Що робить міста особливими? Неповторна архітектура. Унікальні історичні пам’ятки. Оригінальні музеї. Нетипові краєвиди. Чимось примітні парки. Ексклюзивні рукотворні дрібнички в середовищі, біля яких хочеться сфотографуватися, бо більше таких ніде немає, інформує Акцент.

 

А тепер відстороненим поглядом чужинця спробуємо подивитися на Черкаси. Чим вони можуть запам’ятатися у контексті вищезазначеного? Стрілою-дамбою. Пляжами, осягнути поглядом які можна лише з тієї ж дамби, якщо повернути голову з одного крайнього положення в інше. Кількома будинками, зведеними на протилежних окрайцях ХІХ та ХХ століть. Здивуються далеко не всі, досвідчені туристи — так точно не здивуються, але можна щось впарити. „Городецький спроектував жіночу гімназію дугою, бо саме тоді вперше замислився про полювання в Африці з лука“. Якось так. Дурня дурнею, та однаково: будь-де міські легенди не мають нічого спільного з тим, що відбувалося насправді. На те вони й легенди.

 

Що ще… Музей „однієї книги“. Просто музей, краєзнавчий. Парк „Ювілейний“ у природній складовій та рукотворній. Каштановий бульвар на 20 кварталів. Не скрізь каштановий, місцями не бульвар, а „делікатна“ парковка, але за визначенням — „пішохідна зона, що ділить проїжджу частину“.

 

Все. Скінчилися збиті в кашу язиками владців місцеві „родзинки“, до появи яких, між іншим, ні вони теперішні, ні їх попередники, ні навіть попередники попередників, за всі роки незалежності не мають ані найменшої причетності. Утім, якщо перші бодай не руйнували, то теперішні товчуть все, що очі бачать. Це ж треба: саме у часи головування Сергія Одарича, — людини, яка знається на історії та культурі і провела за кордонами часу чи не більше, ніж усі попередники вкупі, — і отака зневага до ввіреного громадою свого. Чи не свого, а тому й не шкода? Не кажемо, що усілякі більші й менші міські принади руйнувалися за його вказівкою. Та чомусь так сталося, що саме в його часи. І з цим не посперечаєшся.

 

Отже, коротка хроніка аргументованого вандалізму останніх років. У лютому 2007-го Черкаси позбулися чаші водограю за драмтеатром, а згодом і скверу, де вона знаходилась. Розпочалося будівництво ТРЦ „Фонтан-Сіті“: скандальна історія, що триває й дотепер. Знищену територію відпочинку запланували ще наприкінці 1950-х: тоді, коли й розпочали будувати театр. Об’єктивно — на час початку „ями“ фонтан був недіючим, тож в черкаських реаліях, і ми ще в цьому переконаємося, — непотрібним. Місцеві високодостойники у нас взагалі вкрай рідко переймаються відновленням функціональності того чи іншого суспільного. Зазвичай воно просто знищується.

 

Про викрадення у червні того ж року скульптури Русалки з „Ювілейного“ можна б і не згадувати. Зрештою, і найімовірніше — за майбутні ділові преференції, засновник „Бізнес Гранду“ Андрій Бородай профінансував виготовлення нової. Та факт залишається фактом: хтось примудрився поцупити пам’ятку вагою мало не в тонну. Чи могло таке трапитися раніше? Теоретично можливо все. Однак, трапилося чомусь саме тоді, на першому році повноважень нового мера.

 

Про зачистку фасаду „Дружби народів“ у квітні 2012-го від монументального панно говорили чи не найбільше: співставно з масштабом роботи Володимира Селіверстова та Віктора Білика. Вона прикрашала наш головний концертний зал з осені 1980-го. Розголос так дістав тодішню патронесу „Азоту“ Валентину Жуковську, що був оголошений всеукраїнський конкурс на альтернативу. Та чи майстрів забракло, чи ідей, чи коштів, а може ніхто й не думав нічого відновлювати, але „нова візитівка Черкас“ виявилася порожнім базіканням. Тепер маємо біле простирадло, як факт повної капітуляції власників комплексу перед обставинами. Але якщо подумати… „Одну з черкаських будівель прикрашає найбільша біла пляма в історії сучасної архітектури“. Якось так. Длубайте дірку під родзинку!

 

Далі ми втратили Вареника та Берегиню біля готелю „Росава“. Орендатори готелю одноосібно вирішили, що „несерйозні“ скульптури Івана Фізера, встановлені, відповідно, у 2006 та 2009 роках, поважній установі не личать. У жовтні 2013-го їх знесли. Тупо і безжально, навіть не намагаючись якось інакше влаштувати долю робіт. Цих симпатичних персонажів міського середовища особливо шкода, адже слава про них розійшлася далеко за межі краю. Пригадую, який страшенний подив викликало їхнє знищення у знайомих з Вінниці, що встигли там сфотографуватися. Люди просто не могли второпати, як це: „офіційно“ розбити на друзки оригінальні роботи. Ой, пардон. Це сталося при Білоусові. Та, зрештою, яка різниця?

 

І ось — чергова „каральна акція“. Днями доблесні молотобойці приклалися до казкового Меча біля входу в Дитячий парк з бульвару Шевченка. Якщо не зважати на всю оту єресь, якою посадовці аргументували знищення 30-річного оберегу — „саморуйнацію внаслідок впливу морозу, вітру та дощу“, — бо так вони матимуть аргумент колошматити все без перебору, — можна погодитися лише з тим, що богатирська зброя стирчала трохи нерівно. Але повернути його в початкове положення ніхто й не силувався. Це зробили б де завгодно, та не в Черкасах. Обдерта мозаїка на стіні літньої сцени, руїни казкового „Замку“, клумби, обгризені „морозом, вітром та дощем“, але чомусь ще не знесені з цієї причини — таким зустрічає нас Дитячий парк вже не перший сезон. І треба ж: цього ніхто не бачить. Але те, що Меч нахилився, негайно призвело до „кардинального виправлення ситуації“. Та навчені прикладами містяни, у яких тупо цуплять шматки громадської землі один за одним, припускають, що справа тут зовсім не в ньому. Просто „кишеня“ перед входом, вкрита мозаїчними озерцями, дуже зручна для забудови. Сказано ж: фонтани аварійні. А в нашому випадку ви самі знаєте, що це значить.

 

До кутового сектора бульвару і вулиці Котовського, яка залежно від напрямку руху вважається чи то кінцем, чи початком центру, у теперішнього міського начальства взагалі якась маніакальна пристрасть. Пригадаймо його нав’язливе бажання переселити у приміщення колишньої тютюнової фабрики музичну школу №2 (після протестів батьків досягли компромісу розмістити малих музикантів у звільненому від кіно „Салюті“ та колишньому кафе „Сонечко“ поруч із входом в парк з Хрещатика, але для старої будівлі школи, вирок якій, очевидно, вже підписано, це не принципово). Слідом — такі ж плани щодо Будинку жалоби. Обидві установи, що дивним чином у Черкасах посусідилися, але всі до того вже якось звикли, мають чималі двори. А „Дирекцію парків“ тепер очолює людина, скажімо так, не зовсім самостійна у своїх рішеннях. Якось воно все одне до одного на тому відтині бульвару. Можливо, пересторога безпідставна, а насправді у влади чисті помисли: встановити на місці знищеної скульптури нову, зрозумілішу діткам, реставрувати озерця-фонтанчики, відкрити у траурному домі Музей археології, двори облаштувати для відпочинку…

 

Треба бути закінченим оптимістом, щоб в таке повірити, але чого в цьому світі не трапляється, а особливо тут і перед виборами. Та хіба ж у цієї влади щось довідаєшся? І допоки нас, черкащан, „вчитимуть“ усілякими „ямами“ та блискавичними демонтажами, допоки просто ставитимуть перед черговим фактом чиновницького свавілля, ми матимемо право на підозри, несприйняття та недовіру. Що за цим — зрозуміло.