10 років влада реконструює Шевченківський меморіал у Каневі. Витрачено вже майже 100 мільйонів гривень, і це ще не межа, пише Акцент.

 

Давно

 

18 червня 1939 року на Чернечій горі був відкритий літературно-меморіальний музей Тараса Шевченка: втілення задуму архітекторів Василя Кричевського і Петра Костирка. Він став концептуальним продовженням створеної народним коштом «Тарасової світлиці», першого музею Кобзаря, відкритого влітку 1884-го. Протягом півстоліття колекція поповнювалася оригінальними експонатами, а її основою стали автентичні ужиткові речі, художні роботи Шевченка, прижеттєві видання його творів, листи, обрядові предмети з перепоховання Кобзаря. Світлиця й справді відповідала своїй неофіційній назві: затишна, наповнена лише тим, що несло енергетику Шевченка. Можна сказати – «знало його особисто».

 

Розбудувавши хатину до масштабів і формату науково-просвітницького меморіального центру шевченкознавства, архітекторам вдалося зберегти його «світлий дух». На жаль, в роки окупації експозиція оригіналів була майже повністю втрачена, тож по війні почалося її нове оформлення. На час здобуття Україною незалежності у фондах музею налічувалося понад 15 тисяч експонатів. Відсоток меморіальних речей при цьому був мізерним (з довоєнних часів таких уціліло лише 10). Власне, музей Шевченка став всесвітнім «музеєм про Шевченка», але співставні з окупацією випробування ще чекали на нього.

 

Вчора

 

Апогей підготовки до 200-річчя Кобзаря припав на часи президентства Януковича. Задовго до ювілею було вирішено музей реконструювати й «наповнити новим звучанням». Яким саме – концептуали у тлумаченнях плутались.

 

Розпочалася та перебудова ще за Віктора Ющенка. Гроші на будівельні роботи зазвичай надходили наприкінці року, тож, неосвоєні, поверталися в держскарбницю. Періодика регулярно сповіщала про чергові відвідини Чернечої гори президентом та керівниками області і про те, що на завершення робіт необхідно ще стількись-то там мільйонів. Куди зникали попередні, судячи з темпів реставрації та обсягів зробленого – незрозуміло. Зрештою, сума витрачених перевалила за 90…

 

Вочевидь, не дуже близьку йому тему Янукович «закрив» рвучко. Досить було подрузі Ганні Герман і члену гуманітарної ради при Президентові Ларисі Скорик на підставі візуального антропологічного аналізу голови гаранта назвати його «аристократом мінімум у четвертому поколінні», як їй була довірена висока честь закінчувати «муки папєрєдніків». І вона відомстила за всі ті роки марудства, марнославства, пафосу і нікчемності. Ой як відомстила! Колишня напіврозібрана світлиця Кричевського стала мультимедійним склепом. Без Шевченка, без душі, без обличчя.

 

Само собою, тепер за отой модерн Скорик розпинатимуть навіть ті, хто вчора гримався навколішки перед непересічним талантом та новаторським баченням видатною мисткинею світлого образу Тараса. Це вже в нашій національній чиновницькій традиції. Але хочеться збагнути: що ж сподвигло на таке? Ну не аристократ же в четвертому поколінні надоумив. Ось як розповіла про витоки ідеї модернового музею в одному з інтерв’ю сама Лариса Павлівна:

 

«Василь Кричевський оформлював будівлю зовсім не в українському стилі, а в стилі грецьких ремінісценцій, які дуже любив Сталін. У Кричевського завжди були куратори від ЦК, які казали, що і як має будуватися. Кричевського в цій будівлі небагато, там багато партії. Він робив безліч ескізів, але тоді був такий принцип, що музей має бути соціалістичним за змістом і національним за формою. Форма, як правило, виявлялася в орнаментаціях, у розмальовках. Він, бідолаха, робив безліч ескізів, щоб розмалювати цей музей. Які вони всі вимушені й вимучені! Спробував майолікою – відмовився, спробував живописом, потім навіть у гуцульському стилі… Дуже тяжко тоді було щось робити. Проте талант Кричевського дозволив побудувати пропорційний, достатньо елегантний музей. Ми ж повернули музеєві характер меморіального. Зробили його таким, що відповідає модерній постаті Шевченка. Мені шкода, що поширився стереотип Шевченка в шапці і кожусі. Він насправді був молодим, елегантним, красивим, був улюбленцем мистецьких салонів.

 

Коли онук Кричевського приїхав до мене і подивився, то сказав: «Мій дід, мабуть, зробив би так само». Так, реакція на музей різна. Але я не звертаю уваги на всі ці нісенітниці. Он Томенко і Яворівський стривожились, викликали «на килим» міністра культури, який затвердив проект реконструкції. Питають у нього: «Що ж ви там робите, чого квіточки не відновлюєте?» То він їм сказав, що 7 років розкрадали кошти, а музей був розвалений. Мовляв, ви мали 7 років і могли робити все, що хотіли. Що хотіли – те й змогли». Ось із цим важко не погодитись.

 

Сьогодні

 

Днями заступник міністра культури України Ігор Ліховий повідомив, що вже до 22 травня, дня перепоховання Тараса Шевченка, «музей має змінити своє обличчя». Тобто повернутися до того, яким бачив його архітектор Кричевський. Підтримав посадовця й очільник області Юрій Ткаченко (доволі послідовний у своїй позиції: колись відмовився «відгукуватися» у Книзі гостей і взагалі з непритаманною йому різкістю обізвав зроблене Ларисою Скорик «станцією метро»).

 

Все так. Два моменти непокоять: чи на часі та чи не буде все, як минулого разу. Команда ж-бо натхненників -«реставраторів» та сама, що й в 2004-2010 роках. Принаймні, ідейно. Лишається сподіватися, що попередня історія їх хоч чомусь навчила.