Чоловік, який чотири роки був у виправній колонії №62 в Черкасах відкрито переповідає історію свого життя. Щоб не травмувати спогадами матір та своїх дітей, він попросив у матеріалі замінити своє ім’я.

Про це пише "Золотоноша.City".

- Як сталося, що у 28 років вам довелося одягти тюремну робу?

- У 2011 році почав займатися перевезенням товарів з-за кордону. Свого стартового капіталу для закупки не мав. Почав працювати за схемою дропшиппінгу, коли товари відправляються замовнику безпосередньо зі складу виробника, оптовика або дистриб'ютора. Через інтернет продавав дорогі айфони напряму від постачальника. Для закупки брав передоплату з людей. Коли мені надсилали телефон, скажімо, вартістю 130 доларів, то 30 брав собі, 100 – постачальнику, а замовнику пересилав товар. Так от. Замовив я партію товару, взяв у покупців гроші за всю партію, але її затримали на українській митниці. Бо, щоб отримати комерційний товар, треба мати документальне підтвердження про ведення підприємницької діяльності. Ясно, що є не був ФОПом. Партію затримали, а я влетів на гроші. Цей момент я не продумав. Ніхто мені передоплату не повернув, вийшло, що я обманув людей, і вони написали на мене заяви до поліції. Таких епізодів було 8.

- За якою статтею ви понесли покарання?

- Стаття 190 Кримінального Кодексу України: заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою (шахрайство). Карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років. Штрафом і виправними роботами я не міг відбутися, бо уже мав такий вирок за аналогічні махінації: у 2012 році отримав 2 роки умовно. До його завершення на момент суду залишалося ще пів року. Тому й отримав – 4 роки виправної колонії. Суд почався у вересні 2014 і закінчився у травні 2015 року. Весь час мене не полишала думка: що робити? Як не потрапити за грати? Серед ошуканих мною клієнтів були впливові люди. Для них справою честі було запроторити мене у в’язницю, аніж змусити віддати борг.

- Як жилося там, за високим кам’яним муром, під пильним наглядом інспекторів?

- День починався о 6 ранку. Підйом. 6.30 – шикування, перерахунок; 7.30 – сніданок; 8.00 – 16.00 – робота; 13.00 – обід. Після завершення трудового дня приходили у барак. Протягом години відпочивали. О 17.30 – вечеря. Потім 18.00-18.30 – вечірній перерахунок. З 19 до 22 години – вільний час, протягом якого займалися переглядом телепередач, можна було пограти у настільний теніс, почитати чи відвідати капличку. О 22 відбій. О 6 підйом – і все по колу. На території колонії є загальноосвітня школа, професійно-технічне училище. Хто не мав середньої освіти – сідав за парти; хто хотів здобути робітничу спеціальність - навчався у ПТУ. Я отримав диплом і кваліфікаційне свідоцтво столяра. Думаю, згодиться в житті.

- Григорію, а як часто дозволяли зустрічі з рідними?

- З рідними можна було зустрічатися 1 раз на 30 днів. До мене приїздила мама. Дружина після суду забрала доньку і сина та виїхала до іншої області. Скільки не намагався їх знайти – марно. Знаю, як дітям потрібен батько, особливо хлопцю. Сам ріс безбатченком, тому мені про це розказувати не треба. Але вона притримується іншої думки, не переймається за почуття дітей. Передачі теж дозволяли при зустрічах.

- Чи була можливість вийти умовно достроково?

- Дуже хотілося достроково вийти на волю. У мене за 4 роки не було жодного порушення чи зауваження. Я ні разу не був у карцері. Карцер – це тюрма в тюрмі. Але завжди керівництво знаходило якусь причину, якусь зачіпку, і моя справа на УДЗ відкладалася. Старався працювати багато і якісно. Проте, як кажуть, від дзвінка до дзвінка. У травні 2018 року у колонії відбувся бунт ув’язнених. Хтось на зауваження адміністрації відреагував агресивно. У хід пішли кулаки. Але я не був учасником тих подій.

- Чи пам’ятаєте день звільнення?

- Це було 13 вересня 2019 року. Осінній теплий день. Відчинилася брама – і воля! Така жадана. І мама – така рідна! Вона єдина приїхала мене зустрічати. Домовилася із сусідом-переселенцем і забрали мене машиною, щоб не витрачати час на автобуси, а швидше бути вдома. Повітря на волі – особливе, п’янке, словами не передати. Тут по-іншому дихаєш, по-вільному. Це треба цінувати. Тому своїх «друзів» по нарах відразу попередив: ніяких зв’язків ні з ким не підтримуватиму, не хочу проблем. Достатньо вже!

- Минув рік. Як склалося нині ваше життя?

- Одружився, готуюся втретє стати батьком. У соцмережах познайомився з майбутньою дружиною. Бо ще там, за гратами, для себе твердо вирішив: не хочу бути самотнім, хочу мати сім’ю, щоб у домі лунав дитячий сміх, щоб була робота і достаток. Переконаний, що чоловіка красять не слова, а вчинки, ставлення до життя. Вдячний своїй половинці, що повірила у мене. Я змінив місце проживання, переїхав до дружини, бо у великому місті легше знайти роботу, працевлаштувався. Часто приїжджаю до мами, їй уже 73. Допомагаю по господарству, підтримую матеріально. Натерпілася вона через мене. Хай хоч старість її буде спокійною та забезпеченою!