Репортаж із журналістів видання Tribuna.com​ із Черкас – рідного міста гравців збірної України.

О 6:30 схвильовано чекаю маршрутку до Черкас. Декілька разів підходить таксист і наполегливо запрошує відвезти туди й назад, але ввічливо відмовляюсь. Буквально за хвилину до відправлення під'їхала необхідна маршрутка і врятувала від надокучливого таксиста. Якихось 2,5 години дороги з Києва – і вже Черкаси. Дещо знервовано чекаю колегу, боячись загубитись під час першої робочої поїздки. Власне, мабуть, через хвилювання ранкова кава опинилась на одязі.

Перше враження про Черкаси – контраст. З одного боку – жвавий центр міста з власною вуличкою Хрещатик, з іншого – аж зовсім тихі райони зі школою в «апендициті» (про це сказав місцевий, черкащани, не ображайтеся).

Здається, все свідоме життя чула про Черкаси. Не дивно, адже тато, вчитель історії, постійно розповідав про видатних діячів звідси. Черкаси подарували українській літературі Тараса Шевченка та Василя Симоненка, українській історії – Богдана Хмельницького, громадськості – Вʼячеслава Чорновола. Національній збірній України Черкаси подарували Артема Довбика та Віталія Миколенка. Тут хлопці народились і зробили свої перші кроки у футболі.

***

Довбик та Миколенко навчались в різних школах, Артем досить близько від спортивної школи олімпійського резерву, Віталій – в іншому кінці місця, неподалік залізниці.

Їдемо з колегою в таксі. Водій запитує: «Ви, молодь, мабуть, на гульки зібрались?». Відповідаю: «Ні, ми тут по роботі. Можливо, знаєте, хто такі Артем Довбик та Віталій Миколенко». Таксист аж повернувся, знизав плечима і сказав, що вперше чує ці прізвища. «Не цікавитесь футболом?», – запитую. «Ви, напевно, не в те таксі сіли», – відповідає жартома. Коли почув, що я не місцева, почав розповідати про головні визначні місця Черкаси.

– Це наш найбільший бізнес, – показує рукою ліворуч.

– А що це? – не роздивившись, запитую.

– Як що? Церква. Її все ніяк не добудують.

Решту дороги водій бідкався, що до пункту призначення їхати далекувато. «Та то ж апендицит. Ще сюди мене точно не носило». Школа номер 7 захована між вузеньких вуличок. Здається, водій сам видихнув з полегшенням, коли ми вийшли з таксі.

«У нас був дуже веселий та завзятий клас, а він стояв у голові цього буйного колективу»

У коридорі зустрічає Світлана Євгенівна Фесун, класна керівниця Віталія Миколенка. Проходимо в кабінет англійської мови.

– То ось в якому класі навчався Миколенко!?

– Так, але чуть-чуть. Він у нас початкову школу закінчив, пʼятий клас і десь першу чверть шостого класу, а тоді поїхав в «Динамо». Він був зовсім малюсінький, то не дуже далеко сидів.

«Якби можна було описати Віталіка трьома словами, то я сказала б – харизма, працьовитість і талант. У нас був дуже веселий та завзятий клас, а він, можна сказати, стояв у голові цього буйного колективу. Він у нас був старостою, – розповідає Світлана Євгенівна. – Його дуже всі любили, авторитетний хлопець, до нього прислухалися.

Він був лідером. Були ситуації, коли я бачила, що він брав вину класу на себе. Одного разу вони сильно проштрафились, там була принципова ситуація. Я хотіла знайти винуватця і точно знала, що у Віталіка було алібі. Але він встав і сказав: «Все зробив я». Ми з ним поговорили після цього. Кажу йому: «Віталік, ти ж розумієш, що це не ти». Він промовчав. Виходить, що врятував своїм вчинком весь клас.

Він гарно вчився, був дуже наполегливим. Але я також схиляю голову перед його батьками – звичайна українська родина, працьовиті, не якісь заможні люди. Тато і мама зробили все, щоб дитина змогла розвинути свій талант, вони покинули в Черкасах все – квартиру, роботу – і поїхали з ним в Київ. Бо вони бачили, що в нього є прагнення, є мета, тож вони зробили все, щоб його мрія здійснилась.

Запамʼяталось, як один з користувачів інстаграму чи фейсбуку написав, що у футболі все куплено і Віталя по блату туди потрапив. Я ніколи в ці перепалки не встряю, але тут не витримала. Пишу, що особисто знаю цю родину і знаю, як ця дитина, а зараз – вже молодий чоловік, йшов до своєї мети без допомоги. Ніхто його не пропихував, ніяких протеже в нього не було, це все його праця. Людина, яка залишила цей коментар, вибачилась».

Коли починаємо говорити про переїзд Віталія Миколенка в Київ, в очах Світлани Євгенівни зʼявляються сльози.

«Я працюю досить давно, але за всю мою практику було дві дитини, за якими я плакала. У попередньому випуску була дівчинка, яка в сьомому класі за сімейними обставинами поїхала в Кривий Ріг, але досі називає мене мамою Свєтою. Другим був Віталік. Він, напевно, навіть не знає, що я за ним плакала, – з усмішкою говорить вчителька. – Тоді по класу пішло, що Віталік може піти. Я казала: «Та ну, я не вірю. Як ми без Віталіка». А тоді прийшла в школу мама і каже: «Не хочу, щоб якісь слухи ходили, ви почуєте з перших вуст, що Віталік пройшов конкурсний відбір і поступив у школу «Динамо». Ми будемо вибувати».

Це було на першому поверсі, як зараз памʼятаю. Я стою і відчуваю, що в мене котяться сльози. І мені дійсно в майбутньому не вистачало його, як лідера класу».

Але рідну школу Віталій не забув, часто приїжджав в гості.

«Всі свята він біля нас. Новий рік. Приїжджає в огромезній динамівській куртці, бо тоді ж давали на виріст. Діти біжать: «Світлана Євгенівна, приїхав Віталік». Відповідаю їм: «Та кажіть, щоб заходив». Після того, як вже став успішним, приїхав до нас на зустріч з дітьми. Подарував свою футболку «Динамо». Досі з ним постійно спілкуємося в інстаграмі».

«Ми пророкували йому «Ліверпуль». Але в Англію він таки доїхав»

Світлана Євгенівна, як сама сказала, «в темі» футболу: «Жінки дивляться відео якоїсь косметики, а я в тік-тоці, як побачу якийсь гол, то аж мурашки по тілу біжать».

Вона обожнює футбол. Зі своїм чоловіком також познайомилась на футболі, а їхній син займається баскетболом.

«Мабуть, треба було, щоб він потрапив саме до мене. Віталій запрошував мене з чоловіком на свої матчі. Ми їздили до нього в Київ. Я одягала футболку з прізвищем «Миколенко» і не соромлячись гуляла так по Києву».

Світлана Євгенівна добряче підготувалась і принесла цілу папку різних фотографій.

«Ось ми влаштували на його честь футбольну вечірку — проводжали його до Києва». На фото діти стоять з різними футбольними шарфиками, Миколенко – вже у формі «Динамо».

«Ми там пророкували йому «Ліверпуль», – усміхається вчителька. Але в Англію він таки доїхав».

Оскільки Світлана Євгенівна вчителька англійської мови, говоримо і про англійську Віталія: «Недавно писав мені, що не може запам'ятати нові слова. Скинув одне зі своїх інтерв'ю, а я й відповідаю йому: «Та все нормально. Чого ти? Ти в цьому середовищі крутишся, підтягнеш. Нормально ти балакаєш». Але він хоче ще краще».  

До класу заходить директор школи №7 – Юрій Васильович Середа. Зізнається, що слідкує за успіхами вихованця. Каже, що нинішні діти запитують і про Миколенка, і про Довбика.

«У нас з директором другої школи, в якій навчався Довбик, свої змагання, – жартує Юрій Васильович. – Ми дружимо і змагаємось, хто краще зіграв, чи то Миколенко, чи то Довбик».

Світлана Євгенівна тим часом показує інші фото і розповідає про артистичні здібності Віталія.

Віталій Миколенко в нижньому ряду з грамотою в руках. «Треба співати? Співав. У нас тоді був конкурс патріотичної пісні, не скажу, що він сопрано брав, але мені запамʼяталось інше. Вони трохи збились – ті пішли вже в ліс, а ті по дрова, а він чітко стоїть, на мене дивиться, памʼятає слова і кричить, щоб хоч один витягнув пісню».

Роман Яремчук колись в інтервʼю проговорився, що у Віталія Миколенка прізвисько «Смурфик». А вчителька розповіла кумедну історію:

«Він зайшов до мене в клас, а тут багато різних іграшок. У нас педрада була, я повертаюсь в клас, а Віталік сидить в мене за столом тримає одну з іграшок – Смурфика. Каже: «Світлана Євгенівна, я у вас його конфіскую».

Він такий супермегапозитивчик був. Бомба-дитина».

Не можу передати, як під час всієї нашої розмови у Світлани Євгенівни світились очі. Стільки гордості та винятково приємних слів про вихованця. Для неї він зразковий учень, син, громадянин. «Я бачу, як він допомагає нашим захисникам. Якось попросила його поширити збір, а він сказав, що повністю його оплатить. Знаю, що також позашляховики передавав. Така-от добра, чуйна людина.

Такий ще момент недавно був. Я випадково познайомилась з хлопчиком, який цікавиться футболом. Коли він дізнався, що я вчителька Миколенка, попросив мій автограф. Йому в музей треба було «від вчительки Миколенка».

Та ну, це якось несерйозно, думаю. Я роздрукувала фото, де я з Віталіком стою у школі, і попросила його: «Черкни тут якось свій автограф». І дитині сюрприз буде на день народження. Віталік каже: «Давайте по-іншому зробимо». І він записав відеозвернення. Що таке, коли ти прокидаєшся вранці, і тобі показують відео, як тебе гравець «Евертона» та збірної України вітає. Пацана плющило, його розривало, він каже: «Ви зробили мій день». Це показує його людяність, що він не цурається людей, не одягнув корону. Він, яким був простим, таким і залишився. Він дуже цінує та любить своїх батьків, бо розуміє, що його успіх – це, перш за все, їхня заслуга. Дуже класно, коли діти цінують те, що для них роблять батьки».

«Якби він залишився, було б ще багато цікавих моментів, але це вже не був би Віталій, якого ми знаємо»

«Всім дітям треба говорити, що вони талановиті. Вони всі і є такі, але одні або просто не знають, як його розвинути, або не мають підтримки. У випадку Віталіка склалось все – підтримка була, талант був, працьовитість була, мета була, і все в нього вийшло. Часто розповідаю своїм дітям: «Дивіться, простий черкаський хлопець досяг мети, хто вам заважає – ідіть до мрії». Старші учні запитують, коли там Віталік приїде? Та він в Англії, відповідаю. Молодші деякі не знають, що він тут навчався. Потім прибігають і запитують: «Це правда, що Віталік Миколенко тут навчався?». Кажу: «Прикиньте?». «Це моя дитина була у всіх відношеннях: по характеру, по манерах, по прагненнях. Звичайно, якби він залишився, було б ще багато цікавих моментів і всього, але це вже не був би Віталій Миколенко, якого ми знаємо. Це було таке відпускання, коли маєш відпустити свою дитину, щоб їй було добре. Як би мені не було сумно, я не вмовляла. Ми тримали за нього кулачки. Пройшов? Клас! Ми в Черкасах, але ми поруч!»

«У мене вже колись брали інтерв'ю. Не раз дзвонили, особливо, коли він той гол забив»

За 20 хвилин їзди від сьомої школи знаходиться друга. Тут навчався Артем Довбик. Уявіть собі звичайнісіньку загальноосвітню школу зі стареньким стоптаним порогом, з підлогою, яка фарбувалась безліч разів, з перилами на сходах, з яких ви точно з'їжджали на перервах, поки не бачить вчителька. Ось в такій звичайній школі вчився й Артем Довбик.

Людмила Володимирівна Тараненко була класною керівницею Артема з сьомого класу і до самого випуску. Знаєте, що цікаво? Вона також вчителька англійської мови. Щастить, схоже, вчителькам англійської в Черкасах на футболістів у своїх класах.

– Ось за цією партою сидів Артем, – каже Людмила Володимирівна. Це друга парта в ряду навпроти вчительського столу. – Ось його місце.

«У мене вже колись брали інтерв'ю, – розповідає вчителька Артема. – Не раз дзвонили, особливо, коли він той гол забив». Мова, звісно ж, про м'яч шведам, який вивів збірну України до чвертьфіналу Євро-2020 і зробив Артема Довбика відомим.

«Всі, знаєте, хочуть знайти якийсь підвох, що він такий-от, що він десь прогулював. Я не знаю, що сказати чогось поганого про нього. Він дуже вихований, дуже такий культурний, справжній джентльмен. Він дуже серйозно займався футболом. 

От коли він був в школі? Його дуже часто не було. Тому що він був на зборах, на змаганнях, але лише позитивні враження від нього лишились. Він ніколи не брав участь в нічому поганому. Мрія будь-якого класного керівника, – усміхається Людмила Володимирівна. – Хороший учень, позитивний такий».  

«Неподалік школи був гуртожиток, в якому ми разом мешкали. Сім'я Артема в одному крилі, я в іншому. Мама його приходила і казала: «Ви ж розумієте, він має займатися». Артем реально працював на спорт. Клас в них був складний, але за Артемом нічого такого не водилося.

Знаєте, якщо тебе довго немає, то тоді всі предмети складно даються, але спортсмени – вони працьовиті. І працьовиті в усьому. Він розумів, що має прийти та все виконати. З англійською більш-менш нормально в нього було. Думаю, на практиці вже там опанував. Зараз в Іспанії вже, мабуть, іспанську вчити треба.

Спортсмени більше організовані. Навіть ті вірші. Вчителька із зарубіжки якось прийшла і каже: «Артем мені все здає».

– А пам'ятаєте, який був улюблений предмет Артема?

– По пам'яті так не скажу, але, здається, фізкультура (сміється).

Криміналу, за словами Людмили Володимирівни, в шкільних роках Довбика шукати не варто. Зразковий, ввічливий, вихований. Дружив у класі з іншим спортсменом – боксером Мирославом Гончаром: «Мирослав був такий шебушний, але Артем був не таким – спокійним та врівноваженим. Я думаю, що Артем така людина, що він не йде за авторитетами. Він сам для себе авторитет і не слухається нікого. Він завжди такий собі охайний, сорочка, напрасований».

Артем Довбик навчався в одній школі зі своєю дружиною Юлею. Вони спочатку були в одному класі, а потім почали навчатись в паралельних.

«У школі в них не було симпатії. Може, ми цього прям не знаємо, але мені здається, що симпатія в них з'явилась вже після школи. У школі був спорт, спорт і ще раз спорт.

Зараз у мене є сьомі класи, які люблять футбол, вони все знають. Якось приходжу до них, а вони: «Це правда, що ви були класною керівницею Артема Довбика?». Правда».

Ніхто не знав, до якого результату заняття футболом призведуть, але ж йшов він до своєї мети. Я взагалі не футболіст, не знала, які в Артема успіхи, але бачила, як він працює. Пам'ятаю, що його мама прийшла в 10-му чи 11-му класі та сказала, що в них прямо все серйозно з футболом».

Довбик та Миколенко займалися в одній спортивній школі

Наступна наша зупинка в Черкасах – обласна спеціалізована дитячо-юнацька спортивна школа олімпійського резерву. Тут нас чекають. Перший тренер Довбика Сергій Миколайович Ковалевич проводить до свого кабінету. На стіні над робочим столом висять футболки його вихованців – Бойка та Тищенка з ЛНЗ, Драченка, серед них і футболка «Жирони» з прізвищем та автографом Довбика.

– О, у вас тут вже навіть футболочка Артема є, – звертаюсь до Сергія Миколайовича.

– Можу дістати та показати вам ближче.

Навпроти висить ще одна футболка.

– Це у вас Левандовського футболка?

– Левандовський – то подарунок. Він у мене не займався, – жартує Ковалевич.

«А от Віталя Бойко та Артем Довбик – вони все життя зі мною. І навіть на всіх фотографіях сидять поруч. Тьома дружив з Віталіком Бойком. У того ще в 10-му класі зріст був 160 см. Ми його прозвали «Ботузіком», а потім став просто «Тузіком».

У Тьоми прізвиськ не було. Його поважали, тому що він яскравий футболіст Він вже мав креативне мислення футбольне, всі рухи були непередбачувані. Його поважали, його любили, але Артем і не ображався, якщо з ним жартували».

Сергій Миколайович показує фото всіх своїх вихованців і розповідає про перші кроки Артема у футболі.

«Тьома він у нас розпочинав взагалі. Прийшов, коли йому років 6-7 було. Він сам до нас прибіг. Друга школа, в якій він навчався, зовсім недалеко. У ті часи було легше, бо діти були більш самостійні. Це зараз батьки за руку їх приводять. Але і війна свій відбиток накладає. Тоді діти прибігали самі. «Я хочу займатися», – ну займайся, будь ласка. Нема проблем.

Я оце тільки передивлявся їхні навчання. У нас же рейтингова система іде в цій школі – ми щорічно проводимо стандартне тестування. Всі діти вибудовуються незалежно від того, в якому вони віці, у своєрідний рейтинг. Немає значення – ти можеш мати 17 років, а можеш мати 10 років, але по рейтингу бути вище. Шкала вибудована таким чином, що твої досягнення підкреслюють твою перспективу.

Щодо Артема, тоді у рейтингу в нас найстаршими діти були 1992 року народження, а він був з 1997-го. Зі 100 учнів він був четвертим, хоча був молодшим на 5 років за інших. У мене навіть нотатки збереглися».

Сергій Миколайович дістає зошит, якому дуже багато років, і вказує на прізвища.

– Оце все футболісти, ось вони ідуть один за одним і так далі. Ось Довбик. Бачите?

– Це з тих років збереглися нотатки у вас? – здивовано запитую.

«Довбик на 4-й позиції зі 100. Хоча тут діти, дивіться, 92-го, 95-го, 97-го і далі. Довбик наймолодший і один з найкращих. Вже тоді видно було, що дитина фізично витягувала. Якщо в дитини є здібності, то це видно по координації. У футболістів є такий термін – він на носовій хустинці міг обіграти двох-трьох людей. Він ще й має зріст, а Довбик був не малий на зріст, але худий дуже. Це він зараз такий красивий, а тоді був такий собі дрищик».

У кабінеті багато фотографій. Сергій Миколайович пропонує роздивитись їх детальніше.

– Тут він ще маленький, сидить на сніжочку, – вказує на один зі знімків.

– От там на верхній фотці Тьома знизу сидить. Це він вже на випуску, – показує вже на інше фото.

– Скільки ж років пройшло? – запитую.

– Як є. То для вас так багато, я вже тут 39 років працюю, – з усмішкою говорить Ковалевич. – Багато всього було.

– Це фото з Маріуполя, – показує на ще один кадр, – це тоді я його донецькому «Шахтарю» пропонував.

«Там взагалі цікава ситуація була. Цей хлопчик, – вказує на хлопця збоку, – Антон Матвієнко грав на одній позиції з Артемом, але був сильнішим за нього. Його запросили до академії «Шахтаря», але я його не віддав. Тьома на цій позиції сидів на лаві в мене. Я його запропонував «Шахтарю» тоді, але вони не побачили там нічого. 

Розумієте, одна річ – яскравих людей брати, а друга річ – розгледіти в людині, яка на сьогодні не є яскравою, але має яскраве майбутнє. А ці академії працюють не з точки зору того, щоб розвивати дитину або брати його на початковому рівні. Вони беруть дитину вже яскравою». Восени, коли ми вперше спілкувались з Сергієм Миколайовичем, він сказав, що в Артема є потенціал стати кращим, ніж сам Левандовський. Нагадую йому про ці слова.

«Я впевнений в тому. Я вам скажу, що зараз в нього яма, бо він дуже довго не може забити. Цією проблемою страждають майже всі футболісти у світі. На перший погляд, він виглядає спокійним та врівноваженим, але треба розуміти, що йому важко, бо від нього чекають уже подальших кроків, щоб зміцнити рейтинг, статус, а воно не лягає.

Нічого. Ляже. Вискочить з-під нього, бо він терплячий по життю. Я поставив його в команду на два роки старшу, щоб його розвивати. Зі своїм віком йому не було б за чим тягнутися. А він тягнувся.

Інколи кажу: «Тьомочка, ти на заміні». Так, бачу, що не дуже хочеться, але він розумів, що то об'єктивно. Бо були люди, які сильніші. Він зрозумів, що то не є бажання тренера якимось чином його зганьбити чи принизити – ні, він розумів, що то об'єктивна інформація. Вона має сприйматися спокійно».

«Навіть не знаю, чи були в нього на той час зацікавлення в дівчатах. Думаю, ним цікавились, бо юнак красивий. Там в голові був тільки м'яч»

«Він ніколи не заносив себе, ніколи не розплющував пальці, щоб якимось чином себе відрізнити від решти. Просто реально людина, яка все життя думала про футбол. У нього більше ніяких думок не було.

Я навіть не знаю, чи були в нього на той час зацікавлення в дівчатах. Я думаю, що ним цікавились, бо юнак красивий, але йому не до того було точно. Там в голові був тільки м'яч. Він тут недалеко жив, прибігав на ці тренування, а потім ми займалися в іншому мікрорайоні. Він приїжджав туди і ми пізно закінчували, там тільки про футбол хлопчик».

Заходимо на один з тренувальних майданчиків. Пів року тому тут змінили покриття, до цього був килим, на якому ще бігав Артем Довбик.

Сергій Ковалевич показує на недобудоване приміщення. «Це мав бути наш спортивний зал. Війна розпочалась, фінансування припинили. Там було 75% готовності – там великий зал з трибунами. Все зупинилося, на жаль. Добре, що життя хоч наші тривають».

У спортивній школі є традиція, що 31 грудня всі вихованці збираються в Черкасах, щоб пограти, побачитися перед Новим роком. Коли Артем грав в Україні, не пропускав цього дійства.

«Ми розуміємо, що в цей час чемпіонат Іспанії йде – дитина не може приїхати. Ми чекаємо Артема тут. Нехай закінчить карʼєру років так через 10, заберемо його на роботу. Скажемо: «Тьома, ти тепер маєш бути розумним. Якщо ти такий сильний, красивий, успішний, то треба, щоб ти й тренером таким був. Будемо сподіватися, щоб буде виховувати нове покоління. Продовжувати «довбикувати», – усміхається Ковалевич.

Сергій Миколайович продовжує нашу екскурсію спортивною школою. Ось, наприклад, один з найперших трофеїв, який Артем Довбик тримав у своїх руках.

Заходимо в зал – тут грають в теніс, є баскетбольний майданчик, атлети відпрацьовують стрибки, бігають.

«А ось тут, – вказує на ще один зал Сергій Миколайович, – Артем довів, що про нього можна говорити, як футболіста. Бігав, як скажений. Шалена швидкість в нього була. Стрибок мав бути 2 м 10 см, а в нього було 2,60-2,70 з місця. На пів метра більше, ніж потрібно. Про що це говорило? Уявіть, які там стопи».

– Влітав у той пісок, аж розліталося все, – коментує Ковалевич.

«Думаю, якщо Артем побачить ці фото, то ще спасибі скаже, бо він заскучав за батьківщиною», – каже Сергій Миколайович, коли роблю фотографію за фотографією.

***

Разом із першим тренером Артема згадали й ту ніч, коли про Довбика заговорили всі.

«Дякуємо Бєсєдіну, – знову жартує Ковалевич. – Тоді Тьома мав грати в старті і не було б цих проблем. Але ж вийшов один Яремчук, тоді Бєсєдін – і його зламали. Я не хочу Бєсєдіна ображати... Ми, правда, і в Черкасах його якось теж зламали.

Мені здавалося, що Андрій Миколайович Шевченко тримав Довбика на лаві запасних, тому що він в нього не вірив. Він його взяв на всяк випадок. Ну, випадок стався.

Бачите, багато факторів має спрацювати, щоб відбулася сильна людина: сім'я, тренери, вчителі, вчасно відбутися ті чи інші події в житті, кохання, тренувальний процес, людина, яку ти зустрів на своєму шляху, травми, які тебе спіткали або не спіткали в певний час. І це все залежить не від нас.

Всі тренери України, і не тільки України, працюють над тим, щоб виростити мегазірку. Скільки б не було рецептів, але для того, щоб вирощувати цих людей, жоден рецепт не спрацює. Все зверху. Але все ще в нього буде. І буде багато.

Він і так осягнув неосяжне Це капець, якщо він забиває «Барселоні». З Циганковим... То капець. Хто б міг колись таке подумати? Боже милостивий! Ми не відомі, провінційні люди. У нас багато дітей грають і в прем'єр-лізі, і в Європі, але щоб такого рівня...»

«Хлопчик маленький був, але в команді зі старшими був на рівних»

Ковалевич згадує і про іншого відомого вихованця спортивної школи – Віталія Миколенка, але говорить небагато. Каже, що про Віталія краще розповість його перший тренер Валерій Валерійович Фоменков. «Пам'ятаю, як Миколенко перед самим початком чемпіонату поїхав у Київ, – розповідає тренер Довбика. – Валєра забіг до мене і каже: «Миколайович, що будемо робити? Такий пацан йде». Сумували, коли він переїхав з батьками. У ті часи хто міг уявити, що теж зірковий футболіст виросте».

У день моєї поїздки в Черкаси ми не змогли перетнутись з Валерієм Валерійовичем, оскільки він був з дітьми на турнірі в Білозір'ї, під Черкасами. Тож поговорили про його вихованця вже наступного дня в телефонному режимі.

«У районі Луничарки, де Віталій проживав, ми проводили відбір дітей. Там був пожежний інститут, і на його території проводився відбір.Там були старші хлопці, але Віталік був з ними – там і уперше побачив його. Я його запитав, якого він віку. Не повірив, що він 99-го року народження. Він виділявся навіть на фоні тих хлопців.

Я тоді тренував команду 97-98-го року народження. Але запропонував Віталію і ще одному хлопчику, з яким вони разом на районі жили, щоб вони приходили тренувалися до нас. Він вже був швидкий, дуже такий координований, непоступливий. Хлопчик маленький був, але в команді зі старшими був на рівних, нічим не поступався.

Спочатку грав лівого захисника в нас, але пробували його й у нападі – грав такого інвертованого вінгера справа. І там, і там в нього добре виходило. Я пам'ятаю в Умані у нас турнір був, і саме в той час пробував його у нападі. Якщо не помиляюсь, то він найкращим бомбардиром тоді став.

Тоді всі хлопчаки хотіли в «Динамо» чи «Шахтар». Віталік, знаю, десь побачив рекламу, що «Динамо» Київ проводило відбір. Він почав батьків тормошить: «Давайте. Хочу поїхати на перегляд». Батьки жили тут, в Черкасах. Коли його туди прийняли, то переїхали разом з ним. Все зробили, щоб дати сину цей шанс.

Завжди важко з хлопцями талановитими прощатися, але ж розуміємо, що такі шанси раз на життя бувають. З одного боку, важко, і не дуже хотілося відпускати. Але ж, з іншого, тут умов навіть близько таких не було, як в Києві. Це зараз у нас в Черкасах і академія ЛНЗ є, і умови кращі. А на той час потрапити до «Динамо» – великий шанс для дитини був».

«Ніколи не прогнозуєш нічого щодо своїх футболістів, – каже Валерій Валерійович. – По ньому видно було, що дуже талановитий хлопець. Але ж, знаєте, як у нас у футболі треба було, щоб пощастило, а особливо у той час.

Віталік дуже працьовитий був, ніколи тренування не пропускав. Взимку тренування у залі проходили, а це дуже далеко від його дому. Він сам їздив на маршрутці, не знаю скільки добирався. Те, що він талановитий був, то одне, але талант без праці – це тільки пів справи».

«Коли футболіст живе футболом, прагне чогось досягнути – він досягає»

У той час, коли Віталій Миколенко вже був частиною київського «Динамо», Артем Довбик все ще залишався в Черкасах – грав за місцевий «Дніпро» під керівництвом Ігоря Столовицького. Ми зустрілися з ним на території Центрального стадіону.

На вході бачимо стенд з історією становлення черкаського «Дніпра».

На одній з фотографій знаходимо і Артема Довбика:

Артем Довбик перший зліва у верхньому ряду.

У приміщенні центрального стадіону дивляться футбол. Охоронець каже: «Не дивився вчора «Інтер» - «Атлетіко», а там серія пенальті – то завжди цікаво».

Ігор Михайлович запрошує пройти на стадіон і розповідає, як почав працювати з Довбиком.

«У нас була команда другої ліги, а головним тренером був Юра Бакалов. Тренерський штаб у нас був тоді Шпанюк, Гребенюк, Кобзар і я. Постало запитання запросити в команду перспективних футболістів саме з Черкас. Ну і ми запропонували декілька варіантів, в цьому списку був і Артем Довбик. Ми взяли його на перший збір. Я завжди говорив, йому в тому числі, що він народився футболістом.

Він вже навіть в дитинстві та юнацтві грав з на рік-два старшими за нього. Коли він потрапив у команду... Зрозуміло, що у всіх велика проблема швидко перейти з дитячого в дорослий футбол. Треба час. Але Артема це зовсім не стосувалось. Пройшло буквально декілька місяців, як Юрій Михайлович пішов з команди, я став головним тренером і ризикнув поставити його не в основний склад, але взяти в заявку. У команди було завдання вийти в першу лігу. Я не побоявся його випустити, не пам'ятаю, в якій грі, але знаю точно, що він вийшов на заміну та одразу ж забив гол в першій грі.

Потім я його випускав в наступних матчах ще раз на заміну. Він вийшов і знову забив. Потім я поставив його в основний склад в 17 років. Артем забив два м'ячі. Він завжди був добре оснащений технічно. До нього м'яч завжди прилипав, він бачив поле добре і приймав раціональне рішення.

Допустимо, футболіст, приймаючи м'яч, у нього є там декілька продовжень атаки. Коли Артем бив по воротах, ось всі футболісти в майстерних командах в основному б'ють на силу, а він на силу практично ніколи не бив. Він завжди цей м'яч направляв. Піднімав голову, дивився, де знаходиться воротар, і старався в незахищений кут пробити.

Якось поїхали грати в Нікополь, складна була гра. Він грав в складі, йому хтось з партнерів з центра поля віддав передачу, він прийняв м'яч, обіграв трьох гравців, і можна вже було пробивати по воротах, але він розмахнувся і пішов в сторону. Думаю: «Все, момент пропав». Але він під гострим кутом вдарив у дальній кут, м'яч вдарився в стійку і залетів у ворота – ми той матч виграли. Закінчили чемпіонат на першому місці, підвищились в класі, і потім Артема в нас вже не було – його запросили в дніпропетровський «Дніпро».

Я йому завжди казав: «Артем, у тебе дуже хороший потенціал, дані. Дай боже, не буде травм. Як людина він дуже порядний, добросовісний і фанатичний. Тому я бачив, що він буде гравцем збірної України».

Коли його вперше викликали за збірну, а потім він приїхав в Черкаси, ми зустрілись, я його запитав: «Артем, пам'ятаєш нашу розмову?» Він відповів: «Пам'ятаю».

«Динамо» ним цікавилось, так. Але я цю історію поверхнево знаю. Його агент повіз на перегляд. «Динамо» грало гру з «Колосом». Йому сказали, щоб він грав за Ковалівку, а «Динамо» буде дивитись на нього. Будь-який футболіст, потрапивши вперше у стартовий склад в іншу команду, навіть по іменах нікого не знає. Йому все одно треба час.

І що таке «Динамо»? Це на дві голови сильніша команда. Тому помітити гравця в слабкій команді, я не ображаю Ковалівку, напевно, складно. Тому перегляду, як такого, і не було. Він поїхав, але в «Динамо» потім, можливо, і шкодували, що не розгледіли його, але це вже їхня проблема.

Коли він перейшов у дніпропетровський «Дніпро», я в душі дуже радів за нього. Розумів, що в нього потенціал не для першої ліги».

До речі, Ігор Михайлович Столовицький в минулому футболіст. Свого часу він грав за «Шахтар» і навіть жив у одній кімнаті з Сергієм Ребровим:

«З Сергієм Ребровим знайомий дуже добре. Ми грали разом за «Шахтар». Навіть пів року перед тим, як його в «Динамо» Київ забрали, жили в одній кімнаті. Щоправда, коли він поїхав в «Динамо», а я залишився в «Шахтарі», то особливо зв'язок не підтримували, але при зустрічі спілкувались».

Ігор Столовицький (четвертий в нижньому ряду) та Сергій Ребров (п'ятий в нижньому ряду) у донецькому «Шахтарі».

Фото/відео: Дарина Калінчук/Tribuna.com, архіви Л.В. Тараненко, С.Є. Фесюн, С. М. Ковалевича, В.В.Фоменкова, І.М.Столовицького, якими вони поділились з Tribuna.com