срібних корпусах – добро знаходилося. Один теперішній дідусь зізнався, що тоді старші «старателі» проганяли пацанів з місць свого чорного промислу, тож їм, шкетам, залишалися «невинні розваги». Наприклад – «візьмемо кілька черепів, просилимо наскрізь мотузки, і гайда у сквер чи на алею. Там повилазимо на дерева і чекаємо тіток, або ще краще дівчат. Підійде така поближче – а зверху голова прямо перед нею. Було, що й відливали кількох. До морозів одну купу вивезти не встигли, вона після дощів схопилася, і ми там гірку влаштували…»

Відсторонено та без емоцій залишається констатувати, що саме на тому кладовищі знайшли свій аж ніяк не вічний спокій й відомі у місті люди. Наприклад, 1935 року тут поховали засновника Машбуду Івана Карловича Гроссе. Прощання з ним вилилося у наймасовішу жалобну процесію тих часів, коли подібні почесті «старорежимникам» владою, м’яко кажучи, не віталися. Там же знаходилося й кілька могил заможників-грабарів, що починали як прості землекопи, але згодом на будівельних підрядах спромоглися заробити великі капітали. Таким вже тоді встановлювалися гранітні та мармурові пам’ятники, добре помітні в оточенні простих дерев’яних хрестів. Зрештою, фінал у надгробків видався однаковим…

Кладовище за Бульварною

Можливо, саме так його називали у перші роки, ще на початку ХХ століття. Нині це згадане вже «пушкінське». Так сталося, що авторові воно… знайоме змалечку. Саме тут ми, казбетські малолітні безбожники, не обтяжені пересторогами, влаштовували якісь квести та випробовували себе переходами по темному від кута до кута. Тут уперше зустріли дивакуватого дядечка. Спершу його побоювалися, а потім з’ясувалося, що він просто часто приходить до могили дружини, померлої молодою. Доглядає і за цією, і за ближніми, бо вже на початку 1980-х туди мало хто навідувався. Якось той дядечко провів нас усіма закапелками, показав де і хто похований та попросив по можливості не влаштовувати на кладовищі ігри. Чомусь запам’яталося. А якоїсь весни ми його вже не побачили, і на Паску по могилі дружини зрозуміли, що й не побачимо. Прибрали, як могли…

Кажуть, що поховання поверх старих на «пушкінському» не дивина. Дореволюційні – нижче, повоєнні мало не просто присипані. Особливо багато таких датовані 1950-ми. Багато поховань колишніх фронтовиків, які по війні ненадовго затрималися на цьому світі. Серед таких могила Героя Радянського Союзу капітан Морозова. Чимало й міщанських: голод та хвороби, спричинені війною та повоєнням, вкоротили віку й обивателям. Тут якось натрапив й на найстарішу з «простих» відомих мені могил, датовану 1904 роком. Але насамкінець – про іншу.

Цьогоріч у липні я спробував привернути увагу наших муніципалів, а заодно й представників новоствореної поліційної служби, до аварійного стану непримітного обеліску у глибині кладовища. Це пам’ятник трьом поліцейським, які загинули при виконанні службових обов’язків у один день, 18  травня 1914 року. Їх імена – Ємельян Байчиков, Никанор Тимошенко та Харитон Тацько. Як в принципі і очікувалося, міські чиновники від такої старорежимної древності відхрестилися. Мовляв – не наш клопіт, ми ніяким боком. Правоохоронці теж залишили факт поза увагою, пояснивши, що у них є «свій» пам’ятник для покладання квітів біля входу у Соборний парк.

Єдиним, хто предметно зацікавився інформацією, став колега Максим Степанов. За яких обставин одного чудового весняного дня у тихих провінційних Черкасах загинуло зразу троє з місцевої поліцейської команди? І його предметна цікавість стала максимально результативною. Щоправда, для цього довелося копати дуже глибоко (спокійно, це у переносному розумінні) та дуже звідсіля далеко. Утім, гадаю, що невдовзі черкащани дізнаються подробиці цієї пекельної історії від нього самого.

Борис Юхно, cпеціально для Zmi.ck.ua