Видання Zmi.ck.ua продовжує розповідати про історичну частину Черкас. На цей раз ми детальніше розкажемо про вулиці, якими ми кожного дня рухаємося. Сьогодні в огляді – вулиця Небесної сотні.

Якщо за радянської влади Черкаси й стали чимось особливими, то це, по-перше, своїм розташуванням біля найбільшої штучної водойми, а по-друге – тихою провінційністю найменшої вулиці Леніна з-поміж аналогів у обласних центрах. У часи, коли його іменем безальтернативно називали найдовші-найширші проспекти, тут якось примудрилися прилаштувати Ілліча хоч і в центрі, та лише на п’яти кварталах. До слова, стільки ж відвели і його натхненнику Марксу, що теж виглядало вельми нетипово.

Доводилося чути, що наприкінці 1960-х, тобто незадовго до 100-річчя більшовицького ідола, київські наставники виписали місцевим партійцям добрячих настанов, але наші якось викрутилися. Мовляв – вже пам’ятника на площі тешуть, її перейменують як належить, а вулиця нехай залишається на звичному місці. Бо Шевченко земляк і борець з експлуататорами, на додачу – забарне то буде діло, усім закладам адресу міняти.

Інша ж довга вулиця, Гоголя, «убита» ще з царських часів, а головною її "принадою" є найбільша у середмісті калюжа. Так все й залишилося.

Власної назви ця вулиця удостоїлася однією з перших ще 1879 року. І нарекли її журливо: Кладовищенською. Тобто "на честь" цвинтаря на території теперішнього Соборного парку. Згодом такі невеселі назви дали майбутнім вулицям Паризької Комуни та Рози Люксембург (а позбулися вони їх рівно 100 років тому, 1916-го). Цю ж навпаки, назвали симпатично: Садовою. Все тому, що додумалися подивитися в інший від кладовища бік. Там пишніли "людські" сади, а ще стелився великий вигін. На ньому, до речі, на початку ХХ століття проходили перші у Черкасах футбольні матчі. У перешитих з кальсонних комплектів "формах" у новомодну гру, завезену сюди австрійськими інженерами зі смілянських майстерень Бобринського, грали наші тодішні "ФК": Соборівка, Кривалівка, Пристань.  Десь у Європі таку вулицю давно назвали б Футбольною і клопоту не мали…

Садовою за нашими мірками вона була довгенько, аж 30 років. Потім з 1923 по 1941-й – уперше Леніна. Ще 1919-го у колишньому особняку Афанасія Щербини, теперішньому Палаці одружень, земських управців змінили ревкомівці КП(б)У. Згодом у будинку вели справи окружний, районний та міський комітети КП(б)У, потім недовго його господарями були піонери. Але вже після того, як в окупацію вулиця носила ім’я Богдана Хмельницького. Тоді в будинку разом з поліцаями вмостилися місцеві колабораціоністи.

На цікаві дані про колишню вулицю Леніна, яка повернула собі попередню назву у 1943 році, натрапив у путівнику "Пам’ятні місця Черкас" Дар’ї Ястребової. Цю кишенькову книжку видали 1971-го у Дніпропетровську, а в ній таке:

"В кінці вулиці Леніна свого часу існувала центральна міська площа, яку після перемоги Великого Жовтня впорядкували і назвали Першотравневою. Тут ховали бійців, що полягли за владу Рад в роки Громадянської війни. Зараз площа забудована новими спорудами. Прах бійців було урочисто перенесено на Кривалівське кладовище".

Зізнаюся, першоджерело таких свідчень мною залишилося нез’ясованим. Та й який бік вулиці вважати її кінцем – придніпровський чи припарковий? Нетутешні (а товаришка Ястребова не була черкащанкою і цей путівничок лише один в її серії) звично ведуть нумерацію у протилежний чинному бік. Для них і згаданий будинок Щербини – «на початку Хрещатика», хоча насправді він його вінець. Та й як центральна площа опинилася в кінці вулиці? Хоча можливо, що саме Першотравнева площа згодом дала назву новому парку. Де б за віссю вона могла бути з протилежного боку, взагалі сказати складно.

Безперечно, окрасою вулиці є «зелений будиночок»: приміщення обласного Театру ляльок. Це дивом вціліла пам’ятка архітектури ХІХ століття. Зведена вона майстрами-старовірами під началом повітового архітектора Костриці. Зовні колишній особняк місцевого головного лісничого здається одноповерховим, та насправді він має навіть не півтора, а два поверхи, але перший – підземний. У будівлі здебільшого збереглася початкова оригінальність. До наших днів залишилися дерев’яні вікна і двері, а також мідні дверні ручки із вензелями «Н. и Г. Бабашов. 1850» Тульської фабрики самоварів. До слова, десь на початку 1990-х театр ляльок мало не переселився до «будинку з башточками» на розі Хрещатика і Дашковича, але не склалося.

Поволі вулиця змінювалася. Саме на ній з’явилася одна з перших номенклатурних псевдосталінок на відтині між Жовтневою і Ільїна, у будинку поруч відкрилася кухня дитячого харчування. У червні 1978-го розпочав свою багатопрофільну діяльність на ниві добрих справ (за помірну плату) Будинок побутових послуг "Славутич".

Служби вводилися в дію поетапно, а в кінцевому підсумку вони сформували велетенський комплекс. До його складу увійшли ательє, майстерні з ремонту побуттехніки, бюро прокату, перукарні, фотостудії тощо. З коридорів "Славутича" й дотепер не вивітрився дух тієї епохи, підкреслений відповідним типовим оформленням інтер’єрів.

У 1985 році поруч з ляльковим театром завершили тривале будівництво нового корпусу 17-ї школи. За великим рахунком, він став останнім об’єктом, який змінив звичний вигляд вулиці Леніна.

Свою теперішню назву, Небесної Сотні, офіційно вона отримала минулоріч 21 липня. Хоча добрячий десяток років до цього перебувала «на олівці» місцевих топонімістів. І які лишень варіанти її нового імені у тому списку не фігурували! Зокрема прикінцеві – Василя Симоненка у 2011 році та навіть Івана Лутака у 2013-му. При цьому, увічнення пам’яті Івана Кіндратовича підтримали 64 депутати облради із 75 присутніх. Людина, за прямою вказівкою якої послідовно знищувалися оригінальні вікові будинки, а то і цілі квартали таких, мала непогані шанси повернутися у місцеву історію. Однак її подальший хід визначив інші пріоритети…

Борис Юхно, для Zmi.ck.ua