На Черкащині багато цікавих, але не надто відомих тематичних музеїв. І зустріти їх можна не лише в обласному центрі – їх чимало і в районних, не дивина вони й у селах, інформує  «Акцент».

 

„Найвідомішим з маловідомих“, напевне, є Музей гармошки у Жашкові. Майже десятиліття тому заснував його художній керівник місцевого ансамблю гармоністів Іван Сухий (на фото). Усього в музеї понад 1000 експонатів, близько 200 з них — власне, гармоні, гармошки та гармоніки. Найстаріша 1890 року, найменша як долоня завбільшки. Є вітчизняні, закордонні, фронтові, трофейні…

 

Конкуренцію цій „колективній“ колекції може скласти хіба що „персональна“ досвідченого юриста та самодіяльного композитора Володимира Кекуха з Городища. Експонатів у нього, звісно, менше, — зо півтора десятки, проте є інструмент, який слухали в окопах ще Першої світової.

 

А чорнобаївська Вереміївка вразить вас вітряками. Тут розкинулися „Козацькі землі України“. Цей етнографічний музей започаткував Володимир Недяк. Окрім лопастих побачите старовинний одяг, рушники, сотні предметів побуту, вози, дерев’яну скульптуру, народні картини, човни-довбанки, кінську збрую, прикраси, таврійських кам’яних баб та безліч іншого часів козаків, гайдамаків, чумаків та хазяйновитих подніпрянок. Отому автентичному Подніпров’ю „допотопних“ часів, тобто до його затоплення на зламі 1950- 1960 років, присвячені два музеї „черкаської Атлантиди“. Перший відкрили (хоча „відкрили“ — не зовсім точне слово) після того, як у вересні 2009-го в Худяках встановили пам’ятник затопленим селам. А вже влітку наступного розпочали проводити екскурсії. Туристам демонстрували місцевий музей, де зберігаються відомості про ті місця, а після відвідувачі на рибальських баркасах вирушали в мандрівку місцями нині підводних сіл. Інша експозиція цієї сумної теми у Сагунівці. Іван Жученко та Петро Кривошея на основі аерофотозйомки 1953 року та спогадів переселенців відтворили Сагунівку та Ломовате у великому макеті. Такими, якими села були колись на перетині Полтавської, Кіровоградської та Київської областей.

 

Але що б не „чудила“ радянська влада, вона теж варта увічнення. Як не як — 74 роки іс- торії. Можливо, першим тут це збагнув полковник запасу Микола Нестеренко. Його будинок у селі Будище впізнається здалеку, адже перед ним височіють два справжні прикордонні стовпи з колишньої межі Країни Рад. Тепер ця країна — на подвір’ї Миколи Васильовича. Пам’ятники й погруддя, наочна агітація, прапори союзних республік, військова форма, солдатське ліжко, глобус, годинники… Є навіть… одяг бедуїнів. До чого він тут? Це особисте. Колись майор Нестеренко захищав інтереси отієї Країни Рад доволі далеченько від неї самої, а нині просто дружить з послом цієї держави в Україні.

 

Коли вже „в СРСР“, то цікавою видасться експозиція „Історія пенсійної справи“ при управлінні Пенсійного фонду Шполянського району. Тут не лише відповідні книжки усіх відміряних їм часів — пенсійних і трудових — а й „повна збірня бухгалтерії“ від рахівниць до радянських калькуляторів, а ще — „привіти пенсіонерам“ з 1990-х: про нарахування їм виплат зерном, дровами і навіть річною передплатою на „Шполянські вісті“.

 

На жаль, неухильно зменшується кількість підприємств краю з віковою історією. А з ними від ходять у минуле й „корпоративні“ музеї. Колись такі були при черкаських тютюновій фабриці та цукрозаводі, не бракувало їх і в області. Та окремі збереглися або й з’явилися.

 

1976 року Семен Гайван заснував на станції ім. Т. Г. Шевченка музей залізничного вузла. Тут артефакти роду Бобринських, професійні знаряддя залізничників, та й сам паровоз — теж музей.

 

Пошанована у нас і горілчана справа. До 110-річчя Золотоніського ЛГЗ дизайнер-програміст Володимир Супрун створив при підприємстві тематичну оазу старого гуральництва та прослідкував „у товарі і тарі“ зразки продукції до наших днів, коли „Златогор“ здобував високі відзнаки на міжнародних конкурсах.

 

Становлення та розвиток медицини у провінції відтворено у Звенигородській райлікарні. Він такий, спеціальний, — єдиний на Черкащині: 30 стендів, 15 експозицій і сотні окремих експонатів. Започаткував його у 2003 році колишній завідувач медзакладу Євгеній Михайлов, а наступник на посаді Леонід Циба підтримав починання. З 1833-го і дотепер — відтин часу, достатній для того, щоб збагнути масштаб краєзнавчо-професійної роботи звенигородських медиків на музейній ниві.

 

Більшість з нас (принаймні тих, хто призвичаївся тримати газету в руках, а не читати її з монітора), звикли, що музей — це щось величне, місцями пафосне, а з початком другої години відвідин — трохи нудне. Та коли точно знаєш, що хочеш побачити і де воно знаходиться — зовсім інша справа. Тож дізнавайтеся і вирушайте. Бо це єдина можливість побачити минуле, осмислити теперішнє і зазирнути у майбутнє. І допоки не вигадали машини часу, іншої не буде.