Понад два роки Анна Кільчевська чекала на звістку про чоловіка. Востаннє вона говорила з Андрієм 24 квітня 2022 року, на Великдень. Того дня він надіслав фото у повному військовому спорядженні – зі зброєю, схвильований, але рішучий. Вона написала: «Ви вже вирушаєте?», але відповіді так і не отримала. Згодом були пошуки, суперечливі звістки, надія на полон і понад два роки очікування. А про збіг ДНК слідчий повідомив Анні саме на річницю їхнього весілля. Тепер вона приходить на могилу чоловіка, але все ще ловить себе на думці: а раптом це помилка, а раптом Андрій повернеться живим і зможе обійняти доньку?..

Про це пише "Нова Доба".

Андрій Кільчевський народився 6 травня 1986 року в Черкасах. Навчався у загальноосвітній школі №6, потім – у школі №34, яку закінчив у 2003 році.

Із 2003 по 2004 року навчався в Черкаському професійному ліцеї, де здобув професію слюсаря з ремонту автомобілів; електромонтажника з освітлення та освітлювальних мереж. У 2013 році закінчив вищий навчальний заклад «Східноєвропейський університет економіки і менеджменту» та отримав кваліфікацію бакалавра з менеджменту.

Працював на різних підприємствах Черкас, останнє місце роботи – ТОВ «Аптів Сервіс Україна».

– Андрій був дуже спокійною, скромною дитиною, ніколи нам, батькам, не завдавав клопотів чи проблем, – розповідає його мама Марія Анатоліївна.

Однією з найбільших пристрастей сина були автомобілі. Першу машину він купив уже старенькою, але сам ремонтував її та доглядав. І хоч Андрій у житті пробував різну роботу, з автомобілями так чи інакше була пов’язана кожна: ремонт, продаж автозапчастин, робота автоелектриком.

– Можу так сказати, що машини й донька – це його найбільші втіхи в житті, – додає мама.

Анна й Андрій Кільчевські зустрілися у 2009 році.

– Колега запропонувала познайомити з хлопцем, я навіть не задумуючись дала свій номер. За пару днів Андрій потелефонував, ми поговорили й домовилися зустрітися, – ділиться Анна. – У нас не сталося кохання з першого погляду, але була гарна прогулянка, спілкування. Андрій сказав, що я дуже схожа на його маму. Тоді ще не розуміла, сприймати це як комплімент чи навпаки.

Надалі пара стала тісно спілкуватися і вже через півтора місяця вирішили одружитися.

– Ми прогулювалися біля фонтану за Черкаською ОВА, там раніше грала музика і я любила гуляти. Біля водограю Андрій зробив мені пропозицію, – говорить Анна. – Андрій – це була моя людина, у мене було відчуття, ніби ми знайомі давно.

Одружилася пара через рік після знайомства. Ще через чотири народилася донечка Анастасія.

– Це наше щастя, сонечко, ми її дуже любимо. Чоловік мріяв саме про донечку, а ім’я обрав ще задовго до народження, – розповідає жінка. – Ще з юності любив пісню про Анастасію, тому й доньку в майбутньому так вирішив назвати.

Андрій із донечкою

Ще на початку АТО, як тільки народилася донечка, Андрій казав дружині, що відвезе їх із дитиною у село до батьків, а сам піде на війну.

Молодший брат Андрія почав служили з періоду АТО й досі захищає країну у складі Збройних сил. Проте тоді Андрій не пройшов медичну комісію за станом здоров’я, і з цієї ж причини не служив і строкову службу.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Андрій пішов відразу в ТЦК, на той час там були великі черги, а так як чоловік не служив в армії та не мав досвіду, його відправили додому. Тож він поїхав у тероборону.

– Мій чоловік нічого не говорив. Я все зрозуміла з одного його погляду, лише запитала: «Ти зібрався до військкомату?». Він відповів: «Я не буду чекати, поки путін прийде до мого будинку», – говорить Анна.

Спочатку вони були в Черкасах, будували укріплювальні споруди, чергували на блокпостах. Дружина кілька разів бачила чоловіка, він на декілька годин приїжджав додому.

Потім уже в квітні Андрій Кільчевський із побратимами поїхали з Черкас в напрямку Лисичанська, а далі потрапили в Попасну.

– Я не знала, куди поїхав чоловік, адже назви населених пунктів не називали. Уже згодом від побратимів дізналася, що це була Попасна, – каже жінка.

Востаннє Анна спілкувалася з Андрієм на Великдень 24 квітня 2022 року. Тоді він говорив, що поки їх не будуть заводити на позицію.

– У нас в родині така традиція, що на Великдень ми їхали до бабусі Андрія, коли вона була ще жива. Тож так склалося, що всі рідні поговорили з ним, – пригадує Анна.

Вкінці дня він надіслав фото, де був у повному обмундируванні зі зброєю. Очі сповнені хвилювання, але впевнені й рішучі. Анну це фото налякало:

– Досі пам’ятаю своє відчуття від побаченого фото, мені здалося, ніби я падаю у бездонну прірву. Я тоді написала в особисті: «Ви вже вирушаєте?» Але відповіді не було… Немає й досі…

Наступного тижня Анна через спільних знайомих отримала інформацію – Андрія бачили, живий, але все дуже складно. Ворог має сучасне озброєння, важку техніку, невпинно наступає, а в наших хлопців лише автомати й кілька гранат.

А потім випадково на ворожому ресурсі Анна знайшла фото військового квитка Андрія Кільчевського з поміткою убитий…

– Я нарешті долетіла до кінця прірви і мені здалося, ніби я тону. Не знаю, звідки знайшла сили, але взяла себе в руки, і стала телефонувати всім, хто міг мати хоч якусь інформацію. Але через годину-дві мені передзвонювали й говорили: «Немає інформації, не підтверджується, що вбитий, не відомо, де знаходиться». Усі підтримували, розповідали, що ще є надія на повернення. Я в перші дні навіть не сказала нічого рідним, сподівалася, – ділиться Анна.

Військовий квиток Андрія на фото був чистий, тож була надія, що можливо чоловік потрапив у полон.

– Я спілкувалася з побратимами чоловіка, які повернулися з Попасної, хтось говорив, що з моїм чоловіком все добре, хтось не давав надії, хтось відмовчувався, але всі відводили очі… Родини зниклих безвісти з нашої ТрО об’єдналися, і ми разом продовжували пошуки. Шукали скрізь: у моргах, слідкували за репатріацією тіл, переглядали ворожі інтернет-ресурси, де розміщували наших полонених і убитих, писали листи та особисто зверталися до представництва Червоного Хреста, Служби безпеки України, Координаційного штабу з питань, пов’язаних з полоненими, Нацполіції, керівництва військової частини, інших можливих і неможливих структур, – розповідає Анна.

За її словами, ускладнювало пошук й те, що на той час не було чітких алгоритмів, як діяти у ситуації, це було нове й невідоме горе і для родин, і для держави.

– Я усвідомлювала, що найгірший сценарій розвитку подій може бути правдою, але до останнього сподівалася на те, що побачу чоловіка живим, – каже Анна.

Понад два роки родина чекала, доки відбудеться збіг ДНК.

– Якраз на річницю нашого весілля слідчий потелефонував й повідомив про збіг ДНК, – говорить Анна. – Зараз я погано відчуваю плин часу, інколи не розумію минуло кілька тижнів чи кілька років. Я була на похороні, обіймала труну, кидала останні грудочки землі, приходжу на могилу. Але все одно думаю, а раптом це не він, раптом збудеться чудо – і мій чоловік повернеться живим, наша доця може обійняти батька…

Донечка відразу зрозуміла, що тато пішов захищати країну, адже не бачила його вдома. Хоча він і працював так, що інколи йшов у нічну зміну. Тож Настя запитала маму, чи тато на війні.

– Я пояснила, що тато в теробороні, захищає місто, нас із нею. Андрій одного разу прийшов додому вже у формі, донька його побачила й почала плакати, – згадує жінка. – Коли дізналися, що Андрій загинув, донька була в моєї сестри, я не знала, як їй сказати. От приїхала, побачила Настю, почала плакати, спочатку донечка мене запитувала, чому я плачу, але потім сама все зрозуміла. Це дуже боляче…

Побратим Андрія Кільчевського на позивний Пінчер знав його лише кілька годин. Вони познайомилися на позиції саме в день загибелі Андрія.

Андрій був із іншої роти. Під час сильного штурму він відійшов зі своїх позицій і натрапив на позиції Пінчера та його побратимів. За словами військового, Андрій пояснив, що на його позиції вже нікого не залишилося, а боєкомплект закінчувався, тож він приєднався до них.

Та невдовзі штурм почався і тут. Українських військових оточили, бій точився на короткій дистанції, а ворог закидав невеликий окоп гранатами.

– Одна з гранат, ймовірно, потрапила в Андрія. Сам момент влучання я не бачив. Після вибуху він іще якийсь час відкликався, віддав нам свої патрони, – розповідає Пінчер.

Це були останні години життя Андрія, які його побратим провів поруч із ним.

Олексій знав Андрія все життя. Разом ходили в дитячий садок, потім навчалися, товаришували. Згодом Олексій став хрещеним батьком доньки Андрія. Їхні діти теж товаришують – народилися з різницею всього у пів року.

Каже, Андрій був тихим і скромним, але водночас дуже відповідальним.

– Коли його щось попросиш – якусь допомогу – він завжди зробить. Був безвідмовним, – говорить Олексій.

Особливо тепло він згадує дитячі риболовлі. Тоді друзі більше розплутували волосінь, ніж ловили рибу, але саме ці моменти сьогодні залишилися серед найдорожчих спогадів.

– Я якось швидше приловчився закидати спінінг. Його треба було притримати пальцем, бо інакше утворюється «борода», і її треба досить довго розмотувати. От 80% часу ми замість рибалки розплутували спінінг. Все одно було весело, – з усмішкою пригадує Олексій.

У сім’ї Кільчевських були мрії, плани на майбутнє, які перекреслила назавжди жорстока війна.

Вони хотіли мати власне житло, особливо чоловік мріяв про будинок, адже тривалий час орендували. Купили пів будинку в Леськах. Планували робити там ремонт, облагороджувати територію, будувати своє гніздечко. Але, на жаль, ворог забрав у сім’ї найцінніше – їхнього батька, чоловіка…

– Раніше я завжди думала, що мій чоловік – це половина мого всесвіту. І тепер, коли його не стало, не розумію, чому мене оточує вакуум, де зникла інша половина мого всесвіту, чому зник сенс мого життя? Андрій завжди був невід’ємною частиною мене. Життя продовжується, життя не закінчилося, але стало якесь пусте й незмістовне, – зізнається Анна.