Видання Zmi.ck.ua продовжує розповідати про історичну частину Черкас. На цей раз ми детальніше розкажемо про виробництва, які дозволяли вирізняти місто з-поміж інших.

Кошики

Століття тому наше місто вважалося одним з центрів виробництва цього вкрай важливого у господарстві товару. Ну самі зважте – пакетів не знали, з торбами ходили хіба старці, а базарувати в що? Тож мало яка міщанська родина обходилася меншим числом корзин, ніж штук п’ять – сім, різних розмірів і призначення.

Кошики плели з лози, а верб уздовж русла та на островах не бракувало. Майстри були свої, цілі династії. До всього, 1907-го черкаське земство відкрило кошикарську школу (вже за два роки вироби закладу удостоїлися великої срібної медалі Київської кустарної виставки). І тепер, коли перед Великоднем плетивом нас щасливлять аж галичани... Згодом промисел розвинувся у виготовлення лозових меблів, це вже пізніший черкаський бренд і про нього далі.

Гудзики

Здавалося б – не такої вже й великої цінності товар у масштабах цукрово-тютюнової “черкаської імперії” (хоча без цієї “розкоші” якийсь час прожити можна, а спробуйте-но бодай день не торкатися гудзиків), але на початку ХХ століття чимало модниць дізнавалися про Черкаси, завдячуючи саме такій дрібничці.

Спочатку виробництво перламутрових гудзиків з річкових мушель базувалося в артілях поблизу Дніпра. Та власне не спочатку, а таки довгенько, вже й за радянської влади. А потім їх виготовленням почали займатися незрячі..

Річ у тім, що у червні 1936 року було створене Черкаське товариство сліпих і на теперішній Університетській вже із серпня запрацювало їхнє підприємство: держава викупила там близько гектара площі з двома будинками. Загалом головним виробництвом черкаського УТОС було бгання вірьовок та всього подібного (нелюдські умови: під навісами – і в дощ, і в мороз...), але й сировину для гудзиків сюди з Дніпра підвозили. Справа жила до кінця 1950-х, і в останні роки – вже в промислових обсягах: “В 1957 году началось строительство цеха пуговиц, в месяц их выпускали до 1 миллиона штук”, – йшлося у “Материалах к 50-летию Черкасского УПП УТОС”. Та невдовзі цю фурнітурну нішу закрила “велика хімія”, яка саме нагодилася “в оселю кожного громадянина”.

Кава

Дані про цей “місцевий” продукт вкрай скупі, зате солідні. Адже “Історія міст і сіл УРСР” – колективна праця усіх найавторитетніших науковців часів радянської України. І в її “черкаському” томі на сторінці 107 читаємо: “На початок травня 1921 року в місті і повіті було націоналізовано вісім парових млинів... в Черкасах працювала цукеркова фабрика. Була обладнана кавова фабрика”.

До цукерок ще доберемося, а щодо кави, то як вдалося з’ясувати, йшлося про фасування зерен у паперові пакети та іншу тару на площах чималої артілі. “Фабрика” – то перебільшення задля демонстрації успіхів радянського будівництва. Партії екзотичного продукту потрапляли сюди з одеського порту, а продавалася “черкаська кава” переважно у Києві, Харкові та Полтаві. Працювала фабрика до 1926 року.

Лозові меблі

Щодо їх виробництва – цілковито покладаюся на свідчення старійшини черкаського краєзнавства Василя Страшевича. Ще задовго то того як Василь Борисович видав книгу “Митницький край”, він розповідав:

“Мій дідусь, батько й мати були потомственими, знатними “лозовщиками”, тобто лозомеблевиками, сказати б по-сучасному. Такі вишукані меблі з лози плели, що просто залюбуєшся. Справжні витвори мистецтва! Дід Архип, материн батько, був такий удатний майстер, що йому бюргери аж із самого Берліна замовляли плетені меблі, переважно крісла. Пароплав по Дніпру підходив майже до нашої хати, вантажився тим скарбом і прямував річками та каналами аж до самої Німеції.

Повернувся з війни мій батько й уже на третій день пішов працювати. Поблизу Соборного парку була стара велика хата. Там і лозовики працювали, і токарі по дереву. Як наймолодшому серед братів, мені випадало носити батькові обіди (Василь Страшевич 1937-го року народження, – прим. авт.) А одного разу батько та його напарники попросили: “Васю, привези лози!” А мені що – підмовив товаришів, сіли в човника та й попливли на той берег. А там же тієї лози – море! Нарізали кілька в’язанок по сто штук – та й додому...”

Ось так велося з промислом вже по війні. Та напевне – недовго...

Етикетки

Не всі наші промислові “заслуги перед Родіной” нині збережені не те що в пам’яті, але й у відповідних джерелах. Хто знав, що по війні Черкаська міська типолітографія з кольорового друку штампувала етикетки для портеб промисловості УРСР?

Мені допоміг щасливий випадок у вигляді альбому 1949 року, подарованого цінителем нетенденційної місцевої історії Василем Титаренком. У ньому близько сотні зразків етикеток, замовлених в основному Міністерством  харчової промисловості, і здебільшого – рибних. “Севрюга в томатном соусе”, “Паштет из красной рыбы”, “Осетр в масле”... Чимало алкоголю: від “Спотикача” і “Порічкового десертного” до “Зубровки” і “Тминной горькой”. З огляду на ексклюзивність першоджерела, саме його кілька сторінок використав у якості ілюстрацій до статті.

Цукерки

Насправді – не велика дивина, задовго до шоколадних магнатів їх випускали навіть заводи продтоварів у райцентрах Зазвичай простенькі “М’ятні” чи крихкі “сосульки” з кольоровими розводами, та все ж.

У Черкасах, само собою, все було серйозніше. Розквіт цього сегменту кондитерки припав на другу половину 1960-х – середину 1980-х років. Солодощами тоді займалися на міськхарчокомбінаті та макаронній фабриці. Аби зорієнтуватися в асортименті, слід, мабуть, згадати назви цукерок, поява яких анонсувалася в періодиці. Ну, наприклад.

“На полицях з’явилися нові сорти цукерок черкаських кондитерів: шоколадні “Наталка-Полтавка” і “Балтика”, карамель “Грильяжна”, кілька різновидів ірису. Збільнено потужності з випуску фірмових цукерок “Вишня в шоколаді”. Це – з 1966 року. Невдовзі, 1970-й: “Нещодавно черкаські кондитери розробили рецептуру нових молочних цукерок “Незабудка”, “Корівка” і карамелі “Зльотна”. Гадаю, для багатьох ці назви не абстрактні.

Ліки

Жив колись такий античний медик-фармацевт, Клавдій Гален. Він лікував вилученими з рослин компонентами, дослідивши близько 300 їх видів. Робив настоянки, сиропи, лікувальні суміші, екстракти. Одним словом – профіль зрозумілий.

І уявіть собі, що попри розвиток фармації “на фундаменті сучасних наукових досягнень”, в Союзі стародавня практика Галена не ігнорувалася. Зокрема, далекого вже 1970 року в аптеках області, а згодом й республіки, з’явилися ліки, на етикетках яких вказувалося, що це продукція “Черкаської фармацевтичної фабрики”.

Її корпуси знаходилися за мостовим переходом на Соснівку, а ті одноповерхові будиночки углиб лісу збереглися й дотепер. Упродовж 1970 – 1980-х років наші газети, коли сезон, стабільно містили оголошення як про заготівлю лікарських рослин від населеня за чіткими розцінками, так і про чергові результати їх переробки.

“Близько 80 видів ліків виготовляють черкаські галено-фармацевти обласного аптекоуправління. Останнім часом вони освоїли випуск екстрактів з водяного перцю, кропиви, чебрецю, подорожника. Нинішнього року буде перероблено понад 15 тонн лікарських рослин і випущено більше трьох мільйонів фасовок ліків” (1970 рік). “Черкаська галенофабрика укотре розширила асортимент. Тут налагоджено виробництво протиопікової рідини та кількох типів захисних мазей” (1978 рік).

***

Шкільне дерев’яне приладдя і мило, валянки і сифони, автогабарити і дитячі візочки, радіоприймачі і жіночі сумки (комбінація тієї ж таки лози з поліхлорвініловим шнуром: бренд непретензійний, як і все вищеперелічене, зате практичний, і з цієї причини відомий навіть за межами України) – це далеко не все, про що ще можна було б розповідати у контексті теми. Бо все якось – “рафінад, сигарети, добрива”...

Підготував Борис Юхно