— Діти йшли в школу. Він перестрів їх. Признався, ким є. Сказав, щоб не боялися. Вони знали його, бо ми показували фотографії, що це небезпечний чоловік. Малі злякалися, подзвонили жінці. Та набрала мене.

 

А тоді телефонує, що він ходить попід вікнами, — розповідає 31-річний Володимир Кучеренко із села Велика Севастьянівка Христинівського району на Черкащині. 4 ­березня у своєму дворі затримав терориста з ЛНР Юрія Марчукова, 35 років. Той приїхав убити Володимира і забрати його дружину Валентину. Терориста передали у міліцію. Йому загрожує від 8 до 15 років позбавлення волі, пише gazeta.ua.

 

Володимира зустрічаємо в центрі села. З братом 30-річним Петром їдуть міні-трактором у ліс. Володимир підробляє на заготівлі лісу, рубає дерево. Дружина 30-річна Валентина Афтенюк — із Первомайська Миколаївської області. З Володимиром познайомилася у соц­мережах торік. Після зустрічі вирішили жити разом. Від першого шлюбу жінка має двох дітей — Артема, 12 років, і 7-річну Діану.

 

— Валі писав я і писав Юрій Марчуков. Він родом із Красноярського краю, але жив на Камчатці, — говорить Володимир. — Почав слати мені всякі гадості, угрожати, що приїде і заріже мене. Я не вірив. І от явився. Подзвонив з українського номера до жінки. ­Сказав, що відріже вуха і зніматиме на відео, як убиватиме мене. ­Це за те, що нібито забрав його дівчину. Але між ними ніяких стосунків не було.

 

Валентина Афтенюк стоїть на подвір’ї свого будинку у селі Велика Севастьянівка Христинівського району на Черкащині. Сюди переїхала торік у серпні до другого чоловіка. Виховує двох доньок від першого шлюбу Фото: Ірина Патлатюк

Валентина Афтенюк стоїть на подвір’ї свого будинку у селі Велика Севастьянівка Христинівського району на Черкащині. Сюди переїхала торік у серпні до другого чоловіка. Виховує двох доньок від першого шлюбу Фото: Ірина Патлатюк

 

Марчукова бачили в селі звечора 3 березня. На другий день жінка дзвонить мені на роботу. Каже, що він попід хатою ходить. Я викликав міліцію. Поки приїхали, я задержав його. Дав пару раз у вухо, зв’язав ременем руки, поставив на коліна перед жінкою, щоб просив пробачення. Він не попросив. Мі­ліція замість того, щоб їхати, почала по телефону розпитувати мене. Я назвався, сказав вулицю, а вони: повільніше. Кажу: яке повільніше, у мене тут сепаратист! Давав мені гроші. Говорить: у кармані лежать, відпусти. Предлагав піти купити бутилку і разом випити. Просив води, поїсти.

 

Цілу ніч просидів навпроти сауни в кущах. Знав, що я не вдома. Сюди їхав убити мене.

 

До братів сходяться люди із сусідніх магазинів. Осторонь слухають розмову.

 

— Він дзвонив братові, щоб покинув Валю, бо сам хотів з нею жити, — каже 30-річний Петро Кучеренко. — Я ввечері до Володі заїжджав. Уже знали, що хтось чужий у селі. Поїхав у центр. Дивлюся, йде незнайомий, людей розпитує, як найти брата. Тоді бачу в кармані ніж. Він утік через забори.

 

Володимир з Валентиною живуть на околиці села. Вулиця до їхньої хати асфальтована. У дворі невеликий собака на прив’язі. На чужих не гавкає. Позаду будинку — город і сарай. Із сіней виходить Валентина, невисока струнка брюнетка. У дім не запрошує.

 

— У травні в “Однокласниках” Юрій попросився до мене у друзі. Знаю, що має лише маму, але вона десь далеко, не в Росії. ­Останній час працював монтажником на євроремонтах. ­Почав у любві признаватися, а мені другий понравився.

 

Юра почав ревнувати, біситися, — у Валентини дрижить голос. — Погрожував чоловіку й мені. То просив пробачення, то знову казав, що уб’є чоловіка, а мене силою забере, бо создана тільки для нього. Сварилися через цю війну. Казала, як хочеш общатися — без політики. Він писав мені побажання гарного дня, добраніч. Я прощала його, бо не можу довго сердитися. Потім видалила свою сторінку. Створила нову, підписалася по-іншому. Закидала його у чорний список. Так він робив новий профіль і знову заходить.

 

На кутку за метрів 30 збираються сусіди.

 

— Коли границю з Росією перекрили, приїхати не зміг. ­Рішив іти воювати на стороні сепаратистів. Я відмовляла його. Пробув у війську місяці два. Мав три сторінки в “Однокласниках”. Одна була, щоб спілкуватися з бойовиками. Виставляв фото убитих наших солдатів, — плаче Валентина. — Його друзі писали на мене, що я укроп. ­Обіцяв приїхати, коли закінчиться контракт — у кінці травня. Не витримав.

 

Мені почали снитися погані сни. Потім він подзвонив і говорить: я в Умані, скажи, де ти, щоб під хатами не питав. Не повірила. Пізніше написав, що у селі. А тоді говорить: я у тебе на порозі, вийди. Пообіцяв, що нічого поганого не зробить. На порозі побачила жалісливого чоловіка, він був ніжний. Стало його шкода. Не думала, що нещасна дружба до такого приведе. Коли давала показання у Черкасах, дозволили 5 хвилин побачитися. Він каже: я їхав із Камчатки, щоб побачити і почути тебе. А чоловіка хотів налякати, щоб мене покинув.

 

Сусіди розходяться. Двоє чоловіків лишаються курити на вулиці біля напису на асфальті “Я люблю Україну”.

 

— Дивуюся, як він добрався у наше село, — ­говорить чоловік років 40. — Він же пішки не йшов. Добирався машинами, автобусами. Його ніде не провірили.

 

У магазині “Третій квартал” неподалік дому Кучеренків — людно. Це стара напівзруйнована будівля. У дворі замість столиків — пеньки.

 

— Сєпаратіст зайшов у магазин з дівчатками. Купив їм “Орбіта” по 4,80, — розповідає продавщиця Надія. — Діти йому сказали, де Валя живе, і пішли собі. А він лишився. Питав, чи є водка. А в нас нема. Каже: дайте тоді саме міцне пиво. Взяв “Балтіка-9″, розраховувався гривнями.

 

На сторінці Юрія Марчукова в “Однокласниках” є багато фотографій, де тримає зброю. На одній стоїть на табличці з написом Служба безпеки України у Луганській області. 9 січня Юрій написав: “Убил укропа, боец, не поленись, подойди к нему еще раз и сделай контрольный выстрел. Желательно в голову”.

 

“Після розлучення не було з ким поговорити”

 

— Мама померла, коли я ходила у 10-й клас. Нас було шестеро, з батьком не жили. За два роки і він помер, — розповідає Валентина Афтенюк.

 

Вона мусила залишити школу й оформити опікунство над молодшими дітьми. Жили з господарства.

 

До чоловіка Володимира у Велику Севастьянівку переїхала торік у серпні.

 

— Я переписувалася в “Однокласниках”, бо після розлучення з першим чоловіком не мала з ким поговорити. Він був старший, ревнував мене, хоча я з дому нікуди не виходила. Місяцями могли не спілкуватися, віддалялися одне від одного. Всіх подруг розігнав. З Вовою було легко говорити. Запропонував зустрітися. На зустріч їхала з дітьми і братом. Він добрий, ніжний, з дітьми подружився, брати прийняли його у сім’ю. Самі поки що неодру­жені.