Краєзнавець Борис Юхно розповів цікаві факти про головні туристичні місця минулого століття у Черкаській області.

Про це пише "Нова Доба".

Учора з оказією ненадовго заїхав на одну з турбаз за дамбою. Людей – як мурах, а справжніх мурах ще більше. Три чверті відпочивальників за столами, і з усього видно – довго. Решта у воді, але то здебільшого діти.

Вода тепла і трохи каламутна, але не зелена в суто черкаському розумінні. Поцікавився у фактурної начальниці цього «оздоровчого комплексу» ціною задоволення – сказала, 120 гривень на добу. Але можна домовитися й дешевше, якщо будиночок знімати на будні. При цьому, навіть вибрати його, який кращий, ще й з холодильником.

На вихідні, а тим більш – червневі «великі вихідні» – все вже зайнято, хіба хто бронь зніме. Цікаво, а відколи у нас, у тому чи іншому вигляді, практикується «туризм вихідного дня»? 

Це видасться майже неймовірним, але централізовано туристична справа на Черкащині зароджувалася в роки, найменш для цього підходящі: голодні, холодні, ще й вкрай неблагополучні через засилля епідемій 1920-ті.
Посприяло їй створення 1923-го в Шевченківській, пізніше — Черкаській окрузі, «Комітету з охорони пам’яток старовини, мистецтва і природи». Сама назва свідчить про пріоритети діяльності установи, однак невдовзі вони розширилися.

24 грудня 1926 року при інспектурі народної освіти створили комісію, яка розповсюдила серед «приватного свідомого громадянства» анкети, в яких пропонувалося скласти список пам’яток матеріальної культури Наддніпрянщини. Люди охоче відгукнулися на ініціативу і невдовзі комісією було взято на облік 30 таких об’єктів. Зокрема, це унікальні історичні споруди Кам’янського парку, Замкова гора у Чигирині, Святославова вежа поблизу Мошен, монастир старовірів у Змагайлівці, заповідний комплекс Канева.

Навесні наступного року комісія рекомендувала освітянам перші два туристичних маршрути. Оскільки так чи інакше у статусі учнів тоді перебувало мало не все підліткове та доросле населення, пішохідний туризм став повселюдним явищем.

Куди ж кликали дороги?

Перший маршрут передбачав триденний перехід до Канева, а там — відвідування урочища Грецький городок, Успенського собору, колишньої школи Ордена Василіян; могили Тараса Шевченка, Канівського природного заповідника та його ярів (Меланчин Потік, Комашиний Яр, Княжий Яр), гори Велике городище, хутора і могили професора Біляшівського, Княжої гори, села Пекарі на місці літописного міста Родень. Далі човнами мандрівники переправлялися через Дніпро до пристані Прохорівка, відвідували Михайлову гору, будинок і могилу Максимовича, після чого з прохорівської пристані вирушали назад у Черкаси.

Другий маршрут пролягав з Черкас до Бужина, Чигирина, Медведівського монастиря, Жаботина з його лісовими ярами, Кам’янки, Сміли (тут подорожуючих цікавили замчище, підземні ходи, Юрова гора та елементи «промислового туризму», пов’язані зі становленням цукрової галузі). Далі групи поверталися до Черкас.

Як не дивно, але й до війни, і довгенько після неї, такі мандрівки не мали ідеологічного навантаження. Не без того, щоб «належно оцінити» як «опіумний» строгановський іконопис у котромусь з монастирів старовірів, але загалом походи були суто краєзнавчими та почасти «пейзажними».

Наступний етап розвитку туристичної справи пов’язаний із утворенням Черкаської області. Вже наприкінці 1950-х профільні інструктори обкому щорічно «спускали» на підприємства методички з описом маршрутів. Традиційні напрямки доповнювалися, наприклад, такими:

«Маршрут №2. Черкаси − Геронимівка (12 км пішки) − Свидівок (15 км) − Сокирне (15 км) − Старосілля (25 км) − Мліїв (20 км) − Черкаси (75 км автобусом). Маршрут складений на 5 днів, загальний піший кілометраж − 87 км. Геронимівка − колгосп «Радянська Україна», яким керує двічі Герой Соціалістичної праці Г. Є. Буркацька; Сокирне − чудове місце відпочинку з піщаними пляжами та густим сосновим лісом біля берега Дніпра; Мліїв − науково-дослідна станція садівництва ім. Симиренка».

«Маршрут №3. Черкаси − Дубіївка (20 км пішки) − Ірдинь (15 км) − Мліїв (15 км) − Городище (10 км) − К.-Шевченківський (25 км) − Черкаси (90 км автобусом). Загальний піший кілометраж − 85 км. Ірдинь − торфопідприємство з потужними машинами-багерами; Городище − цукроварня; К.-Шевченківський − історичний музей, Корсунська ГЕС на р. Рось, могила І. М. Сошенка, верстатобудівний завод».

Упродовж 1970−1980 років туристичні можливості значно розширилися. Спеціальними поїздами наші люди почали масово відвідувати міста України та союзних республік, активно долучився до справи й «Аерофлот». Останні шпальти місцевих газет щономера сповіщали про продаж путівок «з географією» від Карпат до Уралу. Утім, земляки не забували й про старі стежки рідного краю, обрамлені в поетичні назви: «В гостях у Черкаського Бору», «Про що розкаже Тясмин» (Чигирин − Кам’янка − Сміла), «По землі безсмертної слави» (Канів − К.-Шевченківський − Стеблів), «На батьківщині Кобзаря» (Лисянка − Звенигородка − Городище), «До «перлини України» (Жашків − Монастирище − Христинівка − Умань) та інші. Тоді ж провідні видавництва України почали потужно популяризувати Черкащину на листівках та у фотоальбомах. Кілька зразків такої поліграфії з комплекту 1972 року тут наведено.

В теперішні часи туристи вирушають переважно далеко або дуже далеко. І звісно, піший кілометраж в таких поїздках не обліковується. А за цим відходять у минуле намети, багаття й густі світанкові тумани...