Вони різні, але водночас схожі. Їх поєднує любов до рідної домівки та бажання якомога швидше повернутися назад, побачити знову своє місто, але вже без російської окупації, без відчуття страху та постійних ракетних ударів.

Видання ЗМІ.ck.ua поспілкувалося з переселенками, які були вимушені втікати від російської агресії та шукати прихисток у Черкасах. Про те, коли вирішили виїжджати, як добирались та як облаштувалися в новому місті – читайте далі.

"Свою найменшу донечку народила вже в Черкасах": переселенка з Харкова

Родина Світлани приїхала з Харкова до Черкас 8 квітня. Спочатку планували, що зупиняться в Яремче, бо там є родичі, однак доля вирішила по-іншому. Оскільки на момент виїзду з рідного міста, Світлана була вагітна, то після тривалої поїздки вони вирішили зупинитися в готелі Сміли та перепочити, крім того була комендантська година. Уже вранці поїхали до Черкас, місто так їм сподобалося, що вирішили залишитися тут. А згодом в черкаському пологовому будинку на світ з’явилася – маленька Мілана.

«Було важко, я не розуміла, що мені робити, коли почалася повномасштабна війна. Я до останнього думала, що будемо в Харкові. Із початку вторгнення ми були в бомбосховищі. А потім все-таки вирішили, що треба їхати народжувати кудись у безпечне місце. Ми тоді перебували на станції переливання крові в укритті. І коли декілька разів підряд прилетіло по станції, то ми вирішили, що точно пора їхати. Виїжджали на своєму авто. І як раз коли їхали, то поряд із нашим будинком «прилетіло» теж», – пригадує Світлана.

Жінка розповідає, що спочатку в Черкасах орендували кімнату в гуртожитку, а потім знайшлися далекі родичі, які надали своє помешкання, адже самі живуть в селі.

«Вони віруючі, у них тут є церква. У цьому приміщенні, де ми зараз живемо, вони проводять збори один раз на місяць. Але це повноцінна квартира. Там три кімнати, все обладнано необхідною технікою. Нас приїхало десять людей. У нашої сім’ї четверо дітей, зараз  подаємо документи, щоб вони пішли в школу тут», – розповідає Світлана.

Вона також додає, що в Черкасах їм подобається, адже місто затишне та чисте.

«Чесно кажучи, люди тут набагато більш привітні, ніж у Харкові. Навіть у пологовому будинку було дуже багато уваги і не тільки до мене, як до переселенки. Я народжувала у нас в Харкові, там без грошей навіть ніхто не ворушився. Тут приходили всі, допомагали, перевіряли, запитували. Для мене це був великий сюрприз. І власне таке ставлення скрізь: всі посміхаються та намагаються допомогти», – каже вона.  

Хоч Черкаси й подобаються родині й тут вони знайшли хоча б мінімальне відчуття безпеки, а також велику підтримку, однак душа прагне додому. А крім того, найменше донечка Світлани ще навіть не бачила Харкова, з якого приїхали її батьки.

«Свою найменшу донечку народила вже в Черкасах. Я стала на облік по вагітності 1 травня, а вже 3 травня народила. Мілана народилась на місяць раніше. Зараз діти вже адаптувалися. Після приїзду ми обійшли всі Черкаси, подивились усі пам’ятки, у нас кожен день була якась цікава програма. Біля нас є дитячий майданчик, тому дітки вже потоваришували з іншими. Коли ми починаємо розмову про те, щоб поїхати додому, то вони кажуть, що максимум на один день, щоб подивитися, що там. Вони вже тут обжилися. Але в планах, звісно, повернутися до Харкова. Дуже хочемо цього», – каже Світлана.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Люди дуже добрі, всі допомагають нам": переселенці розповіли про свої враження від Черкас.

"Ти постійно ходиш під зброєю": історія переселенки, яка вирвалась із окупації

Юлія Струць разом із чоловіком та маленькою Даніелою приїхала до Черкас із міста Олешки Херсонської області на початку червня. А до цього часу сім’я жила в окупації. Вони до останнього вірили, що покидати рідну домівку, на яку важко заробляли гроші, не доведеться.

Відразу після приїзду родину посели в школу, де вони жили півтора місяці. Спали на підлозі на матрацах. Юлія пригадує, що з дитиною, якій ще й двох років нема, це було не дуже зручно, але це був непоганий варіант, зважаючи на те, що не потрібно було платити за оренду. Однак нещодавно адміністрація школи повідомила, що сім’я повинна виїхати, тож довелося поспішно шукати квартиру.

«У школі, коли жили, то лише за харчування щось доплачували, а зараз важче, бо треба й квартиру оплачувати, й продукти купувати, й дитина маленька. Також було важко знайти житло, тому що чомусь не хотіли брати з дітьми та тваринами. Останніх у нас нема, але є маленька дитинка», – розповідає Юлія.

Вона пригадує, що з міста Олешки виїхати було важко. Свого транспорту в родини немає, тому довелося віддати останні гроші, якби тільки погодилися взяти їх та вивезти з окупації.

«Ми майже не виходили з дому в своєму рідному місті. Максимум за хлібом виходили туди й назад, дуже швидко. Якщо чесно, то жили на картоплі, яка в нас була в комірчині, яку ще до цього привезли батьки з села. Було дуже тяжко. У нас за 2-3 дня вимели все з АТБ, не було навіть що купити. І навіть якщо щось привозили, то люди займали чергу з 3 годин ночі, а росіяни приходили без черги й гребли собі все. Люди серед ночі ставали, щоб купити якусь їжу, але не завжди виходило це зробити. По всьому місту також зроблені блокпости. Я з дитиною дуже переживала, щоб вона не злякалась. І було дуже сумно. 24 лютого ми й не думали про це. Нашу Херсонську область окупували дуже швидко. Ми спимо, а нам телефонують і кажуть, щоб виїжджали, але не було на чому. Люди інші валізи збирали, а ми до останнього не вірили. Ми жили весь цей час в окупації, а тоді чоловіка мама дала нам гроші й ми на них виїхали», – каже Юлія.

За її словами, чоловікам в окупованій Херсонській області важко, адже росіяни дуже прискіпливо перевіряють їх і можуть причепитися «просто так».

«Я його ніде не випускала. Як виїжджали, то я так тремтіла. Тому що чоловіків дуже сильно перевіряли. Якщо я показувала свої та дитячі документи й все, то їх виводили, перевіряли, дивилися на татуювання й як раз через це могли чіплятися. Дуже багато було блокпостів російських дорогою сюди», - каже вона.

Також Юлія розповідає, що в дорогу з собою брали горілку та сигарети – ними можна було підкупити російських окупантів на блокпостах, щоб вони не так сильно перевіряли чоловіків.

«А коли ми вже своїх побачили, то ми дуже зраділи. Ми так плакали, коли побачили їх. Коли ти постійно ходиш під зброєю, коли ти реально не знаєш, що з тобою буде, бо один невірний крок і тебе вже можуть вбити, то побачити своїх – це щось неймовірне», – розповідає Юлія.

Поштовхом однозначно виїжджати стало те, що окупанти почали ходити по квартирах та забирати чоловіків, щоб ті воювали на їхньому боці, адже в них було багато втрат.

«У нас сирен не було. Якщо тут ми сирени чуємо, то там ми чули свист ракет. Вони летіли з нашої сторони в Україну. Як так? Ми постійно чули ці ракети, це дуже гучний свист. Тут не легше від того, що сирени часто і може щось прилетіти, але хоча б морально простіше. Я досі пригадую, як лежу й чую свист ракети. Вона летить із нашої території в мою Україну, там де в мене батьки, родичі, брат, племінниця. Ми постійно переглядаємо новини про те, що там із Херсонською областю, дуже хочемо додому. Якщо нам тільки скажуть, що там вже більш-менш нормально, то ми пакуємо валізи й назад. Своє є своє», – каже Юлія.

"У нас будинок "підстрибнув" від удару": переселенка з Харкова

Ірина разом із родиною приїхала до Черкас із Харкова 4 березня. Із маленькою дитиною боялися їхати за кордон, тому вирішили, що мають зупинитися десь в центрі України – спочатку планували, що це буде Вінниця.

«Ми приїхали у Полтаву, там декілька днів побули в готелі. Було страшно, бо близько до Харкова, тож вирішили їхати далі. Було два варіанти: або через Кременчук або через Черкаси. Але тоді багато людей їхало саме через Полтавську область і були великі затори, тож вирішили поїхати в Черкаси й трохи перевести тут дух», – пригадує Ірина.

Знайомі ріелтори підшукали квартиру. Родина спочатку планувала залишитися лише на декілька днів, але орендатори принесли договір і попросили його підписати, тож так вони залишилися в помешканні на місяць.

«Перші дні від будь-якого гучного звуку мене аж підкидало. Ми збирались у паніці, коли виїжджали, тому майже нічого й не взяли потрібного. Наша господиня дуже по-доброму до нас поставилась, зупинили нас і переконала, щоб ми залишалися тут, а не їхали у Вінницю. Я їй дуже вдячна за це. Бо буквально через кілька днів були сильні «прильоти» в аеропорт і розповідали, що як раз родина їхала і потрапила в цей жах. Завдяки цим людям ми тут і залишилися до цих пір», – каже вона.  

За весь період проживання в Черкасах родині довелося декілька разів змінювати житло. Ірина каже, що зараз є відчуття, що вони постійно «на валізах», тому що з квартирами постійно відбуваються якісь непередбачувані ситуації.

Ірина пригадує, що з Харкова виїжджали на своїй машині й поштовхом стали ракетні удари по будівлі ОВА та СБУ.

«Майже в перші дні в нас був приліт по обласній державній адміністрації, потім через деякий час по СБУ. Їхня будівля розташована прямо навпроти нашого будинку. У нас будинок «підстрибнув» від удару, у кого були не металопластикові вікна, то повилітало скло. Для мене з маленькою дитиною був не варіант сидіти в підвалі, тому коли це почалось, ми сиділи вдома за двома стінами, але це все одно було страшно», – каже Ірина.

У Черкасах родина вже облаштувалася. Старша донька, якій 12 років, ходить до табору, де вже встигла знайти друзів. А маленькому Іллі лише сім місяців, в Харкові він встиг пожити лише два з них.

«Вже тут трохи призвичаїлися. Але ми в основному дома сидимо, бо все одно стан тривоги не покидає. Я виходжу з сином погуляти під будинком і назад. У нас такого немає, щоб поїхати до Дніпра покупатися чи позагоряти, страшно. Бабуся й дідусь внука тільки по відео бачать. Тож у нас уже були думки, щоб повернутися в Харків назад, але там досі не спокійно. Сподіваємось, що незабаром будемо вже вдома», – каже Ірина.

Підготувала Світлана Небилиця

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Не хочеться жити постійно в стані війни": історія переселенки з Краматорська, яка опинилася в Черкасах.