Житель села Михайлівка Кам’янського району Денис Левіцький 25 вересня відзначив свій 100-річний ювілей. На свято зійшлася й з’їхалася вся велика родина – троє дітей, внуки, правнуки.

Про це інформують Вечірні Черкаси.

Колишнього коваля Дениса Івановича Левіцького знає вся  Михайлівка, - як не як, розмів друге століття.  Проживає поруч з обійстям сина Івана, при в’їзді до села з боку Сміли. Чоловік сидить на порозі старенької хати. Вітається, простягуючи руку. Знімає капелюха й витирає спітніле чоло. Голосно каже, що сів перепочити, бо рубав на зиму дрова. На вигляд чоловікові дав би не більше вісімдесяти років. Проникливо вдивляється мені у вічі.

- Читаю, читаю  «Трудову», - гукає мені після знайомства. Щоб добре мене чути, дідусь  повертає голову, підставляючи ліве вухо. Жду обіду, - син скоро принесе.

За мить підходить до нас Іван Денисович. Розповідає, що батько погано став чути кілька років тому. Має слуховий апарат, але носити не хоче, каже, що  заважає. Любить читати газети. Іван передплачує «Газету по українськи», «Вечірні Черкаси», а батько «Трудову славу». То всі газети забирає спочатку собі, перечитує, а потім віддає синові.

Дід запрошує до хати. Сидячи за столом, розповідає про своє довге, повне труднощів, життя.

- Батько мав коней, корову, землю, - то розкуркулили. Ходили комуняки до хати з продрозверсткою. Спочатку забрали коняку, потім зерно. Останнього разу прийшли й забрали з горщика навіть квасолю, не подивились, що в хаті малі діти, - я з двома братами й сестрою. У тридцять третьому з хати вигнали геть. Подались до Умані,  де жили на квартирі. Там багато людей вимерло, то було вдосталь вільних хат. У п’ятнадцять років уже працював з батьком на цегельному заводі, носив сирець .

В армію молодого Дениса не брали, бо батько ворог народу, куркуль. Як почалась війна, молодий чоловік  пішов воювати. Мав поранення, учасник бойових дій.

- До Михайлівки  з дружиною ми переїхали, сорок років тому, бо тут жили наші два сини й дочка, - згадує чоловік. – Валя вийшла заміж за михайлівського хлопця. До неї приїхав у гості син Іван та й знайшов собі тут любов. За якийсь час і старший син Антон тут одружився.

В Михайлівці проживає половина великої родини Левіцьких, осіб п’ятнадцять. Ще скільки ж, - в різних містах України.

- Питаються часто знайомі, як умудрився скільки прожить? – посміхається дідусь. – Кажу, що ніколи багато горілки не пив. Можу інколи чарку випить, під настрій. Як велике свято, наприклад мій столітній ювілей, то осилю й дві, але не більше. Курить кинув ще в тридцять років. Якось накурився, що погано стало. Махнув на це діло рукою й по цей день не курю. Ото і вся мудрість.

Син Іван каже, що батько завжди був непосидющим. І зараз не може сидіти без діла. Наскладав батькові невеликих цурок, щоб рубав потроху.

- Весь час товчеться, - каже син. Закурює цигарку. – Яєчню любить собі смажити. Кілька років почав брати ковіньку. Каже, що треба третя, опорна нога. Згадує, як батько відлупцював його десятирічним.

- Я курить рано почав, у десять років. Якось за сараєм заховався перекурити, а сусіда на шухері поставив. Думаю, - батько на роботі, можна перекурити. Аж тут він з городу йде. Сусід з переляку втік, а батько так мене лозиною відлупцював, що досі болить. Не так за куриво давав, як за те, що біля стріхи це робив, міг би сарай спалити.

Денис Іванович кожного ранку молиться, читає «Отче наш». Каже, що його дід навчив, бо був дуже набожним католиком, водив онука щонеділі до храму.  Вірить, що Бог є й чує його молитви.

Всі рідні, що живуть в Михайлівці часто провідують старенького. Син Іван - кожного дня навідується, по кілька разів. Дід каже, що то його «тєлохранітєль». Обіймає. Вісім років тому похоронив жінку, Сусанну, якій на той час було дев’яносто два роки.

- Чую, як сьогодні люди нарікають на тяжке життя, - розмірковує дідусь. – То вони не бачили тяжкого. Зараз і їсти вдосталь, і машини майже у всіх є. Хати гарні повистроювали. Молодь одягається он як… Кажу, що зараз життя – як в раю, в порівнянні з моїм дитинством, молодістю.