У Черкасах жінці допомогла природа.

Про це повідомляє "Громадське ТБ: Черкаси".

55-річний психолог Ольга Дацько навесні 2014-го на кілька тижнів виїхала з Луганська у відрядження за кордон. Але повернутися назад до рідного Луганська вже не змогла. Вона залишилися в Черкасах. Довго шукала вихід із душевної кризи після втрати домівки. Але люди й черкаська природа допомогли їй віднайти життєві сили. Тепер вона допомагає іншим віднайти себе.

Олю, пригадайте, коли ви поїхали з Луганська?

Я поїхала з Луганська у відрядження до Польщі. Це було у квітні 2014 року. Буквально на 2 тижні. І коли я поверталася назад на початку травня, то не було квитків до Луганська. І я відразу туди не поїхала. Зупинилася на якийсь час у родичів у Черкасах. І ситуація ставала все гірше і гірше, було небезпечно туди повертатися. І в мене був такий час, коли я почала розмірковувати, де мені бути і як мені далі жити.

Наприкінці червня 2014 року колеги-психологи пропонували мені переїхати в інше місто працювати. Але там були проблеми з житлом. Я це запрошення не прийняла і вирішила залишитися в Черкасах, бо тут у мене є родичі, є де жити. Я, як і всі, думала, що це ненадовго, якось перекантуюся. Але ситуація почала погіршуватися, і стало зрозуміло, що повертатися нема куди і нема навіщо. Так я й залишилася в Черкасах із цією валізою, з якою виїхала у відрядження.

Що ви відчували у цей час?

Коли я зрозуміла, що залишуся в Черкасах, і треба тут налагоджувати життя, на це не було енергії ніякої, не було бажання. Я просто знаю себе як людину енергійну, активну. Нічого не хотілося, не хотілося ніякої активності. Єдине, що я тоді могла, це створити іншу реальність, в яку могла зануритися. Тоді я почала дивитися серіали, яких я взагалі в житті майже ніколи не дивилася. Це був серіал «Абатство Даунтон», він досить довгий і якісний. Ці серіали давали змогу переключатися й бути в іншій реальності ніж та, яка була поруч. Це була осінь 2014-го і зима 2015-го року.

Починаючи з весни 2015-го року ставало легше. Я почала працювати з партнерами в різних проектах. Потреба в серіалах відпала. З тих пір я їх не дивлюся. Дивлюся кіно, яке можна переглянути за 1,5 години.

Як ви це пояснюєте як психолог?

Це була інша реальність, бо в тій реальності мені було складно перебувати. Я жила начебто в іншому часі. Там не треба думати, не треба приймати рішень ніяких. А просто бути спостерігачем. Коли від тебе нічого не вимагається. Бо життя вимагає якихось рішень, якихось дій. А коли ти в іншій реальності знаходишся, то вона ні рішень не вимагає, ні дій. А дає змогу накопичувати енергію. Як комп’ютер: він переходить в режим енергозбереження. Оце з цим можна порівняти.

Що допомогло подолати цей стан?

Допомогло насамперед те, що тут були родичі, які надали свою підтримку і любов. З іншого боку – це місто, яке не чуже. А також професійна спільнота – колеги-психологи. Я почала навесні 2015 року вивчати напрям, який називається «ненасильницька комунікація», їздити на тренінги. Якраз занурення у роботу допомогло вийти зі своєї ситуації і переключитися на справи, що виходять за межі мого куточка.
У Черкасах була створена група психологічної підтримки «Часі простір для себе». Її створили мої колеги-психологи для жителів міста. Бо ситуація 2014-го року була стресова для всіх. І тому я теж пішла на цю групу. Це була на початку вересня 2014. Я опинилася в колі професіоналів, які допомогли мені виговоритися і відчути підтримку, що ти не один такий, який переживає такий стресовий стан. Бо коли ти бачиш, що для всіх людей ця ситуація є важкою, то це ніби дає сили. Якщо це не тільки в тебе, то ми разом можемо з цим впоратися й відновитися.

Психологу легше побороти душевну кризу?

Ні, він така ж людина, як і решта. Просто якщо ти психолог, то ти розумієш: коли тобі складно, то потрібно звертатися за допомогою. Зазвичай люди цього не вміють робити. Вони думають, що самі впораються. Коли в мене були ознаки стресу, занепаду, то я спочатку налякалася. Я сама себе не впізнавала. А коли я поговорила з колегою, вона сказала, що це нормально. Тоді я заспокоїлася. Просто психолог може мати більше якихось теоретичних знань, але вони не рятують від життєвих негараздів.
Ще такий момент. Щоб бути професійним психологом, консультувати людей, те, що я робила завжди, потрібно мати здоровий стан. Коли ти хворий, коли ти «не в ресурсі», то не маєш права допомагати іншим людям.

У чому ви зараз бачите своє покликання?

Продовжувати свою справу. Хочу багато років залишатися в активному стані професійному, розвиватися, вчитися, працювати з людьми. Давати їм силу і можливості впоратися з тими життєвими ситуаціями, в яких вони опинилися. 
Зараз довжина життя збільшилася, і люди можуть бути активним і в 60, і в 70 років, але вони не знають, як це робити. У мене є проект, в якому я показую людям, як вони можуть ставити для себе цілі, бути активними і мати інтерес до життя, коли їм вже багато років, коли якісь їхні життєві завдання виконані.

Ви вчите людей, як жити?

Я вчу людей, що є вибір завжди. І те, що вони роблять в житті, це їхній вибір. Навіть у таких ситуаціях, що трапилися зі мною і нашою країною, якогось фатуму, ти все одно маєш можливість робити свій вибір.
Порадьте іншим, як виходити зі стану стресу, схожому до вашого?
Мати певну довіру до світу. Навіть коли ти відчуваєш, що він до тебе несправедливий. Бути відкритим до людей, встановлювати нові зв’язки, підтримувати їх. Для себе я це називаю довіра до світу і зв’язок із вищою силою. Для когось це Бог, для когось Всесвіт, життя. Я цей зв’язок відчуваю, я звідти беру. Для того, щоб віддавати, треба ж звідкись брати.

Чим ви займаєтесь зараз?

Я консультую, проводжу тренінги, зустрічі, діалоги. Це та професія, яка й була в мене до цього. До психологів зараз більше запитів. Бо 3 роки тому це була дивина, що до них взагалі можна ходити, про щось із ними розмовляти. Зараз більше людей знають, що є психологічна допомога. І є затребуваність. Люди розуміють, що це потрібно робити. 

Що вас пов’язує з Черкасами?

Я тут не народилася, але жила кілька років і закінчила школу. Поїхала вчитися до Харкова. А потім із Харкова в Луганськ працювати. Я приїжджала лише в гості до родичів. Мені подобалося сюди приїжджати. Але залишатися тут жити мені не дуже хотілося.

Де вам найбільше подобається бувати в Черкасах?

Мені в Черкасах завжди подобається бути біля Дніпра. Бо, на мій погляд, це найбільша краса цього міста. Я живу поруч із Дніпром. Я приходжу сюди часто.
Я тут багато ходжу пішки. Мені не потрібно багато їздити, бути в міському транспорті. Мені подобається, що можна запрошувати гостей, є що показати, краєвиди.
Мені подобається, що люди тут такі щирі, близькі до землі. Взагалі подобається багатство природне. В Луганську я зовсім не ходила на ринок, тільки в магазини. Тут мені подобається ходити на ринок. Там таке все справжнє. Це те, що черкащани, може, не помічають, але для мене це було цікаво. Ходити по цьому ринку, роздивлятися плоди, пригощатися, щось купувати.

Порівняйте Черкаси з Луганськом.

Там темп життя інший. Коли я виходжу в Черкасах о п’ятій ранку, то не бачу взагалі людей на вулиці. Коли я виходила о п’ятій ранку в Луганську, то на зупинках повно людей, які їдуть на роботу. Їх видно. 
У центрі Луганська багато заводів, підприємств. Їх було помітно. Тут у Черкасах, коли в центрі знаходишся, ти взагалі не розумієш, де тут є ці заводи. І чи взагалі вони існують. 
У Черкасах можна довго гуляти – алеєю Шевченка чи вздовж Дніпра до Соснівського парку. І ти йдеш не там, де машини і рух, а де є природне середовище.

Що вам допомогло відчути єдність із Черкасами?

Я так жартую, що в кожної людини в Черкасах є своє село. Я познайомилася з художницею Вікторією Міловіцькою. Вона живе в Мошнах. Я до неї приїжджаю в село, і ця природа, земля допомагають мені мати більше сили, більше ресурсу. Коли тебе ніхто не обмежує і ти можеш робити те, що ти хочеш, це для мене дуже добре.
Знайомство з Вікторією дало відчуття чогось такого рідного, близькість землі черкаської.

У нас із Вікторією з’явилася ідея зробити для мене сукню. Вона також є дизайнером одягу. Мені захотілося мати якусь річ, зроблену нею, але не картину, а щоб створити свій новий образ. І ми пошили з нею сукню.
Ця сукня для мене символізує якусь нову мене, якої не було раніше, яка трансформувалася в цьому новому житті в Черкасах. Тому для мене важливо, що ця сукня є в мене. Вона є витвором мистецтва, який можна передавати з покоління в покоління, і одночасно вона є річчю, яку дуже зручно носити. Тобто для мене це якийсь новий символ. Вона символізує ту нову енергію, яку я здобула тут, на черкаській землі.

Чи хотіли б ви повернутися до Луганська?

Коли я приїхала, в мене було відчуття, що я ніколи туди не поїду. Зараз мені складно сказати. Бо залишилося щось там, що пов’язано з моїм життям, залишилася квартира. Я взагалі люблю подорожувати. Може, я й так би поїхала звідти. Але якби я поїхала за власним бажанням… А коли ти вимушено виїхав, це зовсім інше.

Ви вважаєте себе успішною людиною в Черкасах?

Я задоволена собою в тому плані, що знайшла засіб, як відновитися. Змогла повернутися майже повністю до діяльності, яка в мене була, – як професійної, так і громадської. Я вдячна місту і людям, які мене оточують, що тут я змогла це зробити. Сам ресурс міста як такого, в якому я відчувала спокій і захист, мені в цьому допоміг.