Світ без людей. Яким він буде? Одним із перших ще у середині минулого століття це спробував з’ясувати американський письменник Річард Матесон. Тоді футурологи, стривожені різким зростанням впливу людини на довкілля, описували майбутнє планети у сіро-багряних тонах екологічної катастрофи, де серед отруєної пустелі доживають віку нещасні мутанти.

Світ Матесона з роману «Я, Омега» 1954 року, який екранізувався п’ять разів, був іншим. У ньому природа через віки відновила втрачені позиції, а люди зникли не внаслідок власного глупства, а з причини тотально-глобального удару вірусу. Ймовірність такого скону цивілізації видається мізерною, але вона існує. Колись найкращі лабораторії світу можуть не встигнути відреагувати на бактеріологічний виклик Космосу чи якоїсь мутації вже існуючих неклітинних форм. Зрештою, люди на Землі живуть надто мало, щоб знати, що може, а чого не може бути.
Отже, уявімо, що ми як вид зникли. Звісно, не в результаті ядерної війни, адже усі «пейзажі», зображені нижче, були б іншими. Може внаслідок смертоносної пандемії, може нас, нерозумних, забрали добрі прибульці - не має значення. Те, що відбудеться вже в найперші дні й місяці, дослідники теми встановили після консультацій з фахівцями. Тому це навіть не припущення, а гарантований прогноз. А для довгострокових прогнозів врахували думку біологів, хіміків, геологів. Усе змодельоване було відтворено у науково-популярному фільмі «Life after People» 2008 року. А що, коли спробувати прописати такий сценарій і для Черкас, як би сумно це не було?..

Через місяць
Черкаси, як і будь-яке інше достатньо велике місто, інтегроване в кілька глобальних мереж. Вже зупинилися електростанції, надані самим собі процеси в ядерних реакторах. Відтепер і назавжди світла рівно стільки, скільки дає Сонце. На щастя, нас... тобто Черкаси, не обходить проблема затоплених метрополітенів, в яких не відкачуються грунтові води, унаслідок чого колонії щурів подалися на гору. Та й тут знахабнілі істоти розпочали відвойовувати верхні території. На землі розпочинається нова війна видів, що невдовзі можуть залишатися без їжі, і її сліди вже помітні. Це триватиме роками, на зміну одним новопоселенцям приходитимуть інші, які поки-що живуть у лісах. Ще мало що свідчить про відсутність колишніх господарів. Хіба природнього сміття побільшало.

Через рік
Трава і коріння стрімко атакують асфальт. На стінах будинків стають помітними плями моху. Зустрічаються повалені вітром дерева, а відтак і пошкоджені огороді, паркани та покинуті колись автомобілі. Тротуари всіяні штукатуркою та уламками облицювальної плитки, в деяких будиках вже немає скла у вікнах. У середмісті після зими з’явилося кілька ще неглибоких провалин. Здичавіли парки: навіть центральні алеї тепер мало відрізняються від позбавлених покриття, адже однаково вкриті шаром листя, хвої та гілок. Але з мосту в Ювілейному відкривається все та ж чудова панорама. На мить здається, що знелюднене місто привиділось у сні. Утім, стрілою дамби не мчать автомобілі, а в суцільній тиші чутно лише вітер. А коли все довкола вкриває темінь, стає добре помітним дивне свічення Дніпра. Вода вже прийняла перші дози атому...

Через 5 років
Шалено розрослися молоді чагарі, подекуди кущі тепер навіть на дахах і балконах. Увесь асфальт вкритий мережею тріщин та вимоїн, трапляються доволі великі вирви. Тепер краще ходити вільними від багатоповерхівок вулицями, зі стін яких на тротуари час від часу падають чималі будівельні уламки. Нове у пейзажі - кілька згарищ: боротися із пожежами від блискавок та посухи нікому окрім самої природи. Помітно нахилилися деякі стовпи, попадали рекламні конструкції, розмито схил Пагорбу Слави з боку берега. На колишніх проїжджих частинах до сміття природнього походження додалося чимало технологічного з електромереж.

Через 10 років
Місто ще домінує, але на цивілізаційній частині воно помітно вражене мертвими (чи то може навпаки, живими, це як подивитися) плямами. Натомість повністю очистилося повітря, розрослися дерева-самосіви і навіть в центрі утворилися невеличкі постійні озерця. В приватному секторі парканів вже не видно, вони сховані у суцільних стінах в’юнків. Багато будинків не мають дахів: вітри й пожежі роблять свою справу. Більш-менш твердо можна ступати лише там, де колись постелили тротуарну плитку, асфальту практично не лишилося. Будь-куди з того, що колись було супермаркетами й ТРЦ, можна потрапити через дверні й віконні пройми. Усередині лише трохи чистіше, ніж на вулиці. Тобто чистіше у природній складовій, зате купа усілякого рукотворного мотлоху, вкритого товстим шаром пилу, нанесеного протягами.
Брати менші воюють за місце під Сонцем. Навіть у центрі з’явилися білки, на щурів полюють нащадки такс і фокстер’єрів, зрідка прошмигне лисиця. Світ без людей самостверджується шаленими темпами.

Через 20 років
Все вищесказане множимо на два. Це ще не Ангкор Ват, та вражає не менше. У містах древніх культур, по суті, й руйнуватися не було чому, просто усе існуюче густо заростало. Звільни камінь з полону джунглів - і побачиш міста, якими вони були 500 років тому. Тут так не вийде. Упродовж останнього століття людство дуже безпардонно тіснило природу, аби сподіватися на милість, коли прийде її час. Зрештою, сподіватися нема кому...
З’їдена іржею, розвалилася на друзки скульптура на Пагорбі Слави, круча вже повністю сповзла униз. Схоже трапилося з мостом, який розламався навпіл і однією частиною лежить у радіаційній ріці. Місто вкрите проваллями, що починалися як вирви біля вузлів підземних комунікаційних мереж.
Давно, ще наприкінці 1960-х, черкаські парашутисти хизувалися перед колегами тим, що під літаком нашого міста не видно, між полями лежить суцільна зелена пляма. Тепер те саме. Лише поодинокі квадратики дахів, що вціліли, та купол собору видніється у смарагдовій гущавині. До невпізнання змінився берег. Тепер на всій довжині він потопає у зарослях очерету і верб, лише де-не-де залишаючи чистими невеличкі острівці піску.

Через 50 років
Змінився клімат. Потепліло, додалося дощів і нівелювалася відмінність між порами року. Від того з’явилося безліч мошви та усіляких жучків-павучків, яких тут в часи людини ніколи не було. Десь далеко на півдні Крим став островом, бо піднялася вода в Чорному та Азовському морях. Зникли Тузла, Арабатська стрілка...
Але то далеко. А тут - своя біда, давно погнозована. Жили б гомо-українуси, може б чимось і зарадили, а так... Одним словом, прорвало канівську греблю, зносилася. Кілька кубокілометрів води затопили все на своєму шляху, легко поглинули залишки черкаської дамби, знесли старі береги, обвалили дніпрові кручі. Про Митницю тепер нагадують лише «поверхи над водою». Здається, саме так називалася стаття в місцевій газеті років 80 тому, коли мікрорайон заселявся. Тепер - без поетичної іншомовності, усе буквально. Якби таке трапилося колись, долю Атлантиди повторили би 27 українських міст й зразу чи згодом загинуло б понад 10 мільйонів люду. Добре хоч те, що тепер це не має жодного значення.
Пробираючись міськими джунглями, залишається дивуватися тому, що старі, часто ще початків ХХ століття цегляні будинки, збереглися хоч у формах. Навіть коробки хрущовок упізнаються. А ось бетонні багатоповерхівки вже стирчать із землі уламками велетенських зубів різної височини й форми. Тепер така мандрівка нетрями колишнього міста була б справді небезпечною, оскільки воно давно заселене не лише дикими тваринами, а й дивними створіннями-мутантами. Це теж тварини, але на їхній вигляд вплинули не так гени виду, як радіація, яка десятиліттями сочиться з некерованих енергоблоків.

Через 150-200 років
Тепер тут мало що нагадує про поліс. Його залишки остаточно зникають під шаром грунту, утвореного нанесеною землею, піском та пилом. «Polis ferus», місто здичавіле. Там, де до нього підступали поля, шумлять ліси. Колишні вимоїни, що наповнювалися лише з дощами, перетворилися у чималі водойми, що хоч і міліють в спеку, та не зникають зовсім. Руїни вже не шокують, як тепер нікому не спадає на думку до сердечного щему тужити за залишками середньовічних замків. Час страшних пейзажів минув, поле битви знову стало просто полем. На такому завжди знайдеш щось, що нагадає про колишнє, але воно вже не дисонує із загальною панорамою.

Через 500 років і далі
Вже неможливо виокремити наше місто з-поміж інших краєвидів зони субтропічного клімату. Дикий світ, трохи знівечений людством, остаточно відновив свої позиції. Популяції зоосвіту зросли в сотні разів, та приводу заздрити їм немає підстав. Мине порівняно небагато часу, і новий льодовиковий період згубить майже все живе. Заодно велитенські білі масиви, неначе гігантські бульдозери, поволі зітруть з лиця землі те, що ще могло б нагадати про людину. Все, як колись... Колись язики льодовика так само зім’яли все на своєму шляху і утворили біля Черкас кручі, занесли сюди насіння північних сосон. Тепер вони знову хоронять попередній ландшафт.
Згодом про те, що на Землі колись існувало людство, нагадають лише бронзові статуї, начиння з неіржавіючої сталі та величезна кількість пластикового сміття. Але їх ще доведеться викопати із землі або дістати з дна моря археологам майбутнього. Якщо, звісно, такі з’являться...

Борис Юхно