Про золотонісця Геннадія Путинця знає ледь не все місто. Про ту дивовижну історію порятунку від вірної смерті у Дебальцевському котлі чули мало не всі. Зустрічали скромного за своєю сутністю нацгвардійця справді в якості героя. Усміхнений містянин у військовій формі на милицях тоді здавався прийдешнім з іншої планети. Засідка, поранення, дві доби на морозі – це все нагадувало якусь фантастичну історію, в яку повірити складно, інформує Золотоноша.

 

Геннадій Путинець погодився детально розповісти про 48 годин надії, про це шалене бажання жити, що й врятувало його. Про засідки, поранення, розтяжки, снайперів та про щасливий момент зустрічі зі своїми товаришами.

 

Гєна (як його називають у Золотоноші друзі та знайомі) справді усміхнений та оптимістичний. Час минув. Рани загоюються. Фізичні – доволі складно, адже процес лікування ще буде довгий та вартісний. Моральні? За годину плідного спілкування цей мужній нацгвардієць жодного разу не дав слабину.

 

Про мобілізацію:

 

Отримав повістку додому з військомату, з’явився, пройшов медогляд і приблизно за два місяці мене забрали. Спершу відвезли на півтора місяці до Краківця, біля Львову. Там у нас був навчальний полігон. Потім частину перевели до Харкова, а вже звідти закинули до зони АТО. Початкова точка – Обільне, біля Мелітополя. Це – Запорізька область. Згодом – Бердянськ і три блокпоста біля морського узбережжя. З 16 листопада до 5 січня стояли у Кримському, що на Донеччині. А потім Дебальцево…

 

Про поранення:

 

Кулю я отримав на виході з Дебальцева. Сепаратисти були скрізь – в кожній лісопосадці, біля кожного кущика хтось та й сидів. У третій засідці був поранений у таз. Історія ж розпочалася після четвертої засідки, коли нашу колону обстріляли з усіх боків з двох танків та двох САУ. Тут вони «набили» сім машин – 4 вантажівки, два легковика, один бус. Взагалі з нашої частини двоє загинуло, четверо поранено, двоє в полоні і двоє зникли… Звісно, ніхто таких як я не евакуйовував. Лишився один в полі. Я зовсім на це не розраховував, але, виявляється, у нас доволі поширене явище, коли кожен сам за себе. Я розумію, що у будці зі мною не було жодного нацгвардійця, всі – незнайомі мені люди із збройних сил. Але ж у кабіні сиділо четверо хлопців з моєї частини. І знаючи, що я поранений, всі до одного втекли.

 

Про початок серії щасливих випадків:

 

Наші “градами” накрили ті машини, що нас обстріляли. Багато диму, як від ворожої техніки, так і від нашої. Змінився вітер і потягнув ту всю хмару на мене, прикриваючи від танків та піхоти. Із небезпечної зони потроху виповз, а потім дивом зумів таки встати і пішов на звук, звідки пішли “гради”. Зателефонував своїй дружині, братові, куму і вони почали піднімати всіх на ноги. Ситуація ж була не зовсім приємною – лишитися самому повністю в оточенні сепаратистів. Дуже великий мінус – відсутність у особового складу топографічних карт. Ми не знаємо, де ми находимося! Тим більше, що я вже поранений лежав в машині і взагалі не бачив, куди ж ми їдемо.

 

Про дві труби:

 

Стою – бачу дві труби (про них – згодом). Що то таке? Наші там сидять, сепаратисти, російська армія, чечени, чи казачки? Не зрозуміло куди йти, скрізь поле. Пішов, як вже говорив, на звук градів. Це мене власне і врятувало. Всі наші машини, що лишились цілими, розвернулися і поїхали в протилежному напрямку. Відповідно, за ними рушив і особовий склад. Вся ж основна маса сепаратистів кинулась за цією колоною, добивати. Аби пішов за нашими, то загинув би першим. А я ж, як виявилось, пішов у глибину, в тил «сепарам». Телефонує хтось, каже «ну, що ти бачиш?». Труби бачу, струмочок якийсь тече. «Маєш йти так, щоб струмочок був ліворуч від тебе». Ну я й пішов… ще глибше до сепаратистів! Мені ж треба було йти якраз на ці дві труби, бо це – Світлодарськ, де наші і стояли. В результаті наривався на сепаратистів сім разів.

 

Про воду ціною в життя:

 

Найближче «сепари» були метрів за 30 від мене. Підходжу до того струмочка, а пити ж хочеться – страх, крові багато втратив. Чую – тече вода в ярочку, туди можна скотитися при бажанні. Зліз, напився, назад з надвеликими труднощами піднімаюсь. Сили вже скінчились, йти не можу. Думаю, ляжу хоч спочину. На живіт ліг. 2-3 хвилини – чую гамір. Піднімаю голову: три «сєпара» стоять біля струмочка, де я пив воду. І говір чисто російський. Ні-ні, не ці, як розказують, «шахтьори» та «трактористи» донецькі. Там чисто російський акцент. Один лишився біля води, двоє пішли вгору у протилежний бік. І потім… вони побачили мої сліди. Кров! Я ж нахилитися не міг! Аби попити води, мусив лягати, а ззаду ж кров тече, лишаючи пляму на снігу. Думав, підуть за мною. Не пішли. Схоже, злякались, що можуть натрапити на розтяжку. Їх там сила силенна. А в мене що, у мене в кармані лише «ефка» була, граната. Я її тримав для себе, бо в полон не збирався здаватися. Аби вони підходили, я б підірвав їх разом з собою, бо туди потрапляти не можна.

 

Про розтяжки та «міраж»:

 

Поставив телефон беззвучний режим, бо як почують, то зрозуміло… Гранату в руку і лежу-чекаю. Знепритомнів. Отямився десь за годину. Голосів нема, потихеньку повертаю голову – чисто. Встав і пішов за тим самим орієнтиром – струмочок ліворуч. Через деякий час обертаюсь назад – стоять метрів за 300 від мене два сепаратисти. Але не стріляли, скоріш за все не побачили мене. Потім в далечі ще бачив танк замаскований, окопи нариті, теж сиділи там. На моє нещастя, розв’язався шнурок. Нічого зробити не можу, бо не нахилюсь. І все б нічого, та він розтяжку зачепить, в разі чого. А вище ногу підняти не можу… І так, і сяк, безвихідь. Спрацювала. Сигнальна ракета. Добре, що сигнальна, а не граната прив’язана. Тільки пішов вогник, з двох боків з ПКМ по мені почали лупити. Упав. До «зеленки» доповз, пішов далі. Починається чисте поле, тобто мені вже нема де сховатись, в разі чого. В далечі щось стоїть. Але не можу зрозуміти, що саме. Я вже був в такому стані, що навіть не бачив, хто ж мені телефонує. Якась техніка. Не ризикнув туди йти і правильно зробив: я ще глибше йшов в тил «сепарам». Потім або від нервового напруження, або від втрати крові, пережив ще й галюцинацію. Розвернувся ж назад, бачу – БТР стоїть наш. Здалося, що бліндажі нариті, натягнута маскувальна сітка і прапор український. А біля техніки дві людини стоїть. Здалося. Або дуже хотілося побачити таке , або…

 

Про нічліг у БТРі:

 

Я ж до цього БТРа мерщій, а там просто збоку прив’язані два мішки. Двері до машини закриті, а зверху два люки відчинені. Заліз всередину. Ну як заліз… з подвійним переломом і з кулею в тазі нелегко це було зробити. Упав у машину і зрозумів, що логічніше було б обійти спершу БТР – права сторона виявилась відкритою! З іншого боку, якраз з тієї сторони стояла «висотка» з двома особами – снайпер та навідник. Тому хтозна… Зачинив ті двері, переночував. Окрема подяка тим пацанам, що залишили БТР зі своїми речами. Там знайшов собі головне для нічлігу – одяг! Бо я ж виходив, на мені що було – штанці, «тільняшка», светер і зверху «курточка-підстьожка» до бушлата. Вона ж скляна, взимку просто замерзаєш. А тоді ще були морози… Порився у машині, знайшов собі бушлат, обмотався светром ззаду, бо там все в крові, яка вже перетворилась на лід. Надибав рукавиці, шапку, накидку на горло, спальний мішок. А головне – знайшов лід у півторалітровій пляшці. Я ту тару собі за пазуху і давай вигрівати, пити ж хочеться. Вночі прокидаюсь, чую – щось булькає, відмерзло трохи – о-о-о, попив. А ніч… Таке враження, що вони чисто б’ються об заклад, хто влучить . Уявіть, нема ніде нікого, чисте поле, один БТР стоїть. І цілу ніч – гради, міномети, гради, міномети! До світанку! Поруч як «гахне», БТР підскакує і тільки чую осколки по броні дзеленчать. Якби було пряме влучення, то це все. Лежав весь час і боявся цього. Не влучили, Бог милував.

 

“Это просто солдат”:

 

Вранці розцвіло, вийшов з машини через бокові двері. Хтось зателефонував, не бачу імені. Каже, «ти труби бачиш?». Бачу. «Лінія електропередачі поруч йде?». Йде. А там головний орієнтир, за яким моє місце розташування визначали – високовольтні лінії, які з чотирьох боків перетиналися. Я був за 100 метрів від тієї точки. Дізнався, що маю йти приблизно посередині між трубами та лінією і вийду на Миронівське. Там на мене мають чекати. Як виявилося згодом, не чекали. Бо автомобіль, що виходив за мною з військової частини, просто не випустили. Сказали, «это просто солдат»…

 

Віч-на-віч зі снайпером:

 

Відійшов від БТРа на 300 метрів. А там висотка з людьми, про яку вже згадував. Чую – поруч пішла одна куля. А я ж ні побігти, ні впасти не можу. Ліворуч від мене був горбочок і яр. На вибір: або туди спускаюся і зникаю з поля зору, або йду далі. Але якщо різко поверну туди, то для снайпера виявлюсь стоячою мішенню. А продовжуючи йти вперед, додам стрільцеві проблем – мішень, котра рухається, плюс дуже сильний боковий вітер (мені – в спину). Вирішив крокувати далі. Знаєте, коли чуєш, як перед тобою пролітають кулі, то думаєш так – ця пройшла повз, наступна моя! Друга пройшла… Не зовсім приємно. Іду і рахую – перша, третя, п’ята, десята, остання. Приблизно на рівні голови. Їх чути і дуже добре чути, свистить гарно. Думав, підуть за мною. Не пішли. Пораненого наздогнати можна було б дуже просто, але злякались своїх мін та розтяжок.

 

Про профілактичні обстріли:

 

Йдучи полем, склалось враження, що обстрілюють квадратами періодично. Просто так. Один простріляли, другий, третій. Чисте поле, жодної живої душі. Полетіло! А відчуваєш все. Раніше я думав, що гради безшумні в польоті. Коли над тобою пролітають, чути гарно – свистить все, що можна. Є така приказка гарна – якщо ти щось чуєш, то воно не твоє. Твоє те, що ти не чуєш. За 2-3 кілометри від наших позицій град ліг зовсім поруч зі мною. Але зрозумівши, звідки били, з власного досвіду вже знав, що наступні снаряди будуть відходити від мене. Тому далі рухався спокійно. Аби ж навпаки – шанси на виживання мінімальні.

 

Про повернення:

 

Вийшов на хутір, навіть не знаю як називався він. Наскільки чув, його просто кличуть «заставою». Трошки в бік вийшов від Миронівського, не туди, куди треба. Але там теж нацгвардія стояла. Не питав, хто вони, звідки. Було не до того. Коли вийшов, то, чесно зізнатися, заплакав… Сказав хлопцям, що вони навіть не уявляють, як радий був бачити їх. «Уявляємо!». Затягли в хату, перевірили документи. З вибаченнями, але це війна і міри безпеки мають бути завжди. Перев’язали мене, посадили до броньованого Кугуару, направили до Миронівського. Там пересадили у LandRover і повезли на блокпост, де на мене вже очікувала карета швидкої допомоги. В Артемівську, зробили рентген і мерщій до Харківського госпіталю…