Родина із Луганська втратила власну справу, майно та бізнес, але не припиняє боротися на українському боці, інформує ГромЧе.

 

Із симпатичною молодою жінкою Світланою (імена героїв змінено з міркувань їхньої безпеки – Авт.) знайомимося через волонтерів. Зустрічаємося у художній студії, куди жінка приводить двох доньок та ще одну дівчинку-переселенку. На трьох дівчаток дістає одну упаковку фарб. Про наболіле спілкуємося надворі – подалі від дитячих вух.

 

– Намагаюся аби дівчатка були подалі від цієї теми. Старшенька у два роки перенесла операцію на серці, має інвалідність. Від обстрілів, переїздів, нервів серцеві болі останнім часом почастішали. Буває, заплаче ні з чого. Запитую, що сталося. Каже: «Згадала війну»…

 

«Хто не звик працювати, радів можливості просто-так отримати до рук зброю»

 

Світлана та Ігор обоє народилися у містечку в Луганській області. Чоловік мав власну справу, займався перевезеннями вантажів. Про переїзд ніколи навіть мови не йшло. До цього літа.

 

– Ще у березні-травні у місті почалися розмови про війну з Росією. Ми не могли зрозуміти що, як, навіщо… Багато хто підтримував російську позицію. Шахтарі мовчали, сподіваючись на російську пенсію. А ті, хто не звик працювати – наркомани, ледарі у травні раділи, що можна просто-так отримати зброю. Вже влітку вони зрозуміли, що зброєю можна ще й заробляти, – з іронічною посмішкою розповідає Світлана.

 

Обстріли почалися влітку. Тоді родині довелося покинути квартиру і з двома дітьми переїхати до бабусі в приватний сектор. Сподівалися пересидіти небезпеку в підвалі.

 

– Думали, що це швидко кінчиться. Вдень заносили до підвалу все необхідне і, як тільки починалася канонада, бігли туди ховатися. Ночувати там не могли через велику вологість, проте багато сусідів саме так і робили, – пригадує жінка. – Спершу нам вдавалося подавати це дітям як гру. Пам’ятаю, менша готувала у підвал косметичку, а старша – олівці. А потім почалися сильні обстріли зовсім поруч. У такі періоди ми повзли до підвалу і доньки ридали від страху. Тоді зрозуміли, що потрібно рятувати дітей.

 

Тікати довелося через російську територію

 

Увесь цей час родина чекала коридору, аби виїхати. Однак на той час його не давали навіть на день.

 

– Люди з Луганська ще якось рятувалися. Стрибали у поїзди. Ми не ризикували їхати до Луганська, адже неподалік був аеропорт і на той час до нього вже стягували війська, – розповідає Світлана.

 

Виїхати Світлана з дітьми змогла лише в серпні. Тікали через територію Росії.

 

– Могли там залишитися, адже маємо в Росії родичів. Але після всього, що трапилося, не хотіли. Вони там дійсно ледь не моляться на свого Путіна, хоч і знають, що з їхньої території до нашого міста заходили танки, – розповідає далі жінка. – Назад повернулися через Маріупіль. Дві доби провели у таборі для переселенців у Волновасі. Там діти сильно застудилися і вже, приїхавши до Черкас, ми довго лікувалися в лікарні.

 

За інформацію про перебування чоловіка, терористи назначили винагороду

 

Увесь цей час чоловік Світлани – Ігор, лишався у окупованому рідному місті. Виконував розвідзавдання для національної гвардії – передавав інформацію про дислокацію терористичних військ, про кількість техніки і навіть був коректувальником вогню.

 

– Увесь час заспокоював, що скоро все завершиться, наше місто визволять, а ми зможемо повернутися додому, – хитає головою Світлана. – Однак вже у вересні хтось зі штабу повідомив ополченців, що серед місцевих є розвідник і на нього влаштували справжнє полювання!

 

Ігоря оголосили в розшук і виставили винагороду за інформацію про його місцезнаходження.

 

– То було дійсно страшно. Але чоловікові із старшим сином дивом вдалося виїхати. Там залишили все, аби не було жодних зачіпок, – веде далі Світлана.

 

Тоді ж, у вересні, знайомі повідомили, що практично все майно родини «віджали». Розграбували і дім, який родина придбала не так давно і про який так довго мріяла. Аби ж у місцевих не виникало питань, влаштували справжню виставу. До будинку сім’ї завезли зброю, бронежилети української(!) нацгвардії.

 

– На «вилучення» покликали усіх сусідів. Сказали, що чоловік був диверсантом, мав власну розвідгрупу, – крізь сльози сміється Світлана. – За свідка узяли 80-річну бабусю чоловіка. На фоні всіх переживань вона вже не могла адекватно сприймати те, що відбувається. Тож підтвердила, що вся зброя належить Ігорю.

 

ЛНРівці досі отримують українську пенсію

 

Сьогодні родина мешкає в Черкасах. Ігор під час одного із завдань потрапив під обстріл «Градом», був контужений. Проходив лікування у Черкасах, але досі страждає від сильних головних болей.

 

– Чоловік навіть тут продовжує допомагати військовим, збирає дані. Бореться з тим, що багато ЛНРівців досі споїно отримують українські пенсії, – розповідає Світлана. – Чоловік не має статусу учасника бойових дій, хоча за виконання розвідзавдань йому хотіли дати медаль «За відвагу». В серцях він відмовився, адже в той момент вірив, що українські війська звільнять наше місто. Задля цього він боровся. Не за медаль…

 

Світлана не скаржиться, хоч очевидно, що родині живеться дуже сутужно. Усі кошти, якими допомагає держава, йдуть на оренду холодної і практично немебльованої квартири. Крім того, щомісяця потрібно платити за навчання сина, який перевівся у один із українських ВУЗів.

 

– Що казати? Хіба легко залишитися на вулиці з трьома дітьми? – гірко всміхається жінка. – Спасибі волонтерам, які допомагають. Тепер маємо кілька каструль, тарілки, дітям купили кружки. Завдяки небайдужим, дістали для дівчаток ранці, адже попервах вони ходили до школи з пакетами. Нещодавно купили велику ковдру…

 

«Під час обстрілів люди вже не спускаються до підвалів, а просто чекають смерті»

 

Із знайомими, які залишились на Луганщині, Світлана майже не спілкується.

 

– Багато хто пішов у ополчення. За пайок можна прогодувати сім’ю, а зі зброєю щось у когось віджати. Так от і живуть люди… – з іронією говорить Світлана. – Гірше тим, хто кожного дня опиняється під обстрілами. Кажуть, що вже навіть до підвалів не спускаються, а просто чекають смерті.

 

Очевидно, що жінці досі важко згадувати пережите. Тим паче, спостерігаючи за розміреним ритмом Черкас.

 

– Багато родин виїхало, але багато і повернулося назад. Адже, за великим рахунком, кому ми тут потрібні? Коли було зовсім скрутно – хворіли діти і не було житла, попросила покласти нас в лікарню, бо нам жити ніде. Там сказали, що ми… недостатньо сильно кашляємо, – всміхається крізь сльози жінка. – А хіба раз довелося почути, що ми самі у всьому винні? Але ж, ми дійсно боролись! Але що ми… В одному із сіл дівчинка з бабусею і дідусем жила. Їх убило а їй ніжки відірвало. Ось це горе. Ми ж ще терпимо.

 

 ***

 

Світлана та Ігор не звикли просити про допомогу, однак волонтери стверджують, що вони її дійсно потребують. Найбільше обурює той факт, що чимало можновладців знають історію родини, але нічого не роблять для того щоб допомогти. Сподіваються на підтримку небайдужих черкащан. Якщо Ви маєте можливість підтримати родину, звертайтеся до Благодійного фонду «Час надії» за адресою: бул. Шевченка, 205 (ДП «Черкаський НДІТЕХІМ», вхід в арку, 1-ий поверх), тел. (067)-76-72-451