Бізнесмен Юрій Марчук продав свій бізнес у Австралії та переїхав до рідних Черкас. Тут він продовжив сімейну справу та почав займатися вирощуванням високомаржинальної спаржі. 

Про це пише "Бизнес Цензор".

"У 1985 році я закінчив школу в Черкасах і поїхав на навчання в Санкт-Петербург. Після п'яти років навчання в Петербурзі переїхав працювати до Латвії. Працював в кіпрській судноплавній компанії зі штаб-квартирою в Лімасолі (Кіпр). Тому з Латвії мене перенаправили в Лімасол, – розповідає Юрій Марчук. – Оскільки в Україні не було ані роботи, ані перспектив, то я вирішив залишитися з родиною на Кіпрі".

Там він прожив з 1992 по 1999 роки. До кінця цього періоду в нього вже була своя компанія, яка займалася міжнародної логістикою.

"В основному ми працювали на забезпечення нафтових копалень в Лівії. На той момент у Лівії було ембарго, і возити туди не можна було нічого і ні на чому. А копальні потрібно забезпечувати всім, починаючи від питної води і закінчуючи запчастинами для бурових установок і труб. Ось ми таким забезпеченням і займалися. Це було дуже цікаво", – не вдаючись у деталі розповідає бізнесмен.

Оскільки основний потік вантажів компанії Марчука йшов через Великобританію, то в 2000 році він прийняв рішення перевести туди бізнес і переїхати жити в Лондон, де він з сім'єю пробув до 2003 року.

"Правда, я розглядав можливість переїзду або в Канаду, або в Австралію. В Канаду я почав оформляти документи, коли ще жив на Кіпрі, а канадське посольство було в Тель-Авіві, й усі документи потрібно було зібрати і відправити їм туди, – каже він. – Збирав я їх цілий рік, тому що потрібні були тільки оригінали, а Радянський Союз уже розсипався. І вийшла ситуація, що народився я в Україні, навчався в Росії, почав працювати в Латвії, а жив на Кіпрі. Тобто, з чотирьох країн потрібно було звозити документи».

"Зібрав документи на себе і сім'ю і відправив через DHL. Через два дні мені дзвонять з DHL і кажуть: "Ваш пакет в аеропорту впав з транспортера, і його зажувало в редукторі. Але, в порядку компенсації, вашу наступну відправку ми зробимо безкоштовно". Тоді з Канадою питання було закінчено. Залишилася Австралія", – сміється Марчук.

Щоб переїхати в Австралію, йому знадобилося інвестувати в бізнес мінімум $300 тис, найняти на постійну роботу мінімум п'ять австралійців і тільки тоді він отримав би посвідку на проживання.

"Тому в 2003 році в Австралії я купив друкарську компанію з дизайнерським офісом. І ми переїхали. Компанія перебувала в туристичному регіоні – 74 острова, з яких тільки чотири було жилих. На них були готелі".

"Коли я купив цей бізнес то, виявилося, що друкарня – це все. Ви кроку ступити не можете без друкарні. Починаючи від автобусного квитка і закінчуючи грошима. В такому місці, де туризм і нерухомість – це суцільне друкування. Брошури, буклети, флаєри. І все друкується в режимі нон-стоп – 24 години на добу. Бізнес був шикарний".

Тут ти щодня встаєш і йдеш в бій. А там ти йдеш на пляж

У 2009 році Юрій Марчук приймає рішення повернутися в рідні Черкаси.

"Як я повернувся в Україну? У мого батька в Черкасах було підприємство – розплідник плодових дерев – КП «Садовод». Заснував він його в 1992 році. І ось в 2008 році він телефонує мені й каже: «Мені через півроку 70 років. Я розвертаюся і йду на пенсію, а ти з цим можеш робити, що хочеш». А що значить «що хочеш»? Тут 60 га землі. Півжиття він сюди поклав. Куди його дівати? Довелося мені продавати в Австралії будинок з басейном і бізнес і їхати в Україну", – розповідає бізнесмен.

У 2010 році Марчук повністю перейняв справи і став директором батьківського розплідника «Садовод».

"Коли я прийшов, то «Садовод» мав вигляд як і все інше в Україні. Я можу на пальцях однієї руки перерахувати країни, які за 25 років регресували. Всі прогресують. Хтось швидко, хтось повільно. Україна 25 років йде стійко шляхом регресу".

"Потрібно було ставити «Садовод» на якісь нормальні рейки. Якщо ти займаєшся бізнесом і не бачиш перед собою якусь перспективу, то це все просто втрачає сенс. В нашій країні якусь перспективу побачити взагалі важко, тому що ти не знаєш, що буде завтра".

"Простий приклад. У минулому і в цьому році на ринку страшний дефіцит саджанців, бо саджанець потрібно вирощувати два роки. Зараз на ринку ті саджанці, які закладалися в 2014 році. А в 2014 році ми воювати збиралися, а не саджанці вирощувати. Тому ніхто нічого не закладав. Хто буде садити саджанці, коли всі думали, що через два роки з автоматами бігати будемо?"

"Садівництво – це довгострокова інвестиція. Для того, щоб людина інвестувала гроші хоча б на 10 років вперед, вона повинна бути впевненою, що ці 10 років вона щось із цього витягне. Але хто буде інвестувати гроші в садівництво? У нас всі звикли так – сьогодні вклав, завтра витягнув, схопив і побіг. Поки не відібрали. В довгострокові проекти в Україні грають дуже рідко"

Щоб щось внести до реєстру саджанці, треба обламати собі вуха і роги

Бачачи ситуацію з саджанцями і з нестійким ринком, Марчук вирішив шукати інші культури, які будуть страхувати бізнес.

"Диверсифікація виробництва повинна бути обов'язково. Ми спробували вирощувати малину, полуницю, смородину. Обплювалися. Це настільки важкий бізнес! З усіх ягідників залишили тільки смородину, оскільки її не так клопітно вирощувати. Зі збутом проблем немає – черга стоїть з перекупників. Цього року ми продали смородини десь 12 тонн. Це з 5 гектарів", – розповідає підприємець.

Але основний напрямок бізнесу "Садівника" – саджанці. На цей момент в розпліднику Марчука продаються саджанці черешні, сливи, персика, абрикоса, яблуні та груші.

Але, незважаючи на попит на саджанці та активну закладку фруктових садів, в Україні в цій галузі є серйозна проблема – чиновники, які ведуть реєстр посадкового матеріалу.

"Легальним розплідникам не можна виробляти саджанці та будь-який посадковий матеріал, сорти яких не внесені до державного реєстру. Щоб туди щось внести, треба обламати собі і вуха, і роги. Слива бурштинова чекає внесення в держреєстр з 1973 року. Щоб внести в реєстр, потрібно пройти сортовипробування, а сортовипробування – це 10-12 років. Якщо в світі за 10-12 років повністю змінюється сортова лінійка, з'являються нові сорти, нові гібриди, то в нас треба провести 12 років сортовипробування, щоб внести в реєстр. Якщо ти легальний виробник, то ти не маєш права вирощувати".

"Я на це все вже махнув рукою, плюнув. Ми – сертифікований розплідник, але йти в руслі цього маразму неможливо. Час іде вперед, з'являються нові сорти. І споживач хоче нового. Ми пасемо задніх, тому що існують бюрократичні бар'єри. Ось кажуть, що дають свободу бізнесу. А в чому свобода бізнесу? Про що говорити, якщо ти й кроку не можеш ступити, щоб не вступити в лайно", – обурюється Марчук.

"Хоч розплідник і приносить прибуток, але він не конкретний. Я не можу розрахувати собі бізнес-план на 5 років вперед, тому що я не знаю, який попит буде. Зараз я окулірую саджанці – 40 сортів яблуні. Мені потрібно розрахувати й передбачити, яким буде попит через два роки, які сорти в мене захочуть брати», – говорить він.

На даний момент "Садовод" Марчука продає 150-200 тисяч саджанців плодових на рік і по 500 тисяч ягідників і підщеп (гібридних рослин).

Спаржа – це взагалі не їжа. Пролетаріату потрібна картопля!

Інший ключовий напрямок бізнесу Марчука – вирощування спаржі. Для України це нова культура, хоча їй 2000 років, і вона є невід'ємною частиною продуктового набору європейців. З іншого боку, новизна і відсутність на ринку спаржі власного виробництва робить її в Україні дуже рентабельною культурою.

За його словами, спаржу рентабельно садити на площі від 5 гектар.

"Стручок спаржі зростає до 10 см в день. Коли він доростає до 25 см, його потрібно зрізати. І так треба робити кожен день. Стручки всі різні і неоднорідні. З гектара в день ви зберете 50 кг спаржі. Що ви з нею будете робити ? Для того, щоб сформувати товарну партію, у вас має бути мінімум 5 гектарів, з яких ви в день зберете 250 кг. За два дні у вас буде 500. Тоді ви можете запропонувати товар який-небудь мережі. По-іншому цим навіть не варто займатися".

Але просто зібрати спаржу з поля недостатньо, каже він. Щоб довести її до товарного вигляду потрібно охолодити, помити, обрізати до 23 см, впорядкувати, упакувати в пучки по 350 грам і поставити в холодильник.

"У мене на фасуванні працює стільки ж людей, скільки на зборі. І все потрібно робити швидко. З поля спаржу потрібно відразу кидати в крижану воду. Щогодини затримки занурення її в крижану воду – це мінус один день зберігання на полиці в магазині. Якщо цього не зробити, то вона стає в’яло"».

Перші партії спаржі в 2016 році фермер реалізував на столичному ринку. На наступний рік Юрій Марчук вийшов зі спаржею на компанію «Фоззі» (супермаркети «Сільпо», «Фора» і «Фоззі»).

«Перше, що вони робили, коли ми привозили партію – перевіряли температуру спаржі. Якщо вона не відповідає стандартам, то розвертайся і їдь. Тому ми возимо свою спаржу рефрижераторами».

Крім мереж супермаркетів, свою продукцію Марчук збуває ресторанам.

«На цей рік нам «Сільпо» замовило 50 тонн, ми їм змогли дати тільки 12 тонн. І це одне «Сільпо»...», – каже бізнесмен.

За оцінками фермера, для того, щоб закласти гектар спаржі, потрібно тільки на розсаду витратити $10 тисяч. Можна замість розсади посадити насіння. Але врожай, в такому випадку, буде тільки на третій рік.

"Плюс обробка землі, посадка і все інше. Плюс ручна праця. З іншого боку, спаржа – це перший овоч відкритого ґрунту. Це вітамінна бомба. Тому і ціна реалізації відповідна", – говорить Марчук.

У планах Марчука розширити плантації спаржі до 40 гектарів.

"У спаржі такий вихлоп, що конкурувати зі мною навряд чи хтось зможе. Якщо хтось із гектара на пшениці отримує 7 тисяч гривень, то я з гектара на спаржі отримую 500 тисяч гривень. Мінімальний урожай спаржі – 2 тонни з гектара, по 100 гривень за 1 кг. І мені не треба спаржу пересаджувати і пересівати. У мене немає витрат на постійну реновацію", – хвалиться бізнесмен.

За його оцінками, ринок збуту спаржі в Україні становить приблизно 1000 тонн на рік.

"Якщо ти вклав в гектар 300 тисяч гривень, то після отримання врожаю за два роки ти ці гроші відіб’єш. Тобто, період окупності – 4 роки, якщо ти посадив насіння. А якщо ти посадив розсаду, то урожай ти починаєш отримувати на наступний рік. У цьому плюс розсади. Ти повинен чітко порахувати – що тобі вигідніше – рік вирощувати розсаду, а потім її пересаджувати, або висадити відразу розсаду", – ділиться секретами Марчук.

Про ринок землі

"До ідеї зняття мораторію на продаж землі я ставлюся вкрай негативно, тому що основним гаслом наших продавців землі є те, що в усіх країнах вона вже продана. Вони тільки не говорять, що в усіх країнах Східної Європи спочатку прибрали всіх злодюг із влади, а потім почали продавати землю. А наші злодюги хочуть спочатку продавати землю, а потім ми подивимося".

"Продаж землі – це ширма. Насправді йдеться про крадіжку 10 мільйонів гектарів державної землі, тому що це цілі земельні банки. А якщо селянин захоче посеред поля продати свій пай, то він нікому не потрібен буде. Як його обробляти? Хто його в тебе купить? Ти туди не заїдеш ні комбайном, ні трактором".

"Ось, наприклад, вся земля "Садівника" – державна. В мене є договори на 25 років. У чому проблема? Ні в чому. Держава отримує гроші за оренду. Щороку йде індексація. І ці гроші отримує бюджет. А коли цю землю вкрадуть, гроші не отримуватиме ніхто, крім тих, хто її вкрав".

Про підтримку держави

"Є в Україні фонд підтримки фермерів. Під нього виділили 300 млн грн на всю Україну. Мені телефонують у понеділок і кажуть – давайте документи. А останній термін подачі документів – середа. Список – 9 пунктів. У мене КП – колективне підприємство, а треба, щоб воно було ФГ – фермерське господарство. Тому мені треба відкрити нове ФГ до середи, зібрати документи зі статистики, податкової, відкрити банківські рахунки. Це все мені треба зробити за один день. Це треба написати бізнес-плани, статути. І я їм в середу о третій годині дня приніс цю пачку документів. Вони не повірили, що можна було зробити за один день, але документи прийняли і зареєстрували".

Про крадіжки саджанців

Щорічно місцеве населення краде у Марчука приблизно 1000 саджанців, які потім продають на базарах.

"Я посилив охорону і поставив на поле алюмінієвий фургончик для охорони. Так місцеві селяни розібрали фургончик, фари познімали і почали рвати алюміній. Ще одна принада спаржі – її ніхто не краде", – сміється бізнесмен.

"У Європі немає країни, яка не вирощує спаржу. А у нас цієї культури немає. В Україні її не вирощують, тому що в радянські часи вважалося, що спаржа – це взагалі не їжа, що пролетаріату потрібна картопля! Але все одно ця культура сюди прийде", – починає розповідь про новий напрямок у бізнесі Марчук.

Щорічно в Україну завозиться 1200 тонн спаржі. Везуть її до нас із Перу і Нідерландів. Це при тому, що Україна ідеально підходить для вирощування цієї культури.

"Імпортна спаржа в Україні ніяка. За ДСТУ термін зберігання спаржі – 5 днів. Чим її треба обробити, щоб привезти сюди з Перу і щоб вона ще місяць стояла?", – обурюється бізнесмен.

"Коли ми зайнялися спаржею, то спочатку закупили насіння в Америці. Привезли його сюди, півтора місяці розмитнювали і відправили назад. З'ясувалося, що це насіння не можна сюди завезти, бо його немає в реєстрі. Це був 2013 рік. Ми оплатили дорогу туди-назад і довго виводили свої гроші. Це був "гембель".

Але насіння підприємець таки завіз в Україну. Якими шляхами? Не каже…

"Сіяли насіння спаржі відразу в ґрунт. Поставили зрошення і виростили розсаду. Потрібно спочатку виростити розсаду, а потім її вже пересаджувати на постійне місце на другий рік".

Повноцінний урожай спаржа, висаджена з насіння, дає тільки на третій рік.

"Перший урожай ми отримали в 2016 році. Спочатку врожайність мала – від 500 до 1,5 тонни з гектара. Щороку врожайність нарощується. У нас перший раз з 4-х гектарів було зібрано 1,5 тонни. На сьогоднішній день у нас плодоносна плантація – 8,5 гектара, також ще на 4 гектарах – розсада", – говорить підприємець.

На прощання ми запитуємо Юрія Марчука, чи не шкодує він, що залишив далеку і стабільну Австралію і повернувся в вируючу Україну.

"Ні. Не шкодую. Тут ти кожен день встаєш і йдеш в бій. А там ти йдеш на пляж, або сидиш в басейні з сигарою в зубах. Нудно там", – говорить Марчук.