Коли діти хоронять своїх престарілих батьків, це для них тяжка втрата. З цим горем ще якось можна змиритися, бо нічого ж не вдієш – такі закони життя. Але встократ тяжчим є горе батьків, яким доводиться хоронити своїх дітей, пише Нова Доба.

 

Тетяна Марківна й Віталій Ілліч Гриньки з Пединівки Звенигородського району нещодавно поховали свого сина Володю. Було йому всього 40 років. Батьки й досі не можуть отямитися: їхній син, який ліг у району лікарню, щоб просто трохи підлікуватися, власне кажучи, для профілактики, помер у ній! Як таке могло статися? Це така воля Божа, чи недогляд лікарів? Правдивішою батькам видається друга думка.

 

«Це була світла людина»

 

Володя Гринько був славним чоловіком – компанійським, товариським. «Він за життя мухи не зобидив, – кажуть про нього односельці. – Дуже любив життя. От є на світі корисливі люди, які хапаються за щось матеріальне, а Володя був не такий. Як день настав – то він йому й радіє!

 

Це була світла людина, в чомусь, може, й дещо наївна, але безмежно добра. Володя мав багато захоплень, полюбляв читати, прагнув більше взнати, розбирався в комп’ютері. Він був, як дзвіночок, як живчик: до кожного обізветься, з кожним щиро поговорить. Не пив, не курив, ніяких дурниць не робив. Був домашнім таким, любив хазяйнувати. І от такої людини не стало… Жаль…»

 

Володя з дитинства хворів цукровим діабетом. За призначенням лікарів, інсулін не колов, а вживав таблетки. Хвороба не стала йому на заваді закінчити Городищенське ПТУ, влаштуватися на роботу теслею в колгосп, а потім і на цегельний завод. На заводі робота була важчою, тож здоров’я його підупало. Дали йому третю групу інвалідності.

 

І через здоров’я, й через те, що легшої роботи в селі не було, останні роки ніде не працював. Одного разу був оженився, та подружнє життя не склалося. Дітей не надбав, жив у одній хаті з батьками. То в сестри Ніни склалося все добре – чоловік, діти. Але вона далеко, аж у Новому Уренґої, що за 5 тисяч кілометрів від української Пединівки.

 

– Так ми й жили втрьох, – зітхає крізь сльози мати. – У лікарні мене втішали: «Чого ви плачете? У вас же внуки є! Відвикайте від сина». А як же відвикнути, коли сорок років він був поруч, а тепер нема?!

 

«Володю, ти наче вмираєш?!»

 

Двічі на рік Володимир лягав у терапевтичне відділення районної лікарні підлікуватися. Цього разу – щоб заодно ще й виписку на комісію взяти, аби дали другу групу інвалідності. Він укотре знову попав під опіку досвідченого лікаря-ендокринолога Лідії Климентіївни Семененко. Мати телефонувала синові щодня, бо не дуже-то й наїздишся.

 

З Пединівки до райцентру автобуси не ходять, це треба когось просити, щоб підвіз до Шевченкового, а вже звідти – автобусом. Син був бадьорий, ні на що не скаржився. Вміст цукру в крові був у нормі, тож хвилюватися було нічого. Ні тривог, ні сумних передчуттів у матері не було. Вона лиш радила Володі поменше вештатися між хворими, бо в лікарні завелася якась вірусна інфекція.

Володимир ліг у лікарню 9 грудня. От і спливав уже другий тиждень його перебування там. Настала п’ятниця. Цього дня його мали виписати. Мати знову зателефонувала синові, щоб довідатися, як він добиратиметься додому.

 

– Дзвоню йому, а він у трубку якось так важко дихає, – розповідає Тетяна Марківна. – Питаю: «Що трапилося?» А він і каже: «Мене Лідія Климентіївна повела до ЛОРа. То він сказав, що в мене бронхоспазм». Лідія Климентіївна призначила йому ще крапельницю. У суботу спозаранку примчала я до сина, а він отако на ліжкові сидить.

 

То ж було мене ще в коридорі стрічає. Питаю: «Володю, що з тобою? Ти наче вмираєш!» І геть же весь мокрий. Я його перевдягнула. Полапала, а в нього голова гаряча. Пішла купила в аптеці градусника, поміряла температуру. Таки є! Посилають мене знову в аптеку купити «трійчатку», щоб температуру збити. Зробили йому вкола. А він, видно, вночі не спав, то почав дрімати. Саме обідня пора була. Пішла я в їдальню, принесла йому борщ. Він дві ложки сьорбнув і каже: «Я нічого їсти не хочу. В мене так усе болить! І ребра, й м’язи».

 

Прийшов завідувач терапевтичним відділенням Іван Михайлович, послухав Володю й відправив на рентген. Привезли його в палату вже на каталці. Лікар і каже: «Він тяжкий, ми забираємо його в реанімацію. У нього двостороння пневмонія, є вода в легенях і навіть гній». Після того Іван Михайлович зазиває мене до себе в кабінет і питає: «А як у вас із грошима? Бо йому лікування буде дороге, щонайменше 1 200 гривень на день». Кажу: «Та гроші будуть, дочка вишле». А в мене на ту пору тільки 800 гривень було. Ще на тисячу гривень записалася в аптеці та й купила там ліки. А на дорогі антибіотики в мене грошей не стачило.

 

– Вернулася я додому й кинулася по селу гроші шукати, – продовжує розповідь Тетяна Марківна. – Дай Бог здоров’ячка сусідці Галі – позичила три тисячі. У неділю аж по обіді доправилася я в Звенигородку. Купила на всі ті гроші шість флаконів антибіотику. Тільки два флакони й устигли йому дати… Помер мій синочок…

 

Це просто лікарська халатність!»

 

Рідна сестра покійного, Ніна, не стримує емоцій. У смерті брата вона звинувачує лікарів.

 

– У довідці про причини смерті написано, що він помер від двобічної бактерійної пневмонії. А хіба може ця хвороба розвинутися до такої смертельної стадії за один день? – задається риторичним запитанням Ніна. – Це аби Володя був удома та запустив хворобу, невчасно звернувся до лікаря, то ще можна було б зрозуміти. А то ж у лікарні був! І ніхто не помітив хвороби, ніхто не послухав, не зміряв температури.

 

Лише за день до смерті додумалися зробити рентген! Це просто неприпустима лікарська халатність! А ще – невиданий цинізм. Бо не рятувати людину, а ждати, поки старенька мати, добираючись на перекладних у село й із села, привезе гроші й купить антибіотики – яким ще словом можна це назвати? Лікуючий лікар Лідія Климентіївна може й була колись хорошим спеціалістом, але ж їй уже 77 років! Чи спроможна вона в такому віці приділити максимум уваги хворому, лікувати правильно? І куди дивився завідувач відділенням Іван Сокрико?

 

«Не помітили вчасно пневмонії»

 

Завідувач терапевтичним відділенням Звенигородської районної лікарні, заслужений лікар України Іван Сокирко вже 33 роки працює на цій посаді. За всю його практику – це перша смерть у відділенні. Авторові цього матеріалу Іван Михайлович вділив багато часу.

 

Про перебування хворого Володимира Гринька в лікарні, його лікування й причини смерті розповів детально й у подробицях. Щоб переповісти це – просто забракне газетної площі. Він дуже переживає за цей випадок, каже, що це –величезна трагедія для родини, бо батьки втратили сина, а сестра – брата. Їхні почуття він розуміє й поділяє.

– У свої 40 років Володя мав багато захворювань, – розповідає лікар.

 

– В першу чергу в нього був гіпоталамічний синдром у нейроендокринній формі. Це хвороба супроводжується підвищеним кров’яним тиском, ожирінням, надлишковою масою тіла з вираженими розтяжками на шкірі. Ви уявляєте, що таке в молодому віці мати тахікардію, варикозну хворобу нижніх кінцівок і при середньому зрості – вагу 130–140 кг, високий тиск та ще й цукровий діабет на додачу? Це дуже серйозно. А цукровий діабет призводить до зниження імунітету. Такі хворі стовідсотково (а не 99,9 відсотка) входять до групи ризику. Так, Володя підхопив у відділенні вірусну інфекцію.

 

А що таке вірусна інфекція? Ви не сховаєтеся від неї ніде. Хай будь-хто скаже, що вірус – це хороша річ, яка не збиває імунітет. Наш недогляд: ми не помітили вчасно, коли в хворого почалася пневмонія, адже він буквально до останнього дня ходив по відділенню й ні на що не скаржився.

 

У Володі пневмонія протікала бурхливо, з деструктивним процесом, тобто легені згнивали на ходу. Я мушу сказати такі речі: від пневмонії люди вмирають у всьому світі. Щороку – з десяток людей у кожному районі області. Чому від неї вмирають? Тому що є сприятливі умови: або дуже низький імунітет, або дуже ослаблені хворі, або нашарування вірусної інфекції, або довго не лікований хворий.

 

За словами Івана Михайловича, буває, пацієнтів привозять на другий день після захворювання, але вони все одно помирають. Через неефективне лікування, тяжкий перебіг хвороби, через збудник, нечутливий до антибіотику. Від пневмонії можуть померти ще й тому, що в повну силу антибіотик починає діяти лише через 48–72 години.

 

– У суботу ми дали Володі кисень, антибіотики, – веде далі лікар. – Йому стало легше. У ніч проти неділі йому стало гірше. Довелося перевести на спеціальну маску, щоб подавати збагачений кисень. Але це не допомагало, дихальна недостатність наростала, й у неділю хворий помер. На жаль, так сталося. Видно, Господь Бог так вирішив. Він нам суддя, але є й наша вина.

 

Іван Сокирко винуватить себе в тому, що кілька днів не спостерігав хворого, бо й сам захворів, підхопивши ту злощасну вірусну інфекцію. Не скидає він провини й із лікуючого лікаря Лідії Семененко, вважаючи її грубою помилкою те, що вона не відправила вчасно хворого на рентген.

 

– Я не можу сказати, що Лідія Климентіївна – байдужа людина чи безтолковий фахівець, – зауважує Іван Михайлович. – Так, вона в же в літах, але ж це досвідчений, грамотний лікар, лікар вищої категорії. Чогось не догледіла, не відчула чи не до оцінила важкість стану хворого? Напевне так.

 

Щоб не забували клятву Гіппократа

 

Сестра померлого, Ніна, домагалася дізнатися всю правду про причини смерті брата. Написала заяву в прокуратуру, щоб та розібралася. Спеціальна лікарська комісія провела розслідування. За її результатами, завідувачу терапевтичним відділенням Іванові Сокирку було оголошено догану, лікуючого лікаря Лідію Семененко звільнено з роботи.

 

Ніна попросила надати їй виписки з протоколу засідання комісії й рентгенівські знімки. Але знімків їй навіть не показали, бо вони пропали! Цю пропажу Іван Михайлович пояснює так:

 

– Знімки лежали в мене на столі. Відчиняю кабінет – знімків немає. Чи вигідно мені їх ховати? Ні, не вигідно, бо це мій документ, мій захист. Чи вигідно їх комусь викрасти? Так, бо в мене є вороги – той, хто заздрить, і той, хто слабший. Це міг зробити тільки ворог. І це не злодійство, це злочин. Бог його за це покарає. Єдине, що мене втішає, – ці знімки описувалися під час консиліуму в присутності трьох лікарів.

 

…Родина Гриньків зла на лікарів не тримає. Але образа на них усе ж таки є. Могли б урятувати чоловіка, могли б! Якби… І таких «якби» назбирується багато.

 

Цю печальну історію Гриньки дозволили розповісти в газеті лиш із однією метою: щоб таких випадків більше не повторювалося ніколи, щоб люди, які звертаються за допомогою чи порятунком до лікарів, були вимогливішими до них. А лікарі, в свою чергу, були б уважнішими до своїх пацієнтів. І не забували, що давали клятву Гіппократа.