Сім’я Павленків із міста Алчевська Луганської області уже рік живе в Черкасах. Рідну домівку Юлії, Андрію та їхнім дітям – 14-річному Микиті й 4-річній Марії, довелось залишити після того, як у місті з’явились перші озброєні люди, а діти вночі почали здригатися від далеких вибухів, інформує Нова Доба.

 

Тоді двома машинами батьки з дітьми та літнім свекром виїхали за межі території проведення АТО. Черкащину обрали інтуїтивно – хотілось поближче до природи і подалі від війни. Ні друзів, ні родичів у обласному центрі не мали, але за рік устигли адаптуватись, знайти роботу, нових друзів, почати подорожувати та переоцінити власне життя.

 

– Колись давно на Черкащині жили наші родичі, але в радянську добу «підіймання цілини» виїхали в Луганську область і там і лишились, – розповідає Юлія Павленко. – Перше, що мене приємно вразило в Черкасах, це була шикарна природа і екологія, адже, коли влітку виходиш на вулицю в Алчевську, то в прямому значення слова немає чим дихати.

 

На всьому лежить бузковий пил від викидів підприємств металургії та важкої промисловості, адже на очисних спорудах підприємства «економлять». Тому спочатку по приїзду ми буквально «не вилазили з пляжу», об’їздили маршрут «Золота підкова Черкащини», багато подорожували Чигиринщиною, були частими гостями в Холодному Яру. Намагалися якось справитись із відчуттям самотності, безпорадності та депресією, адже, незважаючи на те, що лишились у своїй країні і просто переїхали в іншу область, все одно відчували себе інопланетянами.

 

Дочка важко переживала переїзд, але адаптувалась завдяки психологам

 

Перша причина, яка змусила Павленків покинути рідну домівку, це, звісно, тривога за дітей. Як розповідає Юлія, 3-річна Марійка дуже важко переживала переїзд, лякалася озброєних людей у камуфляжі, які на блок-постах перевіряли авто. У Черкасах дитина довго звикала до нового оточення, проте допомогли психологи з ГО «Спільнота біженців з Донецька і Сходу України». З «друзями по нещастю» Юлія познайомилася лише через півроку, випадково у соціальній мережі.

 

– Чоловік у Черкасах відразу знайшов роботу – влаштувався на підприємство «Разек-Черкаси», хоч і не мав жодного досвіду (у Алчевську він займався приватним бізнесом – ремонти, таксі, мав власну клієнтуру). За рік від оператора дослужився до бригадира, хоч працювати інколи доводиться й понаднормово і без вихідних. Я ж в рідному місті працювала у банку, який нині перебуває на стадії ліквідації, «перевестись» не змогла, тож нині займаюсь сім’єю. Тим більше, що переїзд вимагав від нас оформлення великої кількості документів – у школу, дитячий садок, облаштування побуту. Усе-таки жінка більше прив’язана до власного дому і якихось маленьких дрібниць. А в Алчевську ми залишили власну кредитну квартиру, квартиру свекра, дачу, гаражі. Не так просто починати все з нуля в новому місті.

 

Тим більше, що спочатку ми сподівалися пожити в Черкасах до кінця літа, а коли «все заспокоїться» повернутись додому. Проте складно було не лише матеріально, а й психологічно, хотілося поговорити про наболіле, прагнули звичайного людського спілкування. А з ким поділишся, якщо нікого не знаєш? І ось через півроку я випадково натрапила у соціальній мережі на фото своєї колеги на дуже знайомому фоні (це була кав’ярня, яку обожнюють мої діти). Ми «списалися» і потім виявилось, що переселенців у Черкасах багато і більшість з них «розрізнені». Почалися перші зустрічі, де всі спочатку поводилися насторожено. Проте загальне лихо нас об’єднало. Нині усі ми, як одна велика сім’я. Маємо в межах громадської організації власний «Жіночий клуб», ходимо з дітьми на різноманітні творчі майстер-класи по декупажу, ліпці. Психологи з громадської організації започаткували проект «Діти-квіти», де дають можливість адаптуватися нашим дітям, розкрити їхні творчі можливості. Моя Марійка теж стала набагато відкритішою завдяки психологам і цим творчим заняттям.

 

Поки нічого не плануємо. Плануємо просто жити

 

Знайшов себе в Черкасах і старший син родини Павленків – Микита. 14-річний хлопчик теж творча особистість – змалку грає на гітарі. На рідній Луганщині Микита ставав переможцем обласних музичних конкурсів. Після переїзду на Черкащину теж відразу влаштувався до музичної школи та став активним учасником різноманітних конкурсів і свят.

 

– У школі №20, в якій зараз навчається Микита, і вчителі, і діти сприйняли сина дуже добре. Не було жодних конфліктів, а захоплення гітарою допомогло сину влитися у місцеву «музичну тусовку». Нещодавно Микита брав участь у обласному музичному змаганні між школами, де посів третє місце, виступав на Дні молоді, гарно зарекомендував себе у ансамблі гітаристів місцевої музичної школи. У дітей зараз з’явилися нові друзі, тож, сподіваємось, у Черкасах їм буде не гірше, ніж було у рідному місті, – говорить Юлія Павленко.

 

Сама ж Юлія нині шукає роботу і намагається якомога активніше брати участь у житті громадської організації «Спільнота біженців з Донецька і Сходу України». З теплотою згадує поїздку членів черкаської спільноти переселенців до історико-туристичного комплексу «Зерноленду» у селі Івківці Чигиринського району. Стверджує, під час поїздки не лише ознайомилися з історією та традиціями пращурів, а ще й гарно відпочили та відчули себе одною родиною.

 

– В кінці накрили спільний стіл, наші «барди» зіграли на гітарах і було відчуття однієї родини. Лихо дійсно дуже нас згуртувало, намагаємось допомагати один одному і жодного разу не було так, щоб людина відмовила без причини. Переглянула також ставлення до власної сім’ї, адже саме родина – це те, що дозволяє «триматись на плаву» та йти далі у часи військових потрясінь. Коли мене запитують про мої плани на найближчий рік, то гублюсь і не знаходжу відповіді. Поки нічого не плануємо. Плануємо просто жити.