На прес-конференції заступника голови Черкаської ОДА Віталія Коваля щодо кроків влади задля порятунку приміщення театру після пожежі слова, винесені у заголовок, пролунали неодноразово. Та якщо не трапиться чогось надзвичайного, гарантовано: кожного наступного року посадовці скажуть їх ще не раз.

Адже інакшого в місцевій традиції спорудження або ж реконструкції об’єктів культури зусиллями чиновників просто не траплялося. Зважуся на припущення, що ніхто з них, близьких до теми, ніколи не був зацікавленим у швидкому та якісному кінцевому результаті. Тому що де будівництво, там фінансування. А де кошти, там і „певні можливості для певного кола“. Пригадаємо, інформує Акцент.

Реконструкція філармонії (1987 — 2005)

Документально, як культурно-мистецький заклад, її створення зафіксоване постановою Ради Міністрів УРСР від 14 травня 1955 року. Однак, втілити рішення архітектурно видалося непросто, адже новий обласний центр мав безліч першочергових об’єктів. „Вогнище культури“ будувалося й за відсутності кінцевого проекту, тут же перебудовувалося аж до 1967 року. В остаточному вигляді воно „полум’яніло“ рівно два десятиліття. Потім, за приписом пожежних, заклад закрили на рік, від сили — півтора, що наяв перетворилося у 17.

Тож знову відкрили філармонію у серпні 2004-го, пропустивши через реконструкцію превелику масу різних грошових знаків, а про купони й не йдеться. Офіційно озвучена сума у гривнях, тобто з 1996 року, — 15 мільйонів. Тодішній курс 1,7, а 2004-го — 5,3, середній виходить 3,5. Відтак, маємо 4,2 млн доларів, і лише за половину реставраційного терміну. Звісно, цифра умовна, але для орієнтування у кошторисному просторі бодай така згодиться. Плюс радянські рублі, теж недешеві гроші навіть наприкінці обігу. „Ітого“ виходить десь під десяточку мільйонів заокеанських.
Та вся наша бухгалтерія летить до біса, коли натрапити на невеличку замітку з цієї теми у „Черкаському краї“ ще від 8 серпня 1998 року: „в будову вже вкладено 20 млн грн, а щоб вийти на фінішну пряму, необхідно ще 8-10 млн“. Тобто на той час і за тодішнім курсом 1,8 у філармонію вже вгепали 10 млн доларів. Тож скільки там „освоїли“ усього — небагато знайдеться людей, котрі знають.

Та при всьому цьому навіть зараз за фасадом таке відчуття, що будівництво перебуває в процесі. Та й загалом, надто таємничою є перспектива кількох приміщень цього майнового комплексу. Пригадується скандал наприкінці 2010-го, коли раптом з’ясувалося, що в часи Вадима Льошенка одне крило філармонії приватизували, а власник вже пройшов низку погоджень для відкриття там ресторану й парковки. І ось новина цього літа: філармонію збираються реконструювати ще на 10 мільйонів. Будуть виконані загальні роботи, монтаж вентиляції та нової сантехніки, озеленення...

Пам’ятник Василю Симоненку (1990 — 2010)

27 лютого 1990 року черкаський міськвиконком ухвалив рішення про спорудження у місті пам’ятника Василю Симоненку. Товариство „Заповіт“ розпочало збір коштів, а через періодику його керівник Михайло Вакуленко регулярно сповіщав громаду про народні пожертви, що обліковувалися як сотнями карбованців, так і зовсім невеличкими сумами: хто стільки міг, усім миром. Як приклад: „250 крб — Спілка художників м. Черкаси; 100 крб — сім’я Теліженків, м. Черкаси; 500 крб — партком НВО „Ротор“; 100 крб — Василь Захарченко, письменник; 6 крб 34 коп — гонорар студента педінституту О.Шатайло; 22 крб — райсан-епідемстанція с. Червона Слобода“ („Молодь Черкащини“ від 15 жовтня 1990 року). Тими грошима вартість проекту оцінювалася у 160 тис. крб, зібрано вже було половину суми, та з крахом грошово-фінансової системи СРСР доля 80 тисяч залишилася невідомою.

1991 року в конкурсі макетів перемогла робота Станіслава Грабовського, проте новій місцевій владі надовго стало не до пам’ятника: ще було повно значно жирніших приватизаційних шматків. Повторно до ідеї повернулися 2004-го і в новому змаганні скульпторів переміг Анатолій Галян. Упродовж двох наступних років на реконструкцію площі та створення пам’ятника витратили 740 тис. грн з місцевих бюджетів та 90 тис. наново зібраних народних грошей. Тож за тодішнім курсом 5,0-5,2 „кудись поділося“ 165 тисяч доларів. Принаймні, те, що відкрили 19 березня 2006 року неподалік філармонії, ні естетично, ні матеріально не могло вартувати й третини цієї суми. То був непропорційний гіпсовий монстр у дусі соцреалізму, покритий бронзовою фарбою. Невдовзі матеріал почав відвалюватися, місцями оголюючи скелет конструкції.

Розпочався новий етап епопеї з монументом та коштами на нього. Тепер фігурувала цифра в 1,5 млн грн, які мали виділити з обласного та міського бюджетів. Торги тривали довго, зрештою влади погодили пропорції та знову почали щось фінансувати. Непереливки в цей час було новому міському голові Сергію Одаричу, об’єктивно непричетному до черкаської веремії „вшанування генія“, яка на той час тривала вже 16 років. Від нього вимагалося „вже і негайно“. Тож мер плюнув на стару до межі діряву схему організації фінансування, залучив меценатів і 17 листопада 2010 року багатостраждального пам’ятника таки відкрили у сквері за РАЦСом. Його вартість насправді склала усього 450 тис. грн, а авторство належить Владиславу Димйону. Підрахунок свідчить, що за роки „фінансування об’єкту“ таких пам’ятників разом з площами можна було відкрити мінімум 5-6 штук. Перепрошую, але на те виходить, що решту банально поцупили. Утім, все було б нарешті добре, коли б у березні 2012-го не з’ясувалося, що надто вже наш Василь нагадує новомиргородівського Тараса роботи того ж скульптора, встановленого на Кіровоградщині трохи раніше...

Галерея Нарбута (1998 — 2012)

14 грудня 1997 року Данило Нарбут подарував місту видатну серію своїх картин „Квіти України“, а вже в березні наступного митця не стало. Дар прийняв тодішній міський голова Володимир Олійник. По смерті майстра і посадовці, і митці одностайно висловилися за нагальну необхідність створення у Черкасах — місті, де Данило Георгійович жив і творив з 1965 року — Музею Нарбута. З огляду на профільність та задля нетиповості — краще Галерею, для облаштування якої планували виділити котресь із підходящих камерних приміщень у середмісті. Але обіцянки під час бурі зазвичай швидко забуваються за тихої погоди. Роки спливали, а в місті не з’явилося не те що галереї, а навіть вулиці імені народного художника, що теж передбачалося.
До теми повернулися лише в часи головування Олександра Черевка вже у форматі програми „Золота підкова Черкащини“. Утім, з окремим приміщенням знову не склалося. Зрештою, аби остаточно не втратити Дідову спадщину, у серпні 2012-го музей, що бачився колись самодостатнім культурно-екскурсійним закладом, відкрили як відділ при обласному художньому. Фактично, на створення банальної, хоча й широкої експозиції було витрачено 14 років.

Меморіальні дошки пам’яті Р.Кириченко та А. Пашкевича (2005 — )

10 літ тому, спочатку 8 січня, а потім 9 лютого 2005 року, обірвалися життєві мелодії двох легенд музичного мистецтва нашого краю — Анатолія Пашкевича та Раїси Кириченко. Мовчатиму вже про те, що в новій топонімічній концепції знову не знайшлося місця вулицям їх імені. Але відтоді як сталося жорстоко передчасне — якби то ви зауважили, скільки разів великі владці та маленькі очільники торохтіли про „гідне вшанування“, „данину пам’яті“, „нагадування для нащадків“!.. І все — з приводу усього лише невеличких меморіальних пам’яток на фасаді філармонії. Філармонії, яка легко „ковтає“ сотні тисяч, але так і не знаходить кількох для увічнення найвидатніших особистостей у власній історії.

Пам’ятник Данилу Нарбуту (2007 — )

З музеєм ще хоч якось, а тут — найбільша афера місцевої влади усіх часів: нахабна, зухвала, хоча по своєму й „геніальна“. 22 січня 2016-го, мабуть, будемо таки відзначати віковий ювілей найвидатнішого з художників, ім’я якого пов’язане з Черкасами. Самі розумієте: з теперішніми посадовцями оте „мабуть“ аж ніяк не зайве. Так ось, до цього дня вже роки й роки за драмтеатром мав би стояти пам’ятник Нарбуту.

Можливо, не всім відомо, що цинічна історія викрадення театрального скверу, на місці якого сьогодні фантастичними темпами зводиться „Г“-подібна 12-поверхівка (хоча напевне ніхто не знає, чи не перетвориться „Г“ на „П“) починалася 2007 року під благочинним приводом спорудження пам’ятника Нарбуту. Тобто в пріоритеті він, а далі вже „Фонтан-Сіті“, що засвідчено документом. Іншого документу, яким би скасовувалася чинність тут відтвореного, не існує. Тому чекатимемо або того, або іншого.

Близькими до провалу видалися й ювілеї, відзначені „за сприяння“. Так, не було проведено реконструкції драмтеатру до 200-річчя Тараса Шевченка, а ремонтні роботи у редакції колишньої „Черкаської правди“, де працював Василь Симоненко і ювілей якого ми відзначили у січні, тривають й зараз. За увесь час пригадується лише один випадок швидкої та якісної масштабної реконструкції закладу культури. Це ПК „Дружба народів“ з прилеглою площею. На щастя, там „сприяння“ наших посадовців не потребувалося.

Борис Юхно, Акцент