Юрій Залозний – життєрадісний 26-річний хлопець. Він викладає у бізнес-коледжі, вміє програмувати та ремонтувати комп’ютерну техніку, грає на губній гармошці, займається спортом, одружений. Ще чотири роки тому шанси на те, що він взагалі залишиться живим, були просто мізерні. У хлопця виявили злоякісну пухлину мозку II стадії, пише in.ck.ua.

Хлопець зізнається, що раніше він думав, що це покарання. Тепер же він дякує Богу за те, через що пройшов. "Якби ви не знали, що чотири роки тому я був хворий, ви здогадалися б?" – питає Юра. Справді, здогадатися важко – абсолютно здоровий хлопець, життєрадісно посміхається. Чотири роки – вже достатній термін, щоб знайти в собі сили поговорити про все пережите.

Тоді я думав, що за тиждень бігатиму

Я щасливий, що не знав тоді, що зі мною відбувається. Якби знав, чим це загрожує, не знаю, чи впорався б. Тоді я думав, що за тиждень бігатиму. Все почалося з сильного головного болю, втрати координації, було важко їсти, бо сильно нудило. Я займався бойовим мистецтвом "він чун", отримав синій пояс, який прирівнюється до спортивних стандартів майстра спорту. Але займатися ставало все важче, і одного ранку я не зміг встати із ліжка. Рідні дізналися діагноз після комп'ютерної томографії. Лікарі сказали про вартість операції з видалення пухлини – близько 15 тисяч доларів.

Я навіть не уявляв, що скільки людей підніметься, аби мені допомогти. Одні по своїх зв’язках шукали в Києві лікарів, інші – машину швидкої допомоги, щоб відвезти мене в столицю, треті – організували збір коштів. Хвороба за ці дні так виснажила, що операцію відклали на тиждень, щоб "поставити мене на ноги". Операція, яка мала тривати 12 годин, тривала лише п'ять. Таміла (дівчина, а нині дружина) і мама молилися, а тато сидів під реанімацією, чекав результатів. Операція пройшла успішно, тиск не скакав – стійко тримався позначки 120 на 80, як у космонавта! Зайняття спортом і виснажливі тренування дали своє. Наступного дня мене перевели в палату, досі пам'ятаю ті болючі катетери, що "стирчали" у вені…

Я зрозумів, що не можу ходити, не працювала ліва рука, перед очима все розпливалося. Важко було лежати і дивитися цілими днями у стелю, це просто деморалізувало. І коли мені було дуже важко, Таміла розповідала, скільки людей мене  підтримують: всі колеги та друзі. Мені писали відеозвернення, влаштували багато заходів для фінансової підтримки. Особливо сильним був благодійний концерт, який організували Марина Демченко, Віталій Оліфіренко і Володимир Харко. На цьому концерті директор Черкаського державного бізнес-коледжу Олег Куклін прочитав натхненну промову "про необхідність підтримки людей, які потрапили у важку життєву ситуацію, адже ніхто не знає, що буде з нами завтра". Знаєте, це була дуже важлива для мене підтримка...

У мене був стимул: коли дівчина приїде наступного разу, я повинен встати й зустріти її

Після місяця в нейрохірургії мене перевели в Київську онкологічну лікарню для опромінення. Пішли будні реабілітації… Одна жінка, я їй дуже вдячний  (ім'я, на жаль, не пам'ятаю), підказала нам після кожного сеансу опромінення їсти шматочок масла, а у носі мазати рідким вітаміном А, щоб не згоріла слизова оболонка, і я міг дихати і їсти нормально. Також щоразу, приходячи на процедуру, я мав бути ситим, щоб захистити від опромінення кишківник.

Опромінення – це не болісний процес, але наслідки болючі... Нудота, набряклість всього тіла, знесилення організму, зниження гемоглобіну і ще багато іншого. Допомагали санітарки: вони любили наймолодшого пацієнта і годували мене подвійними порціями смачної їжі.

Мій стимул ніколи не змінювався: я хотів одного разу вийти назустріч коханій дівчині. Ми з татом щодня ставили собі ціль – пройти трохи довше: 50 метрів, далі 100, дійшли до 500… Це було дуже важко, мені потрібно було на когось спиратися під час руху. Сам же я почав ходити, лише спираючись на стіни. Я казав татові, що пішов у туалет, а сам потайки присідав, намагався робити якісь вправи, і це чимдалі більше вдавалося. Згодом я дістав однокілограмову гантельку й почав займатися. Спочатку я її навіть підняти не міг… Але наполегливість дала результат! Ви навіть не уявляєте відчуття, коли я нарешті вийшов зустріти Тамілу… Я назавжди запам’ятав її очі в той момент!

На травневі свята мене відпустили на тиждень додому, але моя "місія" ще не була завершена. Це були одні з найщасливіших днів! Я вдома! Після другого курсу опромінення я думав, що лікування завершилося. Проте за день у мене піднялася температура, почалася сильна нудота і блювота. Ми знову повернулися у лікарню, зробили аналізи, які приголомшили лікарів – показники в десятки разів перевищували норму. До хвороби я не був віруючим, але ще в Києві, коли мав змогу і сили, став ходити до церкви. Після аналізів ми з Тамілою пішли в храм. Я приклався до ікони Миколи Чудотворця і по-дитячому, як умів, попросив здоров’я. За тиждень аналізи, що до цього були вкрай поганими, стали нормальними – лікарі були вражені. Відтоді ось уже майже 4 роки я не пропускаю недільних служб у церкві, я відкрив для себе віру і кажу – лікує тільки Бог!

Під час реабілітації я вчився все робити заново. Коли вирішив проїхатися на велосипеді, було дуже страшно. Але Таміла запевнила, що підтримає, якщо я похитнуся. Я таки похитнувся, але поїхав! Щовечора я з мамою проходив близько кілометра, намагався бігати, переборюючи нудоту і свою порушену координацію.

Треба вивчити, що робити, як підтримати себе, і боротися!

М'ясо, чай та кава, алкоголь і тютюн зникли з мого життя назавжди. Замість них з’явилися обливання холодною водою та ліки із наборів трав. Після повернення додому я познайомився із Суреном Ганзеловичем. Він навчив мене нового стилю життя. Після першого обливання я пожалівся, що мені холодно. А Сурен відповів – "Ти не воїн духу". Мене це дуже змотивувало – "Як це я не воїн духу?", і я почав боротьбу із собою. Через три з половиною роки після операції я дозволив собі скуштувати м'ясо, звісно, зізнався у цьому Суренові. Він прокоментував: "Усі хворі – хворі на голову". Згадуючи це, я сміюся... Справді, всі хвороби – ось тут, в голові.

"Проточна вода не гниє" – китайський вислів... Якщо я вчуся, розвиваюся, роблю щось для інших, працюю – тоді я буду здоровий, буду жити. Тепер я щодня їм по 10 серединок кісточок абрикосів. Вони справді отруйні, але лише якщо їсти багато. Звичайній людині достатньо три на день, а от мені треба більше. Синильна кислота з кісточок, потрапляючи в організм, бореться із раковими клітинами. Червоні вишні убивають ракові клітини: 100 грамів чистого вишневого соку вбивають одну ракову клітину, тому їх я їм дуже багато, намагаюся не викидати яблуневі кісточки – вони теж дуже корисні.

Вживаю багато овочів і фруктів червоного кольору, які допомагають відновлювати кров і підвищують гемоглобін, це перевірено. Раніше він у мене не дотягував до нижньої межі норми, а тепер мало не зашкалює. Не всі хворі знають, що гаряча вода створює сприятливе середовище для ракових клітин, а загартовування збільшує кількість клітин-кілерів, котрі з ними борються, зміцнюють імунітет і не дають підступитися навіть звичайній застуді. Треба вивчити, що робити, як підтримати себе, і боротися!

Я хочу говорити про свою історію, хочу розказати всім і кожному, що здаватися не можна! Думаю, я відновився на 80%, бо мозок відновлюється протягом 5-7 років. На стіні у мене висить кімоно, в якому я займався раніше бойовим мистецтвом “він-чун”. Тепер я знову повернувся до спорту, маю вдома тренажер "дерев’яну людину", звісно, навантаження – лише на рівні, не шкідливому для мого здоров’я.

Хвороба дуже мене змінила: я сподіваюся, що став добрішим, більш чуйним до оточення і перестав нити.Раніше я був таким собі “нитиком” – вставав зранку і нив: не хочу на роботу, мало платять, мені все не подобається... А зараз я просто вдячний, що маю живих рідних – що ще потрібно? Я люблю свою роботу, люблю ремонтувати електроніку, борюся за студентів, які не хочуть вчитися, хоча вони це, можливо, не завжди це помічають.

Раніше я думав, якщо зі мною щось станеться – всім буде байдуже. Як я тоді помилявся… Скільки людей мені допомогло! В лікарню приходили друзі, щотижня приїздили рідні та близькі, я дуже радів, коли до мене приїздив брат. На початку лікування шанси на життя були мізерні – але завдяки всім їм я вибрався! Особлива підтримка була з боку Таміли. Без неї я не впорався б, вона була моїм стимулом.

Знаєте, іноді хворий не хоче нікого бачити, не хоче, щоб його бачили в такому стані – до них все одно треба йти, повірте. Я вдячний всім своїм друзям, усім, хто до мене приходив... Я раджу людям, котрих спіткала якась біда, нізащо і ніколи не здаватися. Рак – це хвороба, яка чекає коли ти впадеш у відчай, коли здасися  – не можна цього робити. Не можна здаватися, не можна розслаблятися! Треба боротися за своє життя і здоров’я, робити все для того, щоб не лише врятуватися, а й повноцінно жити!

Лікарі казали, що п’ять років я маю лежати вдома і нічого не робити. Уявіть, якби я це  зробив, я перетворився б на "овоч". Тому кажу всім – не здавайтеся! І ніколи не думайте погано – з думки все починається!