Оспівана кріпачка

Основоположник нової української літератури Іван Котляревський лише починав вправлятися у художньому слові, а як відомо, найкращим помічником у такій справі є Муза. Її Котляревський вподобав аж ніяк не серед рівні — нею стала кріпачка хутірського панка з-під Золотоноші на ім’я Наталка. Вона й почула першою „Еней був парубок моторний…“ та ще багато чого, вже недотичного до літератури. Зрештою, як порядний чоловік, Іван попросив пана віддати за нього дівчину, але почув знущальне: „станеш моїм кріпаком — буде твоєю Наталка“. І закусивши губу, Котляревський подався на військову службу аби повернутися героєм та щоб ніякий Сухопень (прізвище пана) не був йому указ. Брав участь в задунайському поході російської армії, дослужився до чину, пошанувався царем орденами. На все пішло 12 років, тим часом Наталку давно віддали заміж. Ну, а плід тієї великої любові — невмируща п’єса „Наталка Полтавка“. Інакшою бути не могла, адже губернським містом Лівобережжя тоді була Полтава, пише газета "Акцент".

Муза Ференца Ліста

Родом з Монастирища – обраниця Ференца Ліста. І в цій love story все достоту навпаки: з Кароліною Вітгенштейн композитор прожив довгих і щасливих 40 років, та й померли вони мало не в один день. Утім, офіційно так і не одружилися…
Ще 17-річною дівчину віддали за князя Миколу Вітгенштейна, тому як у польки, у неї не зовсім звичне для нас ім’я та нетипове для Монастирищини прізвище. А батько її все життя господарював у своїх маєтностях на Черкащині. Тут минули й юні літа дівчини. Із генералом-самодуром Кароліна прожила зовсім недовго, але офіційно залишалася у шлюбі, і це завадило побратися із Лістом офіційно. Познайомилися вони на концерті композитора в Київському університеті Св. Володимира, трапився бурхливий роман. Однак – виняток з правила: він став прологом до великого взаємного почуття на десятиліття. “Усім я зобов’язаний жінці, яку хотів назвати дружиною, Кароліні Вітгенштейн. Вона – джерело усіх моїх радощів і цілителька моїх страждань”, – прочитала Кароліна в заповіті Ференца. А за кілька місяців пішла за коханим. Шлюб заборонив Ватикан. Палац у Монастирищі згорів 1917-го…

Уманське фіаско Пушкіна

На час означених подій молодий Пушкін уславився не так в поезії, як в любовних походеньках, майже завжди досягаючи бажаного. І тут, на Черкащині, його чекав такий “облом”…

Можливо уперше він до нестями закохався та був готовим до серйозних стосунків, але панянка Потоцька не знайшла його достатньо цікавим мужчиною. Це не та Потоцька, на честь якої була закладена уманська Софіївка, а одна з іі дочок, теж Софія. Друг Пушкіна князь Вяземський був свідком того, як штатні купідони Олександра Сергійовича, які завжди роїлися над господарем премногим числом, цього разу катастрофічно не влучали в ціль. Софію-молодшу князь охарактеризував вичерпно: “Хороша, как Минерва в час похоти”.

Тож серцеїду, не звиклому навіть до короткочасної інтимної дієти, тут довелося вдовольнятися простішими варіантами. Але “потенція” не минула хоч без якоїсь реалізації. Дочки Софії Вітт стали Ольгою і Тетяною в “Евгении Онегине”. При цьому, в романі Ольга зберегла ім’я, а Софія увічнила дату їхнього з Пушкіним знайомства, 25 січня 1818 року: Тетянин день. З огляду на те, чим став “Евгений Онегин” у світовій літературі, перед Софією Потоцькою треба зняти капелюха. Бо хто зна, чи був би віршований шедевр, якби Пушкін досяг початкової мети. До слова, доля сестер склалася нещасливо. Одна з них стала дружиною генерала Павла Кисельова, інша – коханкою, що швидко з’ясувалося… Примирила їх лише земля Парижа. На жаль, у прямому значенні.

Прощена зрада

Жорж Дантес заплямувався кров’ю Пушкіна, тому після 1837 року у тодішній вітчизняній історії місце йому було відведене однозначно незавидне. Але зважаючи на вдачу обох та на спільну “орбіту обертання” залишається тільки дивуватися тому, що зіткнулися вони не зразу і аж на Гончаровій. Вищевикладене вказує на те, що у відомому сенсі зі шляхетними “черкащанками” у Пушкіна не склалося (хоча ніхто не скаже, як там воно було насправді). А ось у його двійника-антипода – цілком. Брутальний красунчик Дантес взяв неприступну фортецю Софії Бобринської, дружини онука Катерини ІІ Олексія Бобринського і фактичної власниці Сміли: жінки абсолютно ціломудреної й вірної як до цього, так і після. І якби не листи імператриці Олександри Федорівни до Софії, ніхто б нічого не дізнався. Та тодішня епістолярія – не видалені вчасно смс, бо навіки і для всіх. Одначе, казус не вплинув на почуття Бобринського до Софії. Йому вистачило шляхетності, їй – каяття. І одного почуття на двох.

Милосердна сестра

Михайло Старицький вже у 12 років залишився круглим сиротою: один за одним полишили цей світ батько, дідусь, бабуся, мати. Опорою майбутнього літературного класика стала родина Лисенків. Разом з Миколою вони штудіювали науки у Харкові і Києві, але парубоцький вік не забарився. На вечорницях Михайло вподобав дівчину Степаниду, і усвідомлюючи, що у нього не та ситуація, коли можна довго примірятися, освідчився їй у коханні. Та Степанида сумно зізналася, що вже заручена. З того лиха Старицький тяжко захворів на два найтяжчих аморфних недуги – депресію з апатією, а за ними, як відомо, і до справжніх недалеко. Щоб цього не допустити, Лисенки забрали хлопця до свого маєтку в Жовнин, теперішнє Жовнине Чорнобаївського району. Хворого, і наймовірніше – не випадково, – ввірили тоді ще неповнолітній Софії – хто зна, може з часом щось з того вийде. Але “зцілення” пройшло просто блискавично. Вже за кілька тижнів “пацієнт” та “сестра милосердя” готові були стати на рушник. Одначе, Софія – неповнолітня, а до всього ще й справді сестра, хоч і троюрідна. Зрештою, на друге тоді зважали не надто, а з першим якось розібралися, адже наші гідно винагороджені батюшки стають практично всемогутніми. У мить ока Софія подорослішала на два роки, а іншої миті вже й весілля гуляли.

Двоє несамовитих

Черницею Красногірського монастиря неподалік Золотоноші така собі дівиця Галина Кузьменко стала й приблизно не з доброї волі. Надто вродливою була, а на свої юні літа чоловіки вже мало чим могли її здивувати. Замакітрила голову баронові Корфу, а вже під стінами обителі, як послушниця Анфіса, вдовольнялася простішим красенем – бравим золотоніським поліцейським Євстигнєєвим (пізніше через ії втечу знову до Корфа він застрелиться). Між цими фактами – власне втрапини до Красногір’я. Туди її запроторив батько, просто загнаний у кут специфічною вдачею балуваної Галі.

Як би не було – талановита жінка талановита в усьому. У паузах між пристрастями “самітниця” блискуче закінчила вчительську семінарію, а батько попіклувався, щоб її відправили з цих місць якомога далі. Так Галина опинилася в гуляйпільській церковно-приходській школі. Аж тут – революція, і якось до шкільної бібліотеки зайшов Нестор Махно. Вже з порогу посварилися, бо один одного були варті. Потім… А потім Нестор став єдиним, справжнім і взаємним коханням Галини Кузьменко. У пам’ять про своє недовге й відносно “чернече” минуле вона візьме псевдо “матушка Анфіса”, разом з Нестором Івановичем будуть пройдені всі можливі круги пекла Громадянської, колишня німфетка стане “кривавою матушкою”, власноруч шаблею розправившись з причетними до смерті батька. Потім ще буде коротка мить щастя з чоловіком у паризькій еміграції та наступні понад 40 років життя вже без нього, і 10 з них – у засланні.

Програна битва Маннергейма

Шведський аристократ, генерал російської армії, президент Фінляндії – Густав Маннергейм увійшов в історію як творець знаменитої Лінії Маннергейма, яка врятувала фінів від радянської окупації. Утім, на його любовному фронті все було не так блискуче.

Шлюб молодого барона із Анастасією Араповою видався невдалим: він будував кар’єру, вона хотіла нормальної сім’ї. До всього, у подружжя маленьким помер син, і хоча вже була дочка, втрата спадкоємця і продовжувача старого аристократичного роду, – остаточно, а коли точніше, то на 32 роки, але про це далі, – зруйнувала стосунки пари.

Густав пустився в блуд. Спочатку його ліками стала Єлизавета Шувалова, дружина останнього власника маєтку у Тальному графа Павла Шувалова, згодом акторка Віра Шувалова, ще пізніше Маннергейм зустрічався з обома “по ситуації”. Анастасія з дочками – другою народилася теж дівчинка – подалися до Франції.

… До неї Густав повернувся вже в літах, але було надто пізно: за рік по пробаченню Анастасія Арапова померла. Маннергейм простояв навколішки не одну поминальну службу, але пробачення – не прощення…

Наука кохання

У 28 років майбутній Нобелівський лауреат Ілля Мечников вже було поставив хрест на подружньому житті. Після смерті коханої дружини Людмили від туберкульозу він спочатку хотів звести рахунки з життям, а потім цілковито поринув у науку. Але якось в Одесі познайомився з перспективною студенткою, Ольгою Білокопитовою. Приватні уроки, розмови на відсторонені теми, спільні прогулянки… І мікробіолог збагнув, що бактерії – не єдине, що їх об’єднує. Щоправда, такі думки науковець довго гнав геть. Пам’ять про Людмилу, різні статуси, 13-річна різниця у віці та розважливість вченого мужа не сприяли пристрасному роману, та зрештою – сталося. Побралися 14 лютого 1875 року, а невдовзі подружжя уперше навідалося до Попівки на Смілянщині, звідки родом була Ольга, і відтоді бували там часто. До речі, хоч тут може й не надто, саме у Попівці Ілля Ілліч здійснив відкриття у галузі фагоцитозу, довівши здатність клітин знищувати в організмі шкідливі речовини, за що згодом удостоївся Нобелівської премії.

Разом вони прожили чотири по-справжньому щасливих десятиліття. Ольга Білокопитова не стала видатним “самостійним” науковцем, проте створила чоловікові такі умови праці й релаксу, які дозволили йому самому сягнути вершин. “Стоячи в сто разів вище за мене, він ніколи і ніяк не виказував цього, а навпаки дуже обережно до мене ставився. Працювати з ним було найбільшим благом. Щедро ділячись своїми думками, захопленнями, він в той же час створював атмосферу тісного контакту і правди”. “Те, що я міг багато працювати, залежало від тебе. Це сприяло тому, що 41 рік мого життя з тобою я був безмежно щасливим. кажу це від чистого серця і глибоко дякую тобі”. Їхні слова не потребують інших.