Сергій Тищенко – молода людина в черкаському політикумі. Три роки тому він очолив обласний осередок Радикальної Партії Олега Ляшка, а у 2014 році Черкаська міська рада поповнилася чотирма радикалами, а Сергій очолив фракцію. У свої 31 Сергій Тищенко є успішним підприємцем та активним громадським діячем. Про перші зароблені гроші, батьківську підтримку й дружбу з Миколою Булатецьким розповів нам в інтерв’ю кандидат на посаду міського голови.

– Минулого року ти вперше став депутатом Черкаської міської ради. Що означає цей рік у твоєму житті?

– Цей рік дав величезний досвід, адже на мені була велика відповідаль­ність, як керівника фракції. І я радий, що вдалося спрацювати єдиною командою. Фракція Радикальної партії домоглася, щоб п’ять мільйон гривень із бюджету розвитку витратили на заходи енергозбереження: утеплили навчально-виховні заклади освіти, замінили вікна та інше. Уперше в Черкасах було виділено 500 тисяч гривень на розвиток спор­тивних закладів міста. Допомогли підприємцям, яких почали утиска­ти, піднімаючи плату за землю. Для мене мало важить політична сила, якщо мова йде про глобальні речі на користь міста, громади та й просто окремої людини.

– Тобі 31 рік. Відчуваєш в собі до­статньо сил і потенціалу йти на по­саду міського голову?

– Радикальна Партія Олега Ляшка про­понувала бути кандидатом на міського голову Миколі Івановичу Булатецькому. На що він однозначно завив: «Черкаща­ни втомилися від Одарича і всієї компанії, на жаль, і Булатецького. Люди очіку­ють побачити на посаді міського голови нову людину – таку, як Сергій Тищенко». Олег Ляшко, команда Радикальної Партії погодились на цю пропозицію. Незва­жаючи на молодість, я маю достатньо життєвого досвіду, аби балотуватися на мера міста й ефективно працювати на користь громади.

– Перші п’ять кроків мера Тищенка?

– Черкаси я відкрив для себе по-новому, коли обрався депутатом до Черкаської міської ради. Побачив, що це місто невикористаних можливос­тей і був просто вражений станом його занедбаності.

Люди потребують не екстраординар­них програм, а простих реальних речей. Перше – це нові якісні дороги, які про­служать більше, ніж рік-два. Друге – красива, доглянута, упорядкована Дніпрова набережна. Третє – в умовах енергетичної кризи, людям по­трібні заходи максимального енергозбереження. По-четверте, я сприя­тиму розвитку спорту у місті, бо мені прикро бачити, як відомі черкаські спортсмени збирають кошти через Фейсбук на спортивний інвентар. Ну і по-п’яте, модернізація систему комунального господарства. На при­кладі батька я бачив, як міський голова може змінювати на краще усі сфери міста. Йому вдалося повністю оновити систему водопостачання, він один із перших запровадив сміттєві баки у приватному секторі ще задовго, як це зробили в Черкасах.

По життю я рівняюсь на батька. Він прийшов у Монастирище простим учителем, потім став директором – зробив зі школи найкращу в районі. Заслужив такий авторитет у громаді, що його втретє обрали мером міста Монастирище. У чому його секрет? Та він просто по-людськи ставився до кожного громадянина міста й з усіма поводився порядно. Що з бабусею-пенсіонеркою, що з впливовим підприємцем завжди говорив однаково – саме за такі якості його й поважають виборці. Батько завжди умів створити дієздатний колектив, і, працюючи рік в Черкаській міській раді, я бачу наскільки це важливо для ефективної діяльності. Навіть тост якось казав, що Сергія Одарича треба відправити до нього на стажування.

– До того, як прийти в політику, ти вже досягнув успіху в підпри­ємництві. Розкажи, як починав.

– Мені нічого не принесли на блюдечку. По завершені навчання я од­разу пішов працювати на фармацевтичний завод юрисконсультом і па­ралельно відкрив вуличне міні-кафе у Монастирищі поблизу річки. Усе починав з нуля, причому самостійно, – аж до того, що сам товар замовляв, а в обідню перерву (на заводі) їздив скуповувати продукти. Тоді я отри­мував 1000 гривень зарплати, а в кафе міг заробити такі кошти за 3-4 дні. Це дало розуміння: працювати на себе – значить мати економічну не­залежність і самореалізацію в житті. Згодом я облаштував територію, де стояло кафе: встановив майданчики, лавочки, клумби − і це стало зоною культурного відпочинку в місті. До того ж, ми зробили комфортну пляжну зону. Багато місцевих мешканців дякували за таку роботу.

– Тоді навіщо пішов навчатися на факультет професійних суддів?

– Так наполіг мій батько, бо дуже вірив, що порядні люди можуть змінити систему. Коли ж я пішов на першу практику був вражений гни­лістю судової системи і її правилами, коли телефонний дзвінок стає ви­щим закону – і так у 99 % випадків. А я завжди хотів бути незалежним і така робота ну ніяк не в’язалася із моїми принципами.

– І тому знову повернувся на підприємницьку ниву.

– Так. На своїй першій власній справі заробив кошти, який вклав у будівництво у 2008 році. Тоді саме настала криза, і в будівельній галузі не було обігових коштів. Я почав фінансувати окремі проекти, потім на партнерських умовах брати участь в повноцінних проектах будівництва. Підприємництво, становлення власної справи – це хороша школа життя, яка формує характер, виховує цілеспрямованість, рішучість, креативність дій. По-іншому, ці якості просто не розвиваються.

– Що допомагає і що заважає успішно розвивати власну справу?

– Якщо говорити про Україну, то легше сказати, що заважає, бо скрізь бюрократія і тотальна корупція. Я підтримую позицію Олега Ляшка, Ми­хайла Саакашвілі, які говорять, що треба ліквідувати половину податків і дозволів, що видають чиновники і просять за це хабарі. Власне тому і йду в мери, аби міняти систему. До того ж, багато чого можна змінити на місцевому рівні, без вказівок «згори».

– Спортивне виховання молодого покоління – так звучить один із твоїх пріоритетних напрямів діяльності. Як втілюєш у життя?

– Ми ж хочемо мати здорову націю? Спорт – це шлях до того. Я з 11 років займаюся боротьбою, із 16 – боксом. Уже тоді дав собі обіцянку: як тільки почну заробляти кошти – якусь частину вкладатиму у спорт. Так я створив Монастирищенську федерацію боксу, яку й сам фінансую. Провів більш п’яти всеукраїнських турнірів з боксу за участю відомих спортсменів – Максима Бурсака, Дениса Беринчика, Миколи Буценка та ін. – мені хотілося, щоб діти знайомилися із видатними спортсменами і таким чином я витягував їх з вулиці й залучав до активного здорового життя. Зважаючи на мою діяльність у підтримку спорту, боксерська громадськість обрала мене Президентом обласної федерації боксу та членом Виконавчого олімпійського комітету в Черкаській області.

*політична реклама