Більше восьми з половиною століть гордо і непохитно височить на Канівській горі собор. Це найдавніша і єдина від часів Київської Русі архітектурна споруда в межах нашого краю. Разом з Каневом вона переживала часи розквіту і занепаду, руйнування і відродження, пише Дзвін.

 

Монастир починався в підземеллі

 

Канів – одне з найдревніших міст України. Усі перші згадки про Канів нерозривно переплітаються з поширенням і утвердженням християнства, з розповсюдженням монастирів та будівництвом храмів на території князівської Русі.

 

Історичні джерела свідчать, що в Каневі у 1097-1098 роках, на одній із гір, був заснований монастир, але не наземний, а підземний – за зразком Києво-Печерської лаври. Недарма ще й сьогодні час від часу трапляються провали та зниження ґрунту на Дніпровій горі (на території сучасного парку Слави). Тож саме тут, на території монастиря, було закладено церкву. Літописець “Повісті минулих літ” під 1144 роком згадує: “…у той же рік закладена була церква Канівська Святого Георгія князем Всеволодом – 9 червня”.

 

Як відомо з історичних джерел, церква ця закладена великим князем Всеволодом Ольговичем в ім’я Святого Георгія у дев’ятий день червня 1144 року.

 

Переказ про “візантійських сестер”

 

Храм на честь Георгія у Каневі був побудований невипадково. Місто розташоване в корінній частині Русі, прикордонній смузі, що межувала з кочовим півднем. Часті напади кочівників спустошували сусідні землі, тому чоловіки, йдучи обробляти поле, брали з собою зброю. Молитви до Святого Георгія Побідоносця повинні були символізувати надії простого люду, бояр, дружинників та князів на перемогу над ворогом заради захисту своїх земель від чужинців.

 

Коли в 1852 р. радник Іван Фундуклей складав “Статистическое описание Киевской губернии”, то до інших даних про Канівську церкву дописав: “У народі зберігся про неї переказ, що колись, в незапам’ятні часи, дві церкви, невідомо ким збудовані, пливли з Царгорода. І одна з них зупинилась в Каневі, а друга – в Києві”, – і констатує, що цей переказ яскраво говорить про перших розповсюджувачів християнської віри в Русі і наводить на думку, що Канів існував уже в часи Володимира, а може й раніше.

 

З погляду архітектури церква Святого Георгія – це класичний зразок візантійського будування XII ст., а в об’ємно-планувальній структурі повторює тип Успенського собору Києво-Печерської лаври. Очевидно, така подібність вказаних споруд і спричинила виникнення вищенаведеного переказу.

 

На сьогодні древнє планування церкви Святого Георгія збереглося, але дещо змінився зовнішній вигляд її покриття, що було викликане плином часу й історичних подій.

 

Церква вистояла в добу лихоліть

 

З церквою Святого Георгія пов’язаний цікавий історичний факт. Його засвідчує меморіальна дошка при вході в собор. У 1185р., після трагедії на р.Каялі, коли дружина новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича була розбита половцями, руські князі гуртували своїх воїнів біля стін Канівської церкви, заступаючи шлях Кончакові у глиб своєї країни.

 

Не обминуло Канів і монголо-татарське нашестя. Після пограбування і спалення міста орда посадила тут свого баскака (намісника хана), який проводив облік населення і збирав данину в українських землях. Проте в XIII столітті церква Святого Георгія чудом уціліла, а Канівський монастир, скоріш за все, зазнав занепаду, бо ніяких згадок про нього не зустрічається ніде аж до середини ХVI століття. В XIV-ХV століттях церква була мовчазним свідком владарювання тут литовських, а потім польських князів, а по тому – зародження на польсько-литовських володіннях українського козацтва і первісного його поселення в межах Канівщини.

 

Козацький некрополь

 

Досліджуючи історію нашого краю М. Максимович писав: “Історичне життя Канівського монастиря покрите туманом загадковості і … не виявилось нічого про стан його в шістнадцятому столітті. Тільки з Малоросійського літописання видно, що в 1587 р. козаки перевезли в Канівський монастир і поховали тут [біля стін Георгіївського храму] тіло знаменитого лицаря свого Івана Підкови, страченого у Львові 12 червня за повелінням короля Баторія, в цьому ж монастирі прийняв постриг і скінчив своє життя подвижник і друг Підкови гетьман Шах… Народна українська дума про Самійла Кішку хоронить тут і цього запорізького вождя. Це доказує нам, що Канівський монастир був у особливій повазі у тогочасних козаків, хоч у них недалеко був уже і свій монастир Трехтемирівський, пожалуваний їм в 1576 р. королем Баторієм разом з містом Трехтемировом. Повага козаків до монастиря Канівського проявлялась і в тому, що вони наділяли його і своїм майном…”

 

Отже, до кінця третьої чверті XVII століття Канівський монастир і собор Святого Георгія користувався повагою не лише канівців, а й мав престиж у всій Київській митрополії.

 

Руйнація і відродження храму

 

Але на XVII століття припадає і найтрагічніший епізод в історії церкви Святого Георгія. 4 вересня 1678 р. турки спалили і пограбували Канів. Під час цього нападу згоріли монастир і церква.

 

Після цих подій монастирська братія заснувала невеличку дерев’яну церкву в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці над Меланчиним потоком в урочищі, яке ми тепер називаємо вулицею Монастирок.

 

З того часу церква Святого Георгія стояла зруйнованою майже півтора століття. Хоча в другій половині XVIII століття монастир було відновлено василіанами (чернечий орден греко-католиків), храм був у руїні до 1805 року, коли на прохання василіан коштом православного поміщика Казарина була відбудована в її сучасному вигляді.

 

1833 р. відреставрований храм знову переходить у володіння православного духовенства, а в 1844 р., тобто в рік 700-річчя, церква оголошується соборною і з цього часу, очевидно, має назву Канівського собору в ім’я Успення Божої Матері.

 

Рік 1861-й вікопомний у історії Успенського собору, адже в травні того року канівці звідси виряджали в останню путь на Чернечу гору великого сина України – Тараса Шевченка. Про це свідчить меморіальна дошка. На похоронах поета був і М. Максимович.

 

Мінливе ХХ століття не оминало своїми буревіями Успенського собору: храм в різні роки виконував як функції свого прямого призначення, так і ті, які нав’язувало йому “атеїстичне суспільство”.

 

Сьогодні, на щастя, ця історична і архітектурна перлина Середньої Наддніпрянщини має можливість задовольнити всі потреби як православних віруючих, так і культурні та естетичні смаки тисяч гостей Канева.