Квітневої ночі 1948 року до Клементинума – середньовічного ієзуїтського колегіуму в чеській Празі під’їхали шість вантажівок з вимкненими фарами.

Під команди, що віддавалися напівголосом, десятки арештантів під охороною чеських міліціонерів і «радників» Берії, присланих з СРСР, до тентованих кузовів почали швидко завантажувати архіви Музею визвольної боротьби України, пише "Козацький край".

Знаково те, що радянські чекісти вже не раз намагалися викрасти ці надзвичайно цінні архіви часів УНР, та їх наче оберігала якась Вища сила. Спочатку вони майже всі уціліли в пожежі, яка розпочалася після американського бомбардування Праги у лютому 1945-го. Після захоплення Праги радянськими військами архіви українського музею двічі (!) – у травні і червні 45-го намагалися вивезти до СРСР чекісти СМЕРШу – та перший раз вони банально не знайшли необхідну кількість транспорту (вага понад мільйона музейних експонатів і документів архіву складала більше 40 тонн), а другого разу їхню групу терміново перекинули у зону боїв з Японією. А далі – спрацювало ще більше чудо: лист до Сталіна, який сформулювали колишні дипломати УНР, був настільки переконливим з аргументацією того, що не Кремлю сунути носа у справи музею, створеного за підтримки коштами союзних США і Британії – що Сталін вирішив за краще наказати Берії відчепитися від Музею визвольної боротьби України до кращих часів.

Такі часи (кращі для СРСР, але трагічні для подальшої історії Праги і Європи) настали після комуністичного перевороту у лютому 1948 року – внаслідок чого Чехословаччина на довгі десятиліття стала частиною підконтрольної Москві Східної Європи, радикально змінивши післявоєнний розклад між соціалістичним та демократичним таборами.

Музеєм визвольної боротьби України від його створення у Празі в травні 1925 року і впродовж усього часу існування опікувався Андрій Яковлів з Чигирина на Черкащині. Його багату біографію спробуємо помістити у декілька речень…

Син чигиринського поміщика Івана Яковліва після школи й училища у Чигирині навчався у духовній семінарії. Закінчив її 1894 року з відзнакою – і перше робоче місце отримав в одній з міських шкіл Черкас. Далі були Дерптський (нині Тартуський) університет в Естонії, який закінчив так само з відзнакою, захистивши дипломну роботу з історії На тему «Черкаський повіт у XV–XVII століттях».

Після навчання в Тарту працював у Києві – адвокатом, журналістом (у газеті «Рада»), викладачем права, юрисконсультом Київської міської управи…

У часи Української революції увійшов до складу Центральної Ради, очолив її канцелярію, водночас працюючи викладачем в Українському народному університеті (в аудиторіях університету Святого Володимира – нині КНУ ім.Шевченка). Від весни 1918-го чигиринець – на дипломатичній роботі: спочатку призначений послом УНР в Австро-Угорській імперії, при гетьману Скоропадському очолював «департамент чужоземних зносин» МЗС України, згодом при Директорії – очолив українську дипломатичну місію в Бельгії та Голландії.

У Празі осів від 1923 року – в статусі політичного емігранта. Знову працював у галузі права, викладав в Українському вільному університеті в Празі, в Українській господарчій академії в Подєбрадах. У травні 1925-го разом з ще трьома українцями, колегами-друзями по дипломатичній роботі, організували у Празі Музей визвольної боротьби України. В Уряді УНР в екзилі був міністром юстиції і протягом року навіть очолював правління УНР у вигнанні.

Навесні 1945-го, в умовах наближення радянських військ до Праги, кровний ворог більшовиків залишив Чехію і перебрався спочатку до Бельгії, а потім – до американського Нью-Йорку. Помер у травні 1955-го, похований на цвинтарі «Саут-Баунд-Брук»…

Сучасна українська громада Праги ще тільки помишляє про відродження Музею визвольної боротьби України. Славетний заклад, який працював 23 роки, причому три з них – в умовах після «визволення» Праги радянськими військами, з певних причин вже не зможе зібрати більшість своїх документів, розпорошених по фондах Росії, України, Чехії та Словаччини.
Проте найцікавіша його частина досі залишається… у Празі. Там є і особисті архіви чигиринця Андрія Яковліва та золотонісця Сергія Шелухіна, зберігається цілий окремий короб документації, присвяченої діяльності капели Олександра Кошиця, чиє дитинство пройшло на Звенигородщині… У архівах, які залишилися в Празі – тисячі фото з Київської і Полтавської губерній – і які з них із міст і сіл нинішньої Черкащини, ніхто не скаже, поки їх не побачать українські дослідники…

Ще один, суперважливий момент для сучасних українських політиків і дипломатів: досі у Празі, в архівах, врятованих чигиринцем, перебувають надзвичайно цінні і в умовах нинішніх реалій світової політики документи, що стосуються балтійської та чорноморської регіональної зовнішньої політики УНР та Української Держави – досі актуального для нас напрямку.