Кордон, який проходив трохи південніше Черкас, не лише розділяв землі польсько-литовської держави і степовиків (ногайців і татар). Це був глобальний кордон, що відокремлював «цивілізовану» християнську Європу від «варварського» (з погляду європейців) мусульманського світу.

Саме Черкасами завершувалися землі, подорожувати якими можна було відносно безпечно. Далі починалося те, що європейські картографи називали «Диким Полем», інформує Прочерк.

«Яко на Україні»

«Про наші землі європейці XVI-XVIII ст. знали небагато, – пише відомий український колекціонер і дослідник старовинних географічних карт Андрій Осадчук (http://vkraina.com/ua/welcome). – Мало хто з дослідників, науковців і навіть мандрівників проходили вглиб території Русі, а тим більше одиниці сплавлялися по Дніпру чи Бугу. Завзяттю та ентузіазму мандрівників і науковців епохи пізнього Відродження варто позаздрити, адже весь простір південніше Канева, і далі через Чорний ліс, і аж у безкраї причорноморські степи, був небезпечною для власної свободи й життя територією впродовж століть».

Тим не менше, бурхливий розвиток картографії, породжений великими географічними відкриттями XIV–XV ст., штовхав дослідників усе далі й далі на південний схід Європи, і з середини XVI ст. Черкаси постійно фігурують на картах цього регіону.

 

На карті Себастяна Мюнстера південніше Черкас бачимо річку Тясмин, а ще далі на південь – Чорний ліс (Nigra sylva). Це урочище, нині значно зменшене у розмірах, колись служило останньою межею, що відокремлювала Русь від Дикого Поля. Повз ліс проходив Чорний шлях, котрий кочівники використовували для набігів на українські землі.

«Сходження тут двох тектонічних плит – Сходу й Заходу, Степу й Європи – споконвіку диктувало неписані закони порубіжного трибу життя, влучно окреслені тогочасним терміном "яко на Україні". Ситуація, за якої "будь єсть, будь не єсть перемир'я з татарами", а з коня зсідати не доводилося, зумовлювала форми виживання, накладаючи відбиток на побут, манеру поводитися, спосіб мислити», – пише відомий український історик Наталя Яковенко.

Замкові слуги, шляхта, міщани й навіть селяни – усе населення прикордоння мусило докладати зусиль для захисту своєї землі від нападів південного ворога. З іншого боку, в майже не контрольованому жодною державою Дикому Полі, тобто в степу, для сміливих і підприємливих людей завжди був спосіб заробити – або мисливством і рибальством, аби нападами на тих-таки татар (купців, чабанів тощо). Охочих до такого заробітку людей стали називати татарським словом «козак», яке поєднувало в собі значення і «вартового», і «розбійника». Послугами козаків дуже швидко стали користуватися черкаські й канівські старости, які організовували антитатарські експедиції. Зі збільшенням числа й активності козаків вони помалу перетворилися на самостійну впливову військову й економічну силу, яка у XVII столітті стала перебирати на себе місію «захисників Русі»...

 

У XVI–XVII ст. джерела називають нашу державу словом «Русь». А у терміну «Україна» було інше значення – так тоді називали порубіжні землі Речі Посполитої – Наддніпрянщину, Київське воєводство. Згодом Україну стали асоціювати з «землею козаків». Цікаво, що Черкаси були своєрідним центром цієї землі, а у Московському царстві всіх українських козаків стали називати «черкасами».

Не географічних картах назва «Україна» вперше з’являється, очевидно, на карті 1613 року, виконаній на замовлення князя Миколая Кшиштофа Радзивіла. Тут землі Середньої Наддніпрянщини названо «Східною Волинню, яку звали також Україною або Низом».

 

 

Відтоді ця назва залишиться на європейських картах аж до входження України до складу Росії, коли під впливом російської традиції історичні землі на них не буде замінено на адміністративні одиниці.

Черкаси на карті Радзвіла ми бачимо трохи нижче від напису «Україна», південніше від інших «українних» містечок – Канева та Мошен.

«Замок з дерева соснового отесиваного»

Географічні карти XVII ст. – це справжні витвори мистецтва. Майстерне графічне виконання, оздоблення картушами та малюнками милують погляд і є цікавими історичними джерелами. На мапі Радзивіла там, де відбувалися основні сутички між польськими військами і татарами, ми бачимо зображення кіннотників, атаки польських гусарів тощо. А кожне місто має своє зображення, щоправда, мабуть, у більшості випадків, умовне. Є таке зображення і у Черкас.

 

Ще одне зображення міста, на вигляд, дещо реалістичніше, можна побачити у додатку до карти Радзивіла – схеми течії Дніпра від Черкас до Чорного моря.

 

Який же насправді вигляд тоді мали Черкаси?

З середини XVI століття тут стояв великий дерев’яний замок. За словами науковців, він стояв на місці нинішнього скверу імені Богдана Хмельницького та ресторану «Чайка». Докладна розповідь про фортифікаційну споруду, яку почали зводити у 1549 році, міститься в описі, зробленому 1552 року за дорученням короля польського і великого князя литовського Сигізмунда Августа.

Збудований з соснових колод, замок на час опису ще не був обмазаний глиною – це тільки починали робити. Складався він з чотирьох веж, з'єднаних між собою подвійними стінами, на горі яких були зроблені парапети з отворами для стрільби. Завдовжки стіни були 39, 97, 97 і 54 метри, а заввишки – метрів чотири чи п'ять: «может на некоторих местцах человек, на землі стоячи, бланкованья (парапету. – М.С.)... києм досягнути». Замок тягнувся у напрямку вздовж Дніпра (до якого було більше як півкілометра) всього десь на 65 метрів, завширшки був ще меншим – близько 37 метрів. До двох стін замку було прибудовано досить великі будинки, а ще у замку стояла православна Свято-Микільська церква, було приміщення для зберігання збіжжя (жита, вівсяної і гречаної крупи), пороху і пива. Щоправда, як зазначили описувачі, жито привласнив собі староста. Був у замку й колодязь із коловоротом – завглибшки до 40 метрів.

Для захисту від нападників у замку існував запас каміння, дубових кілків, і, найголовніше, – кілька гармат, які стріляли «кулями поболш яйца куречого», ще кілька менших гармат і кілька десятків різних рушниць. З трьох боків замок стояв на узвишші, з четвертого був захищений ровом, через який було перекинуто місток.

Біля головного замку розміщувалося саме місто, по периметру оточене частоколом (острогом). «Острог справлен добре з дерева дубового... кольєм толстим і частим». За острогом був рівчак, утім зовсім невеличкий. У мирний час замок і острог охороняла наймана сторожа; висилали також вартових у поля за багато миль від міста.

 

Черкаси початку 1630-х років, коли в Україні вирували народні повстання, досить докладно описує французький інженер Гійом Левассер де Боплан, автор класичної «Генеральної карти» та ще кількох мап України. За його словами, Черкаси – «дуже старе місто, добре розміщене і придатне для укріплення». Згадує іноземець і про те, що Черкаси були центром козацького полку, і про наявність у місті порому. «Я бачив його у час розквіту, – розповідає Боплан, – коли сюди звідусіль сходилися козаки і навіть мав резиденцію сам їхній отаман». Про те, що це за отаман, історики мають різні думки.

Праці Боплана вважають справді революційними. Завдяки його невтомній праці мапи наших земель стали на порядок точнішими, чіткішими, науковішими. Для картографування України настала нова епоха.