Утрачене життя, каліцтво та хвороби — ціна, яку заплатили селяни села Лебедин Шполянського району, що грабували, нищили та нівечили у 60-х роках минулого століття Преображенський храм.

Одного з ініціаторів закриття церкви вбило блискавкою, інший — помер від раку, ще один — від інсульту. Селянин, який дитиною стріляв із «воздушки» по образах святих, втратив ногу, а сільський голова, що хотів підірвати храм, осліп на одне око. Лише через півстоліття, звівши до купи усі ці події, селяни зрозуміли: страшна ціна була заплачена за страшний злочин, інформують Вечірні Черкаси.

Трагічна і передчасна смерть спіткала лебединців, які руйнували, грабували та глумилися над Преображенським храмом

Розплата

— У Лебедині було дві церкви. І після перевороту 17-го року їх позакривали. 1929-го року розігнали черниць і закрили жіночий монастир, слідом — Георгіївську церкву, яка стояла у самісінькому центрі села, а 1933-го року закрили й Преображенську церкву. Це було її перше закриття, — розповідає лебединський краєзнавець-любитель Іван Єлінецький. — У приміщенні Преображенської церкви зробили зерносховище, яке було там до 1941-го року. Коли у село прийшли окупанти, вони дозволили селянам відновити богослужіння у церкві та відкрити монастир. Після 45-го року ніхто наші храми не чіпав, аж поки до влади не прийшов Хрущов.

1961 року у Лебедині знову закрили монастир та Преображенську церкву. У її приміщенні відкрили ДОСААФ, там діяли водійські курси, тир, радіогурток.

Одного з ініціаторів закриття церкви, директора лебединської школи Цибулю убила блискавка. Трагедія сталася, коли він разом з іншими учителями повертався до села зі Шполи, де вони були на семінарі. Вчителі їхали у відкритому кузові вантажівки. Коли почалася гроза, машина забуксувала й усі пасажири були вимушені продовжити подорож пішки. Вони гуртом ішли додому під дощем. Саме в цей час у директора школи й влучила блискавка. Стихія ніби вичікувала моменту, аби убити його.

— Дуже багато людей тоді було, але блискавка вдарила у голову саме йому, — ще пару років тому так переказувала події півстолітньої давнини місцева жителька Ніна Онищенко.

З цієї трагічної події розпочалася низка містичних смертей тих, хто брав участь у закритті Преображенського храму, його пограбуванні та наруги над святинею.

 

Хто наступний?

— Шмигло, який був завідувачем оцього ДОСААФу, помер від серцевого нападу. Голопур, який також долучився до закриття храму — од раку, — аналізують тутешні жителі.

Коли у церкві діяв ДОСААФ, там працював гурток зі стрільби, і сільські хлопці із малокаліберних гвинтівок училися стріляти. Аби навчання йшло веселіше, місцеві комсомольці взялися змагатися у влучності, цілячись по очах святих образів на фресках. За якийсь час затійник змагань, якого у селі красномовно прозвали Папою Римським, втратив ногу.

— Ще мати мені розповідала. Коли люди у храм прийшли, як його мали закривати, то Паламаренко (тодішній голова сільради) сидів посеред церкви, а Павло надів ризи й танцював у них, — згадувала Ніна Онищенко.

Цей Павло переніс дуже багато операцій. Каявся перед людьми, і батюшці за свій гріх розповідав, і на церкву гроші давав, але ж хвороби та і не відступили від нього.

Справді містичною стала смерть подружжя селян, які на будівлю своєї лазні уже зі зруйнованої та закинутої церкви забирали цеглу та дошки.

— Міша і Зоя приїхали до нас з Росії. Купили у селі хату, та й захотіли збудувати собі руську баню, а дошки на неї вирішили у церкві взяти. Хоч і не бідні були, а бачте, пішли та позривали з підлоги у храмі, а вони там добротні були сантиметрів сім завтовшки, — пригадувала Ніна Онищенко.

Михайло і Зоя померли разом у новозбудованій лазні. Вони пішли паритися, закрилися із середини та вчаділи.

— Люди переповідали, що вони там наглухо закрилися, натопили, ще електроплитку включили, от вона увесь кисень і випалила, — уточнює її сусідка. — Їх так і знайшли роздягненими. Одне сиділо, а інше лежало на лаві.

 

Танці на кістках

У середині шістдесятих років минулого століття біля Свято-Преображенської церкви керівництво села вирішило звести будинок культури. Чи то місцина їм сподобалася, чи то навмисне хотіли продемонструвати зневагу до релігії, але буквально у двох десятках метрів від церкви почали рити котлован для фундаменту клубу, і натрапили на рештки поховань (традиційно священників хоронять біля церкви). Однак знахідка не зупинила ні будівельників, ні сільського голову. У Лебедині таки звели будинок культури. На той час подібні були лише у трьох селах по всій Україні. Його відкриття приурочили визначній даті — 50-річчю радянської влади (1967 року).

— Як мені переказували селяни, коли тут велося будівництво, то в землі знаходили кістки й вивозили їх разом із землею. Того не можна було робити, бо вони потривожили людей, які там почивали, — ділився отець Іван, який донедавна служив у Преображенському храмі. — Адже Бог казав, що не є благословенним, то не може бути на користь.

Так і сталося. Відпочивали та розважалися лебединці на кістках не надто довго. Через 15 років будинок культури згорів. Пожежа знищила саме ту його частину, яку звели на захороненні. Відновити знищену вогнем будівлю було не можливо, тому керівництво села вирішило звести новий клуб. Для його будівництва вибрали місце, де колись був монастир та стояла Георгіївська церква. Видно досвід попередників нічого не навчив нову сільську владу… Будівлю звели, а от здати в експлуатацію так і не змогли. Почалася перебудова, кошти на будівництво закінчилися, потім приміщення клубу продали приватникам, які й розібрали його на будматеріали.

Одні лебединці переконані — це Бог покарав селян, які пограбували та поглумилися над церквою. Інші кажуть, Бог не карає, він просто відвернувся від тих людей і вони втратили його благодать.

Сьогодні храм належить до Православної церкви України. Людська віра, молитва та Божа благодать повернулися у храм. Селяни приходять сюди за підтримкою та розумінням, сповідуватися, причаститися, охрестити дітей, скріпити шлюб та провести в останній путь померлих близьких. Історія храму навчила багатьох, що за кожен вчинок іде подяка і якою вона буде — доброю чи злою залежить від того що несе людина в цей світ — добро чи зло.