"Перший вихід на бойове завдання - 10 днів на 0. Важко, страшно, виснажливо.

На другий день в бойовій частині нам віддали броніки, вже в ніч на третій - виїзд. Моторошно грузити зброю та все обладнання в машину. Серед ночі в кузові у блокнотик записувати на список склад групи. Перша поїздка в бетері під обстрілами, перехід і ось вихід на нові позиції. Ворог всюди на 200 градусів, техніка доїжджає до 1.5 км, дрг до 200-300 метрів. Окопуватися треба швидко і тихо, вже до вечора обстріли збільшуються.

Підари б'ють нещадно і з усього, що можна. Так, на фронті росіян офіційно називають підарами. "Увага, над нами одноокий підар", "азимут 320 - працює підарський танк" і тд - дуже влучне ймення. Гатять мінометами, ствольною артою, касетами, градами, танками. Танчик, як головна зірка. Заїжджає і б'є прямою наводкою. Між входом і виходом менше секунди, враження справляє шалене. Вранці другого дня у нас два 300. Уламок прилетів хлопцям в окоп. Посікло ноги. Евакуювали. Зараз вони у госпіталі.

Продовжуємо копати. Я знав, що земля тверда і буде важко. Але зіштовхнувся з чимось іншим. Місцями не вдавалося навіть півгодини нормально працювати. Мабуть психологія. Брав по 20 лопаток і перепочинок. Сил просто не було. А ще вода. Пити хотілося завжди. У перші дні були проблеми з постачанням. Я тримався правила Один ковток на годину. У роті постійно сухо. Так пити я не хотів ніколи у житті. У цей час постійно мріяв, що повернуся на базу і замовлю собі Колу, нап'юся її залпом, як у дитинстві) Далі розібралися з постачанням, я кілька разів сходив на вилазку і вже мав запас на наступні дні.

Постійні обстріли діють дивно. До дальніх перестрілок артилерій звикаєш, певний момент почуваєшся у безпеці і раз - близький приліт. Дуже деморалізує і вибиває з колії. Все від того, що ти ніяк не можеш на це повпливати. Притиснувся до землі і сподіваєшся, що до тебе не прилетить. Ну і надія на нашу арту. Вона відповідає, але значно рідше.

У заключні дні перед зміною було дещо легше. Силами кількох батальйонів ми відтісняємо підарів. Але це все дуже непросто. Роботи ще дофіга. Зараз кілька днів і знову в бій. На базі людей менше, тому на повноцінний цикл відпочинку часу немає. Зате радієш дрібницям. Попив на позиції чайку, з'їв добрий паштет, передали ковбасу/пиріжки - кайф. Під час повернення всі задоволені, в машині гарний гул. Такі справи. Піду поп'ю Коли"

Максим Гаптар,

спортивний журналіст, захисник України