Переселенка з Бахмуту Катерина Крижанівська з сином 13-річним Іллею 1,5 роки тому приїхали на Черкащину.

Свою історію жінка розказала для ЗМІ.ck.ua.

Їх спочатку прихистили в Лозівку, жінці надали роботу.

"Я довго не хотіла виїжджати з Бахмуту. Як і більшість людей. Бо 2014 року під час АТО  наші швидко відстояли місто. І через 1,5 місяці жителі повернулися додому. Треба було знову шукати роботу. Цього разу люди не поспішали виїжджати. Надіялися, що знову буде не довго. Залишалися в місті до останнього. А коли розуміли, що треба виїжджати, тікали хто в чому був. Я з сином так само. Взяли зубні щітки, корзину з їжею і наших тварин – чихуашку Маню, кота Барса і кішку Муху. Вибігли з квартири в домашніх капцях. Надіялися, що скоро повернемося. Згодом подзвонив мій чоловік, який воює, і каже: «Кать, ти ж розумієш, що немає куди вертатися». Наш гуртожиток росіяни зрівняли з землею", - згадує Катерина Крижанівська.

В Бахмуті працювала диспетчером таксі. Із початком обстрілів Бахмуту і до останнього евакуйовували мешканців.

"Місто обстрілювали, сирени спрацьовували вже після прильоту. Людям особо й заховатися ніде було. Попри це, наша служба працювала. Ми вивозили людей, дітей, тварин до евакуаційних автобусів. В групах писали: «Эти ребята не подводят. Всегда приезжают»». Були випадки, що люди помирали, не витримувало серце. Та що говорити, коли від стресу навіть тварини гинули. У моїх батьків від вибухів померли дві собаки. Одна зірвалася і напевне зійшла з розуму. Бо втікала і не вернулася. А в курей розривалися серця. Мій чоловік Володя, подзвонив: «Катя, треба виїжджати». Адміністратор нашого таксі Олексій пообіцяв, забере і мене з сином, коли їхатиме до своїх знайомих у Смілу. Подзвонив того дня, коли в Краматорську обстріляли вокзал. Був неподалік. Сказав: «Завтра вранці виїжджаємо». Він їхав у Смілу до знайомих. А я до родичів Володі в Золотоніський район. Ми їхали полями до Дніпра. Там переночували в людей, в яких до нас зупинялися переселенці. Вранці поїхали далі. В дорозі були 6 годин. Тварини сиділи в сумках у клітинку. Спочатку «кричали». А потім сиділи смирно. Мабуть, відчували, що їдуть у безпечне місце", - розповідає Катерина.

Жінка з сином були в родичів місяць.

"Це була сестра Володі з чоловіком і їхня мати. Вони втекли з Покровська. У Димках 14 років пустувала хата свекрухи. Ми привели її і двір до ладу. Але в селі немає роботи, гуманітарки або якоїсь допомоги теж тоді ніякої ще не було. Тому я з сином поїхала в Лозівок до знайомої моєї тітки, яка на заробітках в Італії. А вони невдовзі повернулися в Покровськ. Бо закінчилися всі заощадження. Коли доїжджали додому, мати обняла дочку і каже: «Я вмираю…». Її там і поховали.

Мої батьки з сестрою теж жили у Бахмуті. Виїхали в Мукачево. У сестри був цех з виготовлення тротуарної плитки. Обладнання вона не змогла вивезти. Бізнес створювала з нуля впродовж 15 років", - розповідає.

У Лозівку Катерина Крижанівська з сином прожили рік. Місяць в знайомої тітки. Опісля знайшли в селі хату, яка пустувала 8 років.

"Власники пустили нас пожити. Ми два  дні викорчовували бузок біля хвіртки, щоб її відкрити. Потроху привели в порядок хату і город. Помідори садили аж в липні. Люди з позносили продукти, консервацію, дали ковдри, подушки. Допомагали з Будища. Одягом забезпечують на гуманітарних пунктах в Черкасах. Я в Лозівку влаштувалася в центр надання соцдопомоги. А наша служба таксі в Бахмуті працювала скільки це було можливо. Олексій налагодив віддалену роботу і диспетчери працювали з Дніпра по телефону. Водії безпосередньо у місті. Олексій возив їм з Дніпра бензин та інші потрібні речі. А я вже тут на Черкащині зайнялася соціальною роботою", - говорить жінка.

У червні цього року Катерина Крижанівська винайняла в Черкасах двокімнатну квартиру.

"Вона дуже маленька, старої «постройки». Про такі кажуть: "ані розвернутися, ані повернутися". Я з травня  їздила з Лозівка і приводила її до ладу. Але і досі не все зробила. Руки до усього не доходять, цілими днями ж працюю. Після сьомої години приїжджаю у Черкаси з роботи. Тільки у вихідні щось вдається суттєво поробити.  Ще треба вставити внутрішні рами. Пофарбувати вікна пофарбувати, батареї, підлогу хоч у коридорі. Про поклейку шпалер буду думати вже в наступному році, якщо війна не закінчиться й будемо далі її винаймати. А може держава допоможе з житлом, яке буде нашим й ми будемо наводить порядки уже для себе й своїх підопічних. Їх у нас вже п’ятеро. В «ОЛХ» побачили оголошення з Херсону, жінка роздавала своїх родословних чихуахуа. У неї їх було аж 20. Каже: «Тут не те, щоб думати про їх продаж, а хоча би знайти, чим  погодувати». Ми взяли старенького Уніка.  Через пережите лікували йому серце. Тут в Мухи і Барса народилося кошеня. Назвали Шухером, бо дуже шустрий. За квартиру платимо 5 тисяч гривень, якраз ті гроші, що отримуємо від держави. Інакше, не знаю, як би ми виживали", - зізнається Катерина.

У Черкасах 4 березня цього року Катерина і її чоловік Володимир зареєстрували шлюб.

"Володя колишній рятувальник. Ми разом понад 5 років. Давно пропонував одружитися. Коли почалася війна, наполіг. Я погодилася, що в 23-ому році. Думала, що війна закінчиться швидко. В перші ж дні січня Володя зателефонував. Я погодилася. Хотів на 8 березня, на день його народження. Але не вийшло. Свідки в нас були із Горлівки і Херсону. На реєстрацію приїхали друзі, рідні і бахмутчани, з якими я тут познайомилася. Володя на честь нашого весілля купив мені швейну машинку, про яку я так мріяла. Весь свій одяг з гуманітарки підгоню під свій не високий ріст", - говорить жінка.

Катерина із сином Іллею з кінця вересня перебувають на реабілітації у Львівській області.

"На сина дуже вплинула війна. З нами тут працює команда психологів. Ми дуже на них надіємося, що нам допоможуть. Іллі, ще до повномасштабного вторгнення, часто снилося, що розриваються снаряди. Я тоді не придавала цьому значення. Казала: «Надивишся всяких фільмів, от і сниться». А потім, коли все почалося, син мені нагадав: «Мама, мені ж саме це й снилося, я тобі говорив». А я так само одного разу бачила віщий сон. Наснилася покійна бабуся по материні лінії. Вона жила в Бахмуті на п’ятому поверсі. Каже мені про когось: «Лізуть знизу і лізуть, я вже так стомилася…». Ніби як якесь попередження було від неї. Моя мама тепер каже: «Одна радость, что бабушка не дожила до этого и не увидела». Часто сниться квартира, в якій ми мали все, що необхідно. Досі просинаюся від того, що нас бомблять і поряд розриваються снаряди".

За її словами, у снах часто бачить красивий Бахмут. В ньому так само затишно, як в Черкасах. Була алея троянд, все в квітах, вулички по квадратах, біля річки Бахмутки алея з ліхтарями, люди проводили час. Вікна її квартири виходили на центральну площу, будинок культури і ставок.

"Дуже красивий вигляд. Бахмутчани кажуть, що Черкаси це наш Бахмут, тільки більший. Душа болить, що цього всього вже немає і навіть немає куди повертатися. Мороз по шкірі, коли бачу, що росіяни зробили з нашим містом. Тепер наша сім’я тут починає все з «нуля». 22 вересня нам прийшло повідомлення, що нас поставили в чергу на тимчасове отримання житла. Коли це буде, не відомо. Ми, як і всі, надіємося на нашу перемогу і мирне життя", - розповіла Катерина Крижанівська.