Таких табличок з номерами будинків, як у селі Межиріч біля Канева, не побачите ніде в Україні. Якщо ви не місцевий, а просто гуляєте уздовж траси Черкаси-Канів, що проходить через село, ні за що не здогадаєтеся, чому на багатьох з них намальований слон. У вас буде тільки одна підказка – біля нічим не примітного двору на краю села стоїть знак: "Стоянка мисливців на мамонтів". Виходить, що не слони, а мамонти. 

Стоянка мисливців на мамонтів була відкрита півстоліття тому. У світі небагато подібних місць, але серед них Межиріцька стоянка сьогодні найцінніша з наукової точки зору. А, крім того, тут збереглися "руїни" хатини з кісток мамонта, в якій близько 15 тисяч років тому жили люди. Будь-хто може приїхати сюди влітку, щоб побачити унікальний пам'ятник палеоліту і почути розповіді професійних археологів. Але варто поспішити – можливо, жити йому залишилося не так довго. Чому зберегти хатину первісних людей не менш важливо, ніж реставрувати стародавні храми і середньовічні замки, з'ясовував журнал "Фокус", інформує vikka.ua.

Культурний шар

"Поспішати не потрібно – копаємо потихеньку", – я отримую перший в житті інструктаж з техніки археологічних розкопок.

Мій наставник, Міша – майбутній магістр археології з Києво-Могилянської академії. Крім нього в цей день на розкопках працюють до десяти осіб – студенти і випускники КНУ ім. Шевченка і Могилянки, а також Айріс – студентка зі Швейцарії. Іноземці тут не рідкість, але про це пізніше.

Тут потрібно пояснити, що означає "копати" з точки зору сучасної археології. Якщо подивитися на глиняну стіну котловану, в якій ми сидимо, то на глибині близько трьох метрів можна побачити більш темний прошарок ґрунту завширшки не більше долоні. Це і є культурний шар, який "копають" археологи. Для цього потрібна загострена дерев'яна паличка (уявіть звичайний шампур для шашлика), щоб зчищати верхній шар ґрунту, і щітка, щоб його акуратно прибирати у відро.

Якщо не порушувати інструкції, за годину роботи такими інструментами з квадратного метра вдається зішкребти не більш декількох пригорщень породи – так, щоб кожна кісточка, кожен уламок кременя або черепашка залишилися лежати на тому місці, де вони були останні 15 тисяч років. Потім за допомогою спеціального приладу – лазерного теодоліта, археологи вимірюють точні координати всіх цих кісточок і осколків, заносять їх у спеціальну базу і наносять на план.

Тільки потім всі знахідки збирають і знімають такі міліметри породи, щоб дістатися до старіших шарів. Далі все повторюється, доки культурний шар не змінить порожня порода. Якщо шар багатий, один квадратний метр можна розкопувати до п'яти років.

"Будь-які розкопки призводять до руйнування унікального культурного шару", – пояснює археолог з Київського національного університету імені Шевченка Павло Шидловський.

Він почав працювати в Межирічі ще в 2003 році, приїжджаючи в гості до свого вчителя Дмитра Нужного, який очолював тоді експедицію. А в 2009-му сам став її керівником.

"Тому єдиний спосіб передати максимум інформації майбутнім дослідникам, це гранично точно фіксувати всі дані про знахідки. За результатами розкопок ми створюємо звіти і здаємо їх в архіви. А через 100 років інший учений зі своєю теорією зможе скористатися цією базою і, можливо, зрозуміти щось, чого не змогли зрозуміти ми".

Увечері Міша окремо промиє ґрунт, знятий з кожного "квадрата", – навіть найдрібніший камінчик або кісточка може стати частиною мозаїки, яка б показала, яким було життя 15 тисяч років тому.

Упорядкувати космос

У 1976 році дослідженням Межиріцької стоянки зайнялася група вчених під керівництвом Михайла Гладких з теперішнього КНУ ім. Шевченка. Їм вдалося розкопати четверте і поки що останнє житло мисливців на мамонтів.

Виявилося, що всі вони відрізняються один від одного своїм "оформленням". Наприклад, в першому житлі для обкладання використовувалися в основному нижні щелепи мамонта, у другому – трубчасті кістки, а в четвертому – ті та інші на додачу до них лопатки.

"Ці житла не просто притулки, як гнізда або укриття тварин, – ми бачимо в розташуванні кісток ритміку, бачимо симетрію, бачимо архітектурний орнамент, – пояснює Павло Шидловський. – Ці люди прагнули не тільки захиститися від агресивного зовнішнього середовища – вони хотіли впорядкувати космос і естетизувати світ".

Швидше за все, орнамент обкладання житла якимось чином передавав духовний світ цих людей, який міг відрізнятися у різних сімей. Як саме передавав – ми, на жаль, не знаємо. Але все це робить межиріцькі житла дуже цінним джерелом інформації для розуміння світу древніх людей.

У пошуках будинку

На той час, коли виявили четверте житло, перше виставлялося в музеї в Києві, а ще два в розібраному вигляді лежали у музейних фондах. Було вирішено, що четверте житло повинне залишитися тут, в Межирічі, у тому вигляді, в якому його знайшли.

У 1977 році Кабінет міністрів УРСР постановив створити на місці розкопок у Межирічі музей-лабораторію. Це означає, що крім спеціального приміщення, як в Добраничівці, де туристи можуть побачити залишки житла, тут повинен бути ще й штат наукових співробітників, що займаються дослідженнями. Держава профінансувала створення проекту музею-лабораторії, який крім іншого передбачав будівництво і того самого спеціального павільйону для збереження четвертого житла.

А поки такий павільйон був тільки на папері, залишки хатини руйнувалися під відкритим небом. Тому над житлом спорудили тимчасове металеве укриття. Свої функції воно виконувало погано – навіс майже не захищав від сонця і вітру і зовсім не захищав від грабіжників і мародерів. Зовнішнє "облицювання" житла з лопаток і нижніх щелеп мамонтів повністю розтягли. Археологи, звичайно, зверталися в міліцію, там складали протоколи, але, зрозуміло, що викрадачів мамонтових лопаток ніхто особливо не шукав.

Зрештою взимку 2010 року дах ангара не витримав маси снігу і впав прямо на стародавні кістки. Щоб залишки житла не змило весняними дощами, археологи вкрили їх поліетиленовою плівкою. Само собою, вони повідомили про подію в Мінкультури, але відповіді не отримали.

Четверте житло врятувала від повного знищення одна з комерційних фірм Черкаської області. Завдяки їй побудували новий ангар, який стоїть там сьогодні і падати не збирається. Але ангар – це не музей. Він, звичайно, захищає від дощу, снігу, вітру і недобрих людей, але ніяк не дозволяє регулювати вологість і температуру повітря. А для тисячолітніх кісток мамонта це не означає нічого хорошого.

У 2016 році Національний науково-природничий музей НАН України, який відповідав за цей пам'ятник, заявив, що через нестачу фінансів він більше не готовий нести на собі таку відповідальність. Новий господар досі не знайшовся, тому унікальний об'єкт виявився нічийним.

"Так склалося, що сьогодні відповідальність за пам'ятник несу я – людина, у якої є дозвіл Мінкультури на проведення археологічних досліджень на його території", – каже Павло Шидловський.

Зарити або розкопати

Іноді в запалі Павло погрожує, що якщо питання четвертої хатини ніяк не вирішиться, він її повністю розкопає. Іншими словами, розбере на кісточки, і, як дві інші хатини, вона буде лежати в музейній комірчині.

"Проблема в тому, що сьогодні пам'ятник перебуває далеко не в тому стані, в якому його знайшли, – пояснює він. – Тому, є різні думки щодо того, що з ним потрібно робити. Деякі дійсно вважають, що його потрібно розкопати. Інші, в тому числі і закордонні фахівці, запевняють мене, що цоколь і внутрішня частина залишилися, а значить, пам'ятник навіть у нинішній ситуації буде гідним об'єктом для огляду".

Є також ідея засипати його піском, щоб не дісталися вода, кисень і люди. Але це означає фактично закопати проблему – тоді її точно ніхто не буде вирішувати ще 15 тисяч років. Більш того, кістки, засипані "новим" ґрунтом, все одно будуть руйнуватися, хоча, може, і не так швидко.

Павло Шидловський це розуміє, тому, "ховати" четверте житло не збирається. Розбирати його на кістки він не буде, хоча таке право і можливість у нього є.

Щоб зберегти житло в Межирічі, крім самого приміщення потрібна злагоджена робота кількох груп вчених – археологів, палеонтологів, реставраторів і музеєзнавців. Швидше за все, тут не обійтися без участі західних фахівців, оскільки у вітчизняних досвіду недостатньо. За словами Павла Шидловського, його колеги з Європи готові взятися за таку роботу. Але фінансувати будівництво музею вони не збираються.

Пам'ятник нам

Якщо ви візьмете в руки західний довідник з археології або давньої історії, обов'язково знайдете там назву "Mezhirich". Жодній іншій "українській" темі там не приділяється так багато уваги, за винятком хіба що трипільської культури.

Сьогоднішнє село Межиріч – це довга вулиця, по якій проходить дорога з Черкас до Канева, кілька продмагів, магазин з будівельними матеріалами і кафе "Домашня кухня". Згідно з інформацією у Вікіпедії, сьогодні тут живе трохи більше 900 осіб. 15 тисяч років тому в чотирьох хатинах із мамонтових кісток могло зимувати не більше сотні мисливців на мамонтів.

"Межиріцька стоянка – це не пам'ятник первісним людям, це пам'ятник нам, – каже Павло Шидловський. – Тому що рівень цивілізованості суспільства залежить від того, наскільки воно готове сприйняти іншу, несхожу культуру. Те, що ми сьогодні намагаємося піднімати наші собори і палаци, це добре. Але наше ставлення до загальнолюдської спадщини просто жахливе".